Нинішній прем’єр Бельгії Ів Летерм одного разу пожартував, що справді бельгійського у світі є лише — король Бельгії, бельгійське пиво та збірна Бельгії з футболу. Цей жарт може невдовзі виявитися для королівства гіркою реальністю. Політики не відчувають необхідності у збереженні єдності країни і кажуть про фактичний поділ Бельгії на Фландрію та Валлонію. За понад 175 років спільного співіснування в єдиній державі франкомовні валлони півдня країни і жителі Фландрії з півночі, які розмовляють фламандською мовою, в буквальному сенсі не знайшли спільної мови і тепер, виявляється, не бачать іншого виходу, крім як визначитися зі шляхами тихого розлучення за обопільною згодою.

Ідея сепарації за мовним принципом у Бельгії обговорюється останніх років п’ятдесят. Але особливо вона почала набирати сили в останні десятиліття, коли північ країни випередила у своєму економічному розвитку південь. І фламандці, а їх із десяти мільйонів населення — шість, вирішили, що їм дуже невигідно «годувати» франкомовну меншість. Економічний аспект лише загострив давні мовні й національно-психологічні проблеми двох народів.

У французькій частині Бельгії вам неохоче відповідатимуть нідерландською мовою, у Фландрії бувало, що відмовляли в медичній допомозі, коли пацієнт-француз не міг порозумітися домінуючою в цій частині країни мовою. Євросоюз у ці дні зажадав від Брюсселя пояснень із приводу запровадження обмежень проти франкофонів, яким заборонили поселятися в голландськомовних містах країни, не опанувавши домінуючу тут мову.

Дискримінація в побуті та у спілкуванні лише зрідка призводила до конфліктних ситуацій із застосуванням сили. І ті, й інші – все ж таки громадяни однієї країни. Однак тепер ця дедалі більша відчуженість народів перейшла в політику й на політиків, і останніми місяцями та роками питання, що ж чекає Бельгію, фактично стало ключовим у житті країни.

Аби читач зрозумів, наскільки все складно і як далеко зайшло, додамо, що в Бельгії, по суті, немає загальнодержавних партій. Мало бути в Бельгії соціалістом або лібералом — слід мати на увазі, що тут є франкомовні соціалісти, а є соціалісти, які розмовляють фламандською мовою. (Про націоналістів і радикалів в обох громадах, відповідно, і згадувати не варто.)

За перших голосують на півдні, за других — на півночі, і лише потім у разі перемоги представники двох ідейно близьких, але «етнічно» різних партій намагаються прийти до спільної думки про те, як формувати уряд Бельгії. Кабінет міністрів, природно, своїм складом повинен не тільки відбивати розстановку політичних сил у парламенті, а й однаковою мірою представляти кожну з громад. При цьому прем’єром ставав, як правило, лідер тієї партії, яка перемогла у Фландрії.

І, нарешті, щоб картина постала в усій красі, не можна не згадати, що в кожній із частин країни є ще свій регіональний уряд, президент і свій парламент, які часом вважають, що мають повноважень у справах державних більше, ніж парламент і уряд Бельгії. Столиця Брюссель — самостійний регіон, але в його самоврядуванні питання мовної приналежності не відіграє такої ролі (хоча територіально він розміщений у Фландрії, а населений — франкофонами).

Ця надзвичайно складна політична махина могла дати збій у будь-який момент. Але найсерйозніша її «аварія» сталася торік, коли християнські демократи Фландрії на чолі з Івом Летермом, які перемогли на виборах 10 червня 2007 року на півночі країни, дев’ять місяців не могли домовитися про коаліцію. Адже першочерговим питанням для свого кабінету Летерм визначив реформу держави, передачу повноважень регіональній і місцевій властям. Ставши прем’єром 20 березня нинішнього року, уряд невдовзі подав у парламент свої пропозиції щодо нового закону, який де-факто мав із бельгійської федерації зробити конфедерацію. Проте вже 15 липня стало зрозуміло, що переговори політиків Фландрії і Валлонії з цього питання зайшли в безвихідь, і Летерм пішов до короля з проханням про відставку.

Ось тут і знадобилися вся мудрість та вплив короля Альберта Другого, який у період таких криз із фігури суто номінальної перетворюється на третейського суддю для своїх підданих, що не можуть домовитися. Монарх порадив Летерму залишитися і запропонував незговірливим політикам подумати до вересня, а зі свого боку скликав раду старійшин із найшанованіших політиків, щоб вони вирішили, як діяти.

Рада старійшин 19 вересня винесла свій вердикт — переговори про передачу повноважень регіонам слід розпочати з метою створення в державі нового «інституціонального центру гравітації шляхом передачі більших прав, повноважень та обов’язків регіонам», зберігши за центром соціально значимі питання. Старійшини рекомендували королю організувати переговори до початку наступної парламентської сесії 14 жовтня «з чистого аркуша і без попередніх умов», аби вже на червень 2009 року прийти до «часткової угоди». Річ у тому, що на літо наступного року заплановано місцеві вибори, і без вирішення ключових питань із реформи державного устрою вони можуть призвести до нового протистояння.

Представники двох громад відразу сформували свої делегації й заявили про згоду почати переговори відповідно до рекомендацій старійшин. Правда, зразу ж стався новий конфуз: партія фламандських націоналістів «Новий фламандський альянс» оголосила про вихід з уряду Летерма, протестуючи таким чином проти того, що він обрав найдовший і найменш надійний шлях реформи, і це підтверджує його нездатність виконати передвиборні обіцянки. Проте саме цей відхід незгодних дозволив сторонам минулого понеділка сісти за стіл перемовин.

Але, схоже, багато хто в Бельгії вже сумнівається, що проблеми, яких не змогли вирішити за десятиліття, буде врегульовано за дев’ять місяців. Сам Летерм, погодившись на переговори в таких умовах, став на жало бритви. Будь-які складнощі на переговорах (а їх не вдасться уникнути, коли сторони наблизяться до питання статусу Брюсселя) можуть поховати уряд. Тим більше його затятими критиками будуть, швидше за все, саме радикали з Фландрії.

У цих умовах прем’єру, відомому, до речі, своїми дуже образливими висловлюваннями на адресу франкофонів, тепер, аби якось уберегти свій уряд від колапсу, доведеться надіятися саме на депутатів-валлонців. Ситуація, в кожному разі — дуже некомфортна, вносить у політичну картину ще більше хаосу та неясності, ніж було до початку переговорів.

Правда, лихо не без добра. Якщо переговори все-таки проходитимуть конструктивно і політики зможуть виробити прийнятний для бельгійських громад компроміс (у що, проте, наразі віриться важко), аналітики не виключають, що до літа наступного року, до муніципальних виборів, популярність фламандських націоналістів знизиться. Якщо вони зазнають поразки, можливо, і пристрасті навколо питання поділу країни вляжуться.