Соратники називають його філософом від юриспруденції, противники — рафінованим казуїстом. Читачі «ДТ», ознайомившись з інтерв’ю міністра юстиції, самі визначать, яка з характеристик точніша. Аргументи Миколи Оніщука когось зацікавлять, когось — здивують. В одних викличуть поблажливу посмішку, в інших — мороз по шкірі. Воістину, скільки правників — стільки думок.

Оцінювати правові аргументи – не наша мета й не в нашій компетенції. Один із головних провідників президентської лінії в Кабінеті міністрів цікавий насамперед як джерело інформації для роздумів. Глава Мін’юсту — політик, що не соромиться й не боїться захищати та обґрунтовувати останні кроки Банкової. Інтерв’ю з ним — спроба зрозуміти не тільки політичну, а й правову логіку Віктора Ющенка з товаришами. Проникливому читачеві сказане Оніщуком дозволить зробити деякі прогнози на найближче майбутнє…

— Миколо Васильовичу, звернення президента (з якого країна довідалася про дострокові вибори) розпочиналося словами «я оголошую припинення діяльності Верховної Ради». Якщо я правильно зрозумів, Віктор Андрійович вважає, що вищий законодавчий орган уже позбавлений повноважень?

— На мій погляд, ця фраза президента не була випадковою. Наскільки я розумію, глава держави вважає, що наслідком указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради є втрата парламентом права виконувати законотворчу діяльність. Його акти не матимуть правових наслідків.

— Але ж 90-та стаття Конституції гласить: «Повноваження Верховної Ради України припиняються в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання».

— Абсолютно правильно. Саме так звучить частина перша статті дев’яностої. Але далі йде частина друга: «Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради...» На мій погляд, перша частина встановлює правило, а друга — виняток із нього.

— Представники Верховної Ради мають повне право вважати інакше. І продовжуватимуть видавати закони.

— Процедура введення законів у дію вимагає підпису президента. Швидше за все, глава держави їх не підпише, оскільки повноважень на законотворчість у парламенту немає.

Крім того, у ВР — слабка позиція, оскільки вона виконує законодавчу діяльність у спосіб, що не відповідає вимогам статті 92 Конституції та рішенню Конституційного суду від 1 квітня 2008 року. Відповідно до них, регламент Верховної Ради мав бути прийнятий у формі закону. Таким чином, у президента є ще один вагомий аргумент, щоб не підписувати акти (закони) парламенту. А підзаконні акти ВР він має право оскаржити в Конституційному суді у зв’язку з порушенням процедури їх розгляду, прийняття або набрання ними чинності.

Можу припустити, що Верховна Рада з такою позицією не погодиться. Виникне (назвемо це так) компетенційний спір, який неможливо буде розв’язати без Конституційного суду.

— Але Віктор Ющенко, вважаючи парламент неправомочним, усе ж таки чекає від нього внесення змін у бюджет і закон про вибори народних депутатів. Припустімо, що Рада прийме відповідні рішення. Їх Віктор Андрійович теж не підпише?

— Ви, мабуть, звернули увагу на те, що указ про розпуск було опубліковано тільки в п’ятницю. Гадаю, президент цим дав ВР можливість ухвалити закони для забезпечення виборів до набрання указом чинності.

На мій погляд, якщо потрібні рішення парламенту президент підпише й після набрання указом чинності, вони матимуть необхідну публічну легітимність. Навіть якщо виникнуть сумніви з приводу їх правової легітимності. Узгоджене рішення органів влади з цього питання відповідатиме принципам верховенства права. Оскільки воно буде прийняте уповноваженими суб’єктами й спрямоване на реалізацію виборчого права. Якщо йдеться про захист фундаментальних прав громадян (зокрема права обирати і бути обраними) я як міністр юстиції буду на боці цих громадян, а не інститутів публічної влади.

— А вам не здається, що це схоже на політику подвійних стандартів? Відразу пригадуються події річної давності: Віктор Андрійович повноважень парламенту не визнає, але коли йому потрібне те чи інше рішення, він свій указ про розпуск скасовує.

— Створений певний стереотип. Не можна абсолютизувати політико-правові явища, не можна фетишизувати правову норму. Нашій країні прищеплені позитивістські підходи, згідно з якими норма — все, а доктрина верховенства права — так, абстракція.

— Але далеко відступати від норми, мабуть, усе-таки небезпечно.

— Безумовно. Та уявімо собі таку ситуацію. Повноваження парламенту припинені, і раптом виникла потреба оголосити над-
звичайний стан через загрозу природних або техногенних катаклізмів. І при цьо-
му іншого способу реагування на проблему немає. За Конституцією, відповідний указ президента зобов’язаний розглянути парламент. А він неправомочний. Як бути?

Напевно, у цьому разі треба було б визнати виправданим не тільки право президента скликати розпущений парламент, а й право розпущеного парламенту ухвалити відповідне рішення. Тим більше що йдеться про суб’єктів, легітимно наділених владою народом.

— Після прийняття закону про державний реєстр упорядкування й уточнення списків виборців має відбуватися виключно на основі Держреєстру. Але цього документа немає.

Інший момент. Заступник глави президентського секретаріату Марина Ставнійчук нещодавно навела таку цифру: під час виборів-2006 було розглянуто 160 тисяч спорів, пов’язаних із неточностями у списках виборців. Йдеться тільки про громадян, котрі звернулися в суди з відповідними скаргами. Можна тільки уявити, скільки людей цього не зробили.

У зв’язку з цим чи можна говорити про законність майбутнього виборчого процесу? І чи можна гарантувати, що волевиявлення громадян не буде спотворене?

— Є тільки один спосіб розв’язати цю проблему — мислити й діяти відповідно до доктрини верховенства права. Вона, як відомо, передбачає примат прав людини над публічними зобов’язаннями влади. Нездатність органів влади забезпечити необхідний інструмент, зокрема й законодавчий, не повинна ставити під сумнів саме право громадян обирати. Інакше влада може просто ігнорувати фундаментальні права (у даному разі — політичні й громадянські), закріплені Конституцією. Вона пошлеться на вади закону, на те, що немає інструкції, на недбалість чиновника.

Електронного реєстра як документа немає, але є списки виборців, спираючись на які можна провести вибори. Крім того, слід зауважити, що закон «Про держреєстр виборців» не розрахований на дострокові вибори. Чи можливі порушення? Напевно. Але було б неправильно з самого початку відштовхуватись від того, що вони — неминучі. До того ж судова система загалом у змозі захистити виборчі права громадян.

— Тобто ви вважаєте, що верховенство права дозволяє порушувати закон?

— Ні, не так. Верховенство права зобов’язує владу забезпечити реалізацію виборчого права. Держава взяла на себе зобов’язання і не виконала їх. Але чи повинні від цього страждати громадянин? Те, що реєстру немає, — ненормально. Влада мусить усунути недоліки, мусить, якщо буде треба, покарати винних, але це не звільняє її від обов’язку забезпечити виборчий процес.

І ще одне. Наші уявлення про реєстр як про універсальний засіб боротьби з фальсифікаціями трохи перебільшені. Я пошлюся на досвід глави ЦВК РФ Володимира Чурова. У розмові зі мною він заявив: реєстр, за великим рахунком, має ті ж вади, що й списки. Його впровадження в Росії на сьогодні поліпшило ситуацію відсотків на два. Тобто про кардинальні зміни не йдеться.

Реєстр — важливий інструмент, але не панацея.

— Стаття 90 Конституції забороняє протягом року достроково припиняти повноваження Верховної Ради, обраної на позачергових виборах. Вибори ці відбулися 30 вересня 2007 року. Однак результати виборів було встановлено тільки 15 жовтня, а офіційно оприлюднено ще пізніше — 27-го. На цій підставі ряд політиків зробили висновок, що указ президента про розпуск може з’явитися у кращому разі після 15-го.

— Конституція і закони України розмежовують категорії «обрання» й «набуття повноважень». Це взаємозалежні, але не тотожні поняття. День обрання народних депутатів України на позачергових парламентських виборах є також днем обрання нинішнього складу Верховної Ради України. Відповідно — і відправною точкою відліку для річного терміну, протягом якого президент не має права достроково припинити повноваження парламенту.

До речі, хотів би звернути увагу на те, що «імунітет», передбачений 90-ю статтею Конституції, не поширюється на Верховну Раду VI скликання. Відповідне конституційне розпорядження діє лише щодо парламенту, повноваження якого достроково припинив президент, відповідно до частини другої 90-ї статті Конституції. У ній ідеться про три умови можливого дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Конкретно про неможливість парламенту в певні терміни:

— створити коаліцію;

— сформувати уряд;

— розпочати пленарні засідання.

А у відповідному президентському указі 2007 року йшлося про дострокові ви-
бори «у зв’язку з неповноважністю Верховної Ради». Це сталося, нагадаю, після того, як понад 150 депутатів здали мандати. Президент не припиняв повноважень парламенту, парламент сам позбавив себе повноважень. Не важливо, була на те воля президента чи ні.

Таким чином, повторюю, річна заборона на розпуск не поширюється на Верховну Раду VI скликання.

— Але, відповідно до Конституції, у президента немає права оголошувати дострокові вибори «у зв’язку з неповноважністю Верховної Ради». Що ж, виходить, Віктор Ющенко рік тому порушив Конституцію?

— Певна річ, ні. Стаття 106 Конституції розводить компетенцію глави держави щодо дострокового припинення повноважень Ради й оголошення позачергових парламентських виборів. Із погляду реалізації Основного Закону, йдеться про різні повноваження.

Повноважень парламент позбавив себе сам, коли кількість народних депутатів стала менша за 300. Відповідно до Конституції, він — єдиний законодавчий орган. Виходячи з принципів безперервності здійснення публічної влади (законодавчої зокрема) повернути повноваження Раді можна лише одним шляхом — шляхом виборів. Як мав вчинити в цій ситуації президент? Скористатися своїм правом і оголосити вибори. Що він і зробив.

У цьому разі у глави держави як у гаранта Конституції з’являється не просто право, а обов’язок оголосити про початок позачергової кампанії.

— Ви самі згадали про принцип безперервності влади. Як відомо, Верховна Рада, за Конституцією, функціонує і в умовах воєнного, а також надзвичайного стану, навіть якщо її повноваження на той момент спливли. А тут парламент за одну мить позбавляють повноважень. Через дріб’язкову причину — відсутність коаліції. У чому логіка?

— Безперервність влади не можна розуміти буквально. На час виборчої кампанії і час підбиття її підсумків законо-
творчий процес у будь-якому разі переривається. Він переривається й тоді, коли парламент, приміром, на канікулах. Безперервність — це принцип, а не календар.

— Припустімо, що президентський указ стане предметом розгляду в Конституційному суді. Припустімо, що КС визнає його неконституційним, але станеться це після завершення кампанії. Як бути? З одного боку, немає механізму скасування результатів виборів. З іншого — рішення Конституційного суду є обов’язковим для виконання. Чи матиме таке рішення правові наслідки?

— Випадок, про який ви кажете, справді гіпотетично можливий. Зауважу, що сам по собі факт оскарження цього указу президента, як відомо, не може бути підставою для призупинення його дії. До того ж нагадаю, що юрисдикція адміністративних судів на такі акти не поширюється. Я критично оцінюю заяви про можливість оскарження указу президента в судах, за винятком, звісно, Конституційного суду.

Я переконаний, якщо зазначене подання надійде до КС, він відкладе всі свої справи і зосередиться на розгляді цього питання. Я упевнений, що відповідне рішення буде винесено ще на початковій стадії виборчого процесу. Я не сумніваюся, що це рішення буде не лише оперативним, а й відповідальним.

— Можете спрогнозувати, яким воно виявиться?

— Не намагаючись передбачити розвиток подій, припущу, що КС відмовить у конституційному провадженні.

Особисто я вважаю, що шансів скасувати президентський указ про дострокове припинення повноважень парламенту немає. Глава дер-
жави констатує неспроможність парламенту створити коаліцію. І хоч би яким було рішення КС, воно не заповнить цієї прогалини. Воно не змінить позиції фракцій, котрі продемонстрували неготовність об’єднатися й створити коаліцію.

Крім того, в указі є пряме посилання на нещодавнє рішення Конституційного суду від 17 вересня, в якому міститься імперативне твердження — зменшення чисельності коаліції призводить до її розвалу.

— Спираючись на це рішення, ви ще до появи президентського указу оголосили: підстави для припинення діяльності коаліції виникли з моменту виходу з коаліції депутатів Юрія Бута та Ігоря Рибакова, тобто з 6 червня. Чи не вважаєте ви, що міністр юстиції в складних політичних обставинах міг би утриматися від такої заяви?

— Мовчання є зручною, але не прийнятною для міністра юстиції позицією. Це тим більше важливо, коли йдеться про нехтування (свідомо чи несвідомо) або недооцінку актів КС, що мало місце в даному разі. Рішення Конституційного суду, за всієї його важливості, не привернуло належної уваги громадськості і політикуму. Причина, на мій погляд, проста: 16 вересня було оголошено про припинення діяльності парламентської коаліції, а 17-го з’явилося рішення КС.

— Проте висновок, зроблений вами, містився в мотивувальній, а не резолютивній частині.

— Ви маєте рацію, у резолютивній частині Конституційний суд відмовився давати відповідне тлумачення щодо порядку припинення діяльності коаліції. На мій погляд, це важлива деталь. Коли ми кажемо про припинення діяльності коаліції, ми повинні розрізняти дві категорії — підстави і порядок. КС справедливо зазначив, що відповідний правовий порядок відсутній. Оскільки регламент Верховної Ради є некон-
ституційним, закон про регламент не ухвалений, а в Конституції така процедура не прописана. А от про причини КС у мотивувальній частині висловився чітко — зменшення чисельного складу коаліції нижче від межі, передбаченої Конституцією, спричиняє її розпад.

