З 2004 року, коли під час виборів виник збудливий міф про негайне вмирання всієї оборонної промисловості у разі вступу України до НАТО, непідробний інтерес до цього сектора стали виявляти як у Брюсселі, так і в Москві. Якщо в штаб-квартирі альянсу фахівці бачили своїм завданням використання будь-якої реальної можливості для організації взаємодії (чи принаймні контактів) українських оборонних заводів із західними компаніями, у столиці відроджуваних імперських звичок затіяли тоншу й багатограннішу гру. Вона полягає в тому, щоб на тлі телевізійного і газетного відлучення України від оборонно-промислової кооперації тихою сапою створити платформу для майбутнього ривка у галузі військово-технічного співробітництва з Україною...

Західне пристрілювання

Західні дипломати, з яких традиційно починається будь-яке промацування нових українських ідей, щиро дивуються: «Як ви могли довести свою армію до такого стану?» Проіржавіла до основи армія з ознаками вмирання як державної інституції, нескінченні спроби українського президента виділити на потреби оборони ресурси, які дозволили б розпочати відновлення війська, і, нарешті, заяви російських речників про припинення військово-технічного співробітництва з Україною вибудовують у логічних умах західних аналітиків цілком узгоджувані причинно-наслідкові зв’язки майбутньої взаємодії. Наївні у своїй правильності, вони не знають, що у слов’янському світі можуть прийматися рішення, котрі суперечать не лише логіці, а й власним життєво важливим інтересам.

Проте проглядаються ознаки посилення інтересу: до Києва зачастили вже неформальні делегації конкретних оборонних компаній, яким натякнули на можливість укладання угод уже через рік-два. Оливи підлило українське військове відомство — придбанням ізраїльського безпілотного літального апарата. Хоча гроші витрачено невеликі, Юрія Єханурова можна вітати: ця маленька покупка розцінена як великий політичний сигнал — Україна може купувати неросійську зброю. Більше того, в ескізному проекті майбутнього українського корвета «закладено» добру третину західних комплектуючих, що заворожливо вплинуло на західні компанії. Хоча нинішні військові менеджери теж на роздоріжжі між бажанням відновити втрачений рівень обороноздатності ЗСУ і навести мости з власним ОПК. Приміром, французький або шведський корабельний радар можна купити вже сьогодні, тоді як на доведення до пуття українського знадобиться чотири роки. Не кажучи вже про ризики не завершити дослідно-конструкторську роботу або взагалі її провалити (прикладів перетворення оборонних проектів на прожекти чимало). При цьому оборонники не приховують, що відповіддю на прямі закупівлі західних систем стануть пікети і демонстрації. А, відповідно до планів корветної програми, перший корабель має з’явитися вже 2012 року. І так — по всьому фронту переозброєння. Які приймати рішення — купувати вітчизняні напівфабрикати чи вирішувати завдання обороноздатності? Занадто тривалий період паралельних життів армії та оборонної промисловості, які не перетиналися, тепер потребує великих компромісів.

Утім, існують варіанти реального ВТС із Заходом, реалізація яