Відставка президента і генерала Первеза Мушаррафа зі своєї посади під загрозою імпічменту перш за все висвітлила неоднозначність цієї політичної постаті для Пакистану та світової спільноти. Оскільки його прибічники фактично вважають, що демократія в Пакистані перемогла свого творця. І, безперечно, вони мають для цього вагомі підстави, бо справді — за президента Мушаррафа повністю скасовано цензуру в засобах масової інформації, чого не було раніше, проведено досить широкі й потужні демократичні реформи практично в усіх сферах життя Пакистану. А сам відхід Первеза Мушаррафа від влади свідчить про те, що політичні процеси цієї країни стали більш регламентованими і логічними, причому в сенсі демократичної логіки.

Хоч би як це парадоксально звучало, не можна не визнати, що, попри всі складні обставини, Первез Мушарраф якщо й був диктатором, то диктатором — демократичним. А, як свідчить досвід деяких країн, інколи краще, коли державою керує демократичний диктатор, аніж коли нею керує деспотичний демократ. Схоже, Мушарраф ніколи не відчував відрази до прізвиська «освічений деспот». Про що він сам заявив цього понеділка: «Ми ввели до пакистанської системи паливо демократії». Власне, Мушаррафове визначення «паливо» якнайкраще характеризує ситуацію в Пакистані, адже він як ніхто інший усвідомлює, що там до реальної демократії ще дуже далеко.

Первез Мушарраф завжди казав, що пакистанська модель має певну схожість із турецькою. З помірним ісламом, але коли армія позиціює себе як тіньову владу, що зберігає за собою право нагляду за діями уряду. Як відзначає пакистанський тижневик Herald, «як військовий Мушарраф ніколи не любив політиків. Він завжди був переконаний, що уряд, керований політичними діячами, може тільки привести до хаосу, некомпетентності та відсутності дисципліни».

Деякі пакистанські експерти вважають, що відхід Мушаррафа з президентської посади можна порівняти зі стихійним лихом для країни, адже він означає ненадійність і непрогнозованість розвитку ситуації у всіх сферах життя. Мушарраф був якорем порятунку Пакистану, який політичним опонентам вдалося потопити.

З іншого боку, сам прихід до влади генерала Мушаррафа шляхом безкровного, але військового перевороту, досить жорстка форма правління, якої йому не забувають, попри обставини специфіки Пакистану, розгін суддів Верховного Суду, безперечно — недемократичний, але, у свою чергу, сприйнятий його прихильниками як перемога над корумпованим суддівством, що дискредитує саму ідею і суть судової влади, — усе це кроки неоднозначні і можуть трактуватися як перемога над корупцією і водночас як знищення демократичних підвалин країни.

Чітко артикульована Первезом Мушаррафом небезуспішна боротьба з «Аль-Каїдою» та світовим тероризмом — і водночас неспроможність забезпечити законність та порядок у державі, свідченням чого є замах і вбивство Беназір Бхутто, також викликають неоднозначні оцінки і сприйняття. Проте тепер, із його відходом від влади, після того, як мине перша ейфорія, Пакистан і світова спільнота зіштовхнуться з тими проблемами, котрі генерал і президент Мушарраф усе ж таки зумів приборкати і, можливо, зробив непомітними для своїх опонентів.

З відставкою Мушаррафа «Аль-Каїда» і «Талібан» отримують можливість карт-бланшу в Пакистані і в регіоні, що цілком може стати прямою загрозою дестабілізації ситуації у всьому світі. Питання лише в тому, як швидко й коли Пакистан може бути ввергнутий в екстремістський хаос. І при цьому перед Сполученими Штатами постає досить складна проблема: як заблокувати чи видалити пакистанський ядерний арсенал, перш ніж він може потрапити до рук ісламських екстремістів? Адже сьогодні цілком очевидно, що радикальний іслам опинився за один крок від заволодіння ядерною зброєю. Можливо, Первез Мушарраф ніколи не був святим, але саме він протягом досить багатьох років сприяв утримуванню ядерного джина у пляшці. Пакистанський президент був одним із небагатьох бар’єрів, які перешкоджали радикальним мусульманським екстремістам узяти до своїх рук атомну бомбу.

Перша, і найбільш зрозуміла для світової спільноти проблема — це ядерний потенціал Пакистану. Теоретично, за умови приходу до влади ісламістських політичних партій, він має формально перейти під контроль цих сил. Беручи до уваги той факт, що територія Пакистану є також місцем діяльності надекстремістських «Талібану» й «Аль-Каїда», можна продовжити ланцюжок небезпек: через ісламський уряд взяття під контроль цими терористичними організаціями ядерного потенціалу Пакистану.

Але щодо цієї локальної проблеми, можливо, не все так уже й трагічно. Адже ми добре знаємо, що в кожній ядерній країні розроблено дуже серйозні запобіжні заходи від несанкціонованого, волюнтаристичного використання ядерного арсеналу. Є вони, очевидно, і в Пакистані. Наступним аргументом на користь того, що загроза ця, ймовірно, не така й велика, може слугувати факт контролю над ядерним потенціалом із боку військових. А вони традиційно в Пакистані є елітою не лише за соціальним статусом, а й за фахом, світоглядом та загальним розвитком.

Отже, просто примусити військових використати ядерну зброю, мабуть, не вдасться. І, взявши до уваги неодноразові виступи військових проти цивільної влади, яка приймала неугодні їм рішення, можна сказати, що, швидше за все, військові кола не допустять не лише неконтрольованого використання ядерної зброї, а й самої такої можливості. Не слід також забувати, що Пакистан завжди був союзником Сполучених Штатів і що, мабуть, за цей час Америка розробила власні дійові алгоритми контролю з її боку за ядерним потенціалом Пакистану.

На мій погляд, більше небезпеки таїть у собі не сам факт ядерного озброєння Пакистану, а, властиво, зосередження в цьому регіоні чотирьох ядерних держав із дуже непростими взаємовідносинами. Якщо простежити традиційні військові зв’язки: це Росія—Індія, Китай—Пакистан, — то побачимо в цьому регіоні такий собі ядерний хрест. І хоча останнім часом відносини між Індією й Пакистаном набагато пом’якшились, а відносини між Росією і Китаєм — частково партнерські, Росія ж Китай і озброює, — потенціал суперечностей тут лише наростає. З огляду на бажання Росії останніх років нагнітати обстановку в усьому світі, цілком можна спрогнозувати, що російські спецслужби спробують поглибити й дестабілізувати пакистанську ситуацію, щоб використати її для власних потреб. Особливо коли взяти до уваги, що Пакистан і сусідній Афганістан розглядалися як ланки в розроблюваних альтернативних напрямках постачання енергоресурсів, насамперед — до країн Заходу. І останні події в Грузії навколо також альтернативного постачання енергоресурсів Заходу свідчать, що такі плани мали розглядатися в російському генштабі та відповідних спецструктурах. Можливо, варто поставити запитання: наскільки російські спецслужби були задіяні в самому процесі відставки президента Мушаррафа? Відповідь залишається поки що повністю незрозумілою.

До переліку проблем, що виникають із відставкою Первеза Мушаррафа, додається питання можливого посилення співпраці між Пакистаном та Іраном у сфері ядерних озброєнь, оскільки отримати їх у готовому вигляді при правлінні ісламських політичних кіл для Ірану стає практично реальним завданням.

Іран, вірогідно, на сьогодні володіє не лише ракетною технікою середньої дальності, яка може досягати Європи. Останнім тижнем, за багатьма даними, він випробував ракетну техніку, здатну вивести супутник на орбіту. А це означає можливість створення стратегічних ракетних сил, що свого часу, у 1957 році, продемонстрував Радянський Союз, вивівши перший супутник. Таким чином, питання використання ядерної зброї, яка може досягнути будь-якої точки земної кулі, стає дедалі гострішим. Оскільки перейшло із теоретичної сфери у практичну. Це є тим із найоперативніших питань, котре більшою мірою турбуватиме політикум Європейського Союзу, Сполучених Штатів та інших країн.

Беручи до уваги постійний російський інтерес до Ірану як противаги США на Близькому Сході, можна зробити припущення, що після приходу до влади у Пакистані ісламських фундаменталістів Росія намагатиметься взяти під свій патронат політичні еліти цієї країни, які опиняться у стані конфронтації з Америкою. Хіба не може у Росії, що постійно розігрує іранську карту, виникнути бажання розіграти і карту пакистанську? Адже протистояння Росії зі США по всьому периметру гарячих точок світової політики сьогодні базується на меті послабити впливи США скрізь, де це тільки реально можливо.

Хіба не може статися так, що ісламісти, які використали демократичні процеси в Пакистані для захоплення влади, спочатку заблокують, а потім і зовсім видалять демократію з Пакистану? Після чого він з одного з чільних союзників Сполучених Штатів, швидше за все, перетвориться на одну з мусульманських держав-парій ХХІ ст. Прогнозоване зближення фундаменталістського Пакистану з Іраном цілком здатне створити ісламський ядерний тандем, який буде основним головним болем західних союзників на Близькому Сході.

Якщо таке співробітництво реалізується, то світ стане принципово іншим. Повністю вразливим. Оскільки будь-які переговори уже йтимуть із силами, що можуть теоретично будь-якої хвилини допровадити ядерну боєголовку в будь-яку точку земної кулі. І тоді питання створення системи протиракетної оборони буде актуальним для кожної країни. Беручи ж до уваги специфіку проведення переговорів взагалі з ісламськими екстремістами, можна собі уявити, які можуть бути переговори з ними, якщо вони матимуть на руках козирі ядерного озброєння.

З іншого боку, той факт, що військові сили Пакистану традиційно мають надзвичайно високий вплив на пакистанське суспільство в цілому, а наступник генерала Мушаррафа на вищому командному посту є його ставлеником, дозволяє припустити можливість іншого сценарію: якщо сили, котрі прийдуть до повного контролю світської влади у Пакистані демократичним шляхом, допустять корумпованість і безлад — це викличе реакцію з боку військових у вигляді нового перевороту. І хоча такий варіант розвитку подій не є ані демократичним, ані стабілізуючим, однак його вірогідність принаймні стримуватиме політиків від анархії і, можливо, буде тим засобом, який врешті-решт знову стабілізує Пакистан до тієї межі, на якій він залишався аванпостом боротьби з «Аль-Каїдою», «Талібаном» та ісламським екстремізмом в цілому і точкою стабілізації в цьому регіоні.

Як свідчить історичний досвід, диктатори дуже часто погано закінчують. Але Первез Мушарраф знайшов у собі сили не доводити ситуацію до критичної точки політичного кипіння й пішов сам. Мушарраф був налаштований вирвати з корінням тероризм у Пакистані, тому можна сказати, що він, відчуваючи свою місію, намагався завершити розпочату справу. Безперечно, він був одним із найбільших лідерів Пакистану, і лише час та історія зможуть правильно оцінити те, що він зробив для своєї країни.