Враховуючи це, я і зробив заяву про те, що юридичні підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради з’явилися ще 6 червня, коли лави коаліції покинули депутати Бут і Рибаков, і її чисельність зменшилася до 225 парламентарів.

А що стосується мотивувальної частини, то вона є такою ж складовою рішення, як і резолютивна частина. До того ж положення мотивувальної частини рішень Конституційного суду враховуються і використовуються ним же при обґрунтуванні власної правової позиції в наступних рішеннях.

— Провідні правознавці багато років сперечаються із цього приводу. Є відомі юристи, котрі вважають, що в мотивувальній частині міститься правова позиція суду, але вважати її положення нормами прямої дії не можна.

— Рішення Конституційного суду нікого не може наділити правом, і нікого цього права не позбавляє. Це було, по суті, казуальне тлумачення (тлумачення, коли норми права застосовуються до конкретних випадків. — Прим. авт.). Рішення КС не наділило президента правом розпускати парл-
амент, повноваження глави держави визначаються виключно Конституцією. Це рішення лише зміцнило оцінку його правових можливостей.

— Наскільки мені відомо, в інших державах неможливо розпустити вищий законодавчий орган на підставі виходу з коаліції депутата, групи депутатів чи навіть цілої фракції. В усьому світі коаліція — усього-на-всього є механізмом формування Кабінету, способом організації парламентської діяльності. У нас із неї зробили фетиш.

— Цілком згоден. Коли Конституція буде змінюватися, на мій погляд, потрібно вилучити з Основного Закону положення, згідно з яким відсутність коаліції призводить до розпуску парламенту. Коаліція мала бути політичним суб’єктом, а не правовим. Громадяни обирають не коаліції, а депутатів. Обирають для виконання двох завдань — законотворення і формування уряду. Коаліція — не самоціль, а інструмент.

Але на сьогодні існує відповідна конституційна норма, правова дискреція (вирішення посадовою особою або державним органом якогось питання на власний розсуд. — Прим. авт.), і президент нею скористався.

— Ви самі згадали, що ця норма не є імперативною. Президент може, але не повинен. Парламент функціонував, уряд — діючий. Який сенс піддавати державу невиправданому стресу, жертвуючи рештками стабільності? Який сенс витрачати півмільярда гривень в умовах економічної кризи? Замість спільно планувати антикризові заходи, президент, прем’єр, уряд, парламент, Радбез обговорюють питання коаліції. Це що — головне лихо для країни, суверенітет якої перебуває під загрозою, економіка під ударом і громадяни якої перебувають у полоні в піратів?

— Певні резони в тому, що ви кажете, є. Але, коли держава змінила форму правління, перейшовши до парламентсько-президентської республіки, вона змінила доктрину організації системи державної влади. Політична сила, котра формує уряд, відтепер несе політичну відповідальність. Ця сила отримує мандат від виборців на здійснення своїх програмних завдань. І ця сила має ідентифікуватися громадянами.

Можна говорити про стабільність як про певну самодостатню цінність. Але хіба її можна ставити вище за інтереси виборців? Припустімо, що повноваження Ради не були припинені. Громадяни за кілька місяців не були б здатні зрозуміти, хто реально здійснює владу в країні. Якщо немає формалізованої більшості, сила, котра має відповідати, не ідентифікується. Цей конфлікт можна було вирішити двома шляхами — або створенням коаліції, або проведенням виборів.

Безумовно, президент зважував усі «за» і «проти», наважуючись на цей крок. Не забуваймо, що в нього є не лише право припиняти повноваження парламенту, а й право брати на себе відповідальність за такі дії. Звертаю вашу увагу, що у глави держави ще 17 вересня, після рішення Конституційного суду, з’явилися тверді мотиви для розпуску. Проте він надав Верховній Раді можливість виправити становище, а парламент нею не скористався.

Те, про що ви запитали, лежить у сфері політичної доцільності, у площині оцінок. Хтось може вважати інакше, але я впевнений, що президент керувався корінними інтересами нації.

Цілком імовірно, що такий крок може мати деякі короткострокові негативні наслідки для країни, у тому числі й для її економіки. Не можу давати оцінку рішенню президента. Проте особисто я бачу в його рішенні серйозний виграш у перспективі.

— Чи плануєте ви взяти участь у дострокових парламентських виборах?

— Успіх політичних сил залежить не лише від привабливості і зрозумілості їхніх програмних цілей, а й від їхньої організаційної монолітності. Це чудово розуміють і в «Нашій Україні», членом якої я є. Тому рішення про мою персональну участь у позачергових виборах ухвалюватиметься не лише мною, а й партією, і президентом.