Лідер боснійських сербів Радован Караджич 31 липня постав перед міжнародним трибуналом зі злочинів у колишній Югославії, щоб вислухати обвинувачення — у геноциді, військових злочинах і злочинах проти людяності. Гаазька Феміда занесла свій меч над головою другого за значимістю винуватця кривавих подій на Балканах у першій половині дев’яностих років минулого століття. Як і у випадку зі справою винуватця №1 — Слободана Мілошевича, суд над Караджичем може затягтися на роки. При цьому перспективи процесу є вельми непевними.

Однак уже сьогодні арешт Караджича, його передача міжнародному трибуналу зі злочинів у колишній Югославії — події величезної політичної ваги не лише для тих, хто всі ці роки прагнув бачити Караджича на лаві підсудних, а й для Балкан і всієї Європи.

«Боснійський м’ясник»

З ім’ям Караджича пов’язані найкривавіші сторінки війни в Боснії в 1992—1995 роках — наймасштабнішого конфлікту в Європі від часів Другої світової війни. А саме — 44-місячна облога Сараєво (десять тисяч жертв), взяття боснійськими сербами населеного мусульманами міста Сребреніца (близько восьми тисяч загиблих), а також етнічні чистки мусульманських анклавів у Східній Боснії, внаслідок яких було вигнано 250 тисяч (усього ж за роки війни біженцями стали понад два мільйони людей).

Підсумком війни стала загибель 100 тисяч людей, переважно мусульман. За всі ці злодіяння Караджича й збираються судити в Гаазі.

Утім, у балканській трагедії не все так просто. Якби не було Караджича, серби Боснії, можливо, розділили б долю своїх побратимів зі Східної Хорватії та Косово. Ось чому Караджича багато хто вважає героєм, політичним лідером, який визначив сучасну конфігурацію Балкан. І навіть переможцем у тій війні.

Республіка Сербська в Боснії, створена його зусиллями, визнана світовим співтовариством. Вона не злилася із Сербією, як того хотіли в Белграді. Її існування закріплене Дейтонськими угодами 1996 року, що поклали край війні, яких без Караджича просто не було б.

Втім, саме ці угоди, які створили унікальну державну конфігурацію в Боснії та Герцеговині, багато в чому законсервували роз’єднаність трьох етнічних груп — хорватів, боснійців-мусульман і сербів. Після завершення переговорів у Дейтоні Караджич із переможця швидко перетворився на злочинця і за ним почалося справжнє полювання.

Річард Холбрук — американський дипломат, якому дісталася слава головного миротворця в Боснії, визнавав, що саме від Караджича залежало, чи стане можливим мир. Пізніше він також писав, що «арешт Караджича не зніме всіх проблем, з якими зіткнулося світове співтовариство в Боснії». Проте саме від того, як вирішиться доля кількох військових злочинців, багато в чому залежить, чи зможуть боснійські громади дійти згоди.

Ось чому стільки років десятки тисяч миротворців, розміщених у Боснії, і ціла армія співробітників спецслужб різних країн шукала Караджича як на території колишньої Югославії, так і по всьому світу.

Облави, стеження і навіть арешти його рідних і близьких, допити й прослуховування телефонів нічого не дали. Кілька разів у ЗМІ з’являлася помилкова інформація, що Караджича спіймали. Дійшло до того, що Євросоюз формально визначив для Сербії одну і, мабуть, голов­ну умову розвитку політичних відносин — доправити в Гаагу Радована Караджича і польового командира боснійських сербів Ратко Младича. Без цього будь-які розмови з Белградом про євроінтеграцію припинялися.

Серби давали зрозуміти, що докладають максимум зусиль для пошуку цих людей. У 2005 році прем’єр-міністр країни Воїслав Коштуніца назвав Караджича «каменем на плечах Сербії», і багато хто повірив, що тепер уже точно йому не уникнути арешту. Але нічого не сталося.

Тим часом соратники Караджича закликали свого лідера триматися, боротися й не слухати закликів здатися добровільно. Що той і робив...

За роки перебування на нелегальному становищі Караджич повністю змінив амплуа: написав і видав п’ять книжок, став просунутим духовним гуру, цілителем і письменником і, можна сказати, зовсім іншою людиною — доктором Драганом Дабичем. У цій личині сивого старця із сучасним світоглядом, ідеями, далекими від політики, Караджич жив три останні роки під самим носом у людей, які за ним полювали в Белграді.

Здорове життя доктора Дабича

Сьогодні головним залишається питання: чи настільки невловимим був Караджич завдяки своєму вмінню маскуватися, чи в Сербії просто хтось дуже не хотів, щоб його знайшли?

Навіть досвідчені фахівці конспірації і розвідки віддають належне умінню Караджича перевтілюватися. За словами політичного аналітика Зорана Драгишича, його досвід ввійде до підручників криміналістики. Живучи в місті, де були великі шанси його впізнати та заарештувати, Караджич уміло маскувався і замітав сліди. Створив собі легенду, добув підроблені документи й навіть зміг забезпечити свої матеріальні потреби, завідуючи приватною клінікою.

У нього була молода коханка, з якою він не соромився показуватися на людях. Водночас тим, кому довелося побувати в нього вдома, він демонстрував фото чотирьох хлопців у футболках американської бейсбольної команди і казав: це мої онуки, які живуть у США. Там же нібито залишилася його дружина, з якою він розірвав стосунки.

Караджич не побоявся створити свій веб-сайт (http://www.psy-help-energy.com ), де розповідав про альтернативну медицину, медитації, йогу, психологію, продавав амулети (Караджич має медичну освіту). Для стражденних доктор Дабич проводив семінари про те, як вести здоровий спосіб життя (один із семінарів навіть відвідав його племінник, якого нині підозрюють у тому, що він переховував дядька).

Своїм досвідом на ці теми він ділився також на сторінках не дуже популярного до арешту Караджича журналу «Здорове життя», де за кілька років роботи ніхто не помітив його схожості з розшукуваним лідером боснійських сербів. Дивовижно, як цієї схожості не помітили завсідники невеличкого пабу «Божевільня», в якому доктор Дабич полюбляв перекинути чарочку червоного вина, а іноді в доброму настрої навіть грав на гуслях (ця Караджичева звичка була добре відома). Найсмішніше, що доктор Дабич завжди сідав за столик, над яким висіли портрети Ратко Младича, Слободана Мілошевича і самого Радована Караджича.

Така поведінка явно свідчить, що Караджич не боявся арешту. І не тому, що був переконаний у надійності своєї легенди й маскування, а твердо знав, що його ніхто не збирався заарештовувати.

Та за кілька днів до арешту Караджича було зміщено шефа сербської служби безпеки Раде Булатовича, соратника колишнього прем’єра Воїслава Коштуніци. Саме влада та підконтрольні їм спецслужби, як тепер вважають, забезпечували прикриття Караджичу й не поспішали з його арештом.

Новий директор служби дер­жавної безпеки (BIA) Саша Вукадинович іще раз проаналізував дані, зібрані раніше. Все інше було справою техніки, говорять фахівці. За інформацією з джерел у Боснії, на Караджича вийшли за кілька днів, прослуховуючи телефони соратників Ратко Младича (можливо, що не за горами й арешт останнього).

Арешт в автобусі №83

Арешт, як тепер відомо, відбувся прямо в рейсовому автобусі у столиці Сербії. Караджича оточили співробітники спецслужби й запропонували пройти з ними. Він не опирався, але на першому допиті переважно відмовчувався. Через тиждень у Белграді ухвалили рішення про екстрадицію Караджича до Гааги. Попри протести радикальної опозиції та сутички на вулицях Белграда, його було вислано з країни.

Всупереч очікуванням, Караджич не подав апеляції, яка могла б відстрочити процес його перевезення до Нідерландів, і оголосив про намір захищати себе в трибуналі самостійно. Це може ускладнити процес, оскільки Караджич, на відміну від Мілошевича, який теж захищав себе сам, не має юридичної освіти.

Аналітики переконані:
арешт Караджича став можливим тільки з огляду на зміну влади в Белграді, де лише місяць тому сформовано новий кабінет Мірко Цвєтковича, що заявив про свою готовність заарештувати розшукуваних лідерів боснійських сербів і поліпшити відносини з Європейським Союзом, вивести Сербію з міжнародної ізоляції, яка тільки посилилася внаслідок одностороннього проголошення незалежності Косово і спроб насамперед прибічників Воїслава Коштуніци «переграти» косовську карту. Арештом Караджича Сербія дала сигнал усьому світовому співтовариству, і передусім Євросоюзу, що готова шукати компроміси з усіх наявних питань і проблем.

Хай там як, але в Сербії вважають, що вони виконали головну умову ЄС — усунули останню перешкоду на шляху до євроінтеграції. Є дані, що вже наприкінці року серби готують формальну заявку на приєднання до Євросоюзу.

У Європейському Союзі дії Белграда поки що схвалили, назвавши арешт і видачу Караджича «мужнім рішенням» і «важливим кроком у співробітництві Сербії та ЄС». Проте вже на цьому тижні з Брюсселя та інших столиць країн Європи пролунали голоси, що підписаної з Сербією в травні угоди про стабілізацію та асоціацію не ратифікують, допоки двох інших учасників злочинів — Ратко Младича і Горана Хаджича не буде передано міжнародному трибуналу. (Нагадаємо, що 1995 року трибунал у Гаазі висунув обвинувачення проти цих осіб одночасно, так що буде складно судити одного за відсутності іншого.)

Белград був змушений проковтнути цю гірку пігулку, хоча така ситуація спричинила першу кризу для нового уряду, протести та блокування опозицією роботи скупщини. Колишній прем’єр Коштуніца, якого тепер обвинувачують у переховуванні Караджича та інших злочинців, заявив, що суд у Гаазі більше не має легітимності, оскільки упереджено ставиться саме до сербів. Їх засуджено найбільше, тим часом хорвати, боснійці та албанці виходили з залу суду переможцями.

Проте в Гаазі вважають, що трибунал ООН зі злочинів у колишній Югославії є найефективнішим, хоча й не позбавленим недоліків інструментом покарання міжнародних злочинців. Після фактичного провалу справи Мілошевича через раптову смерть обвинувачуваного 11 березня 2006 року саме справа Караджича — є новою можливістю для міжнародного трибуналу підтвердити свою дієздатність та неупередженість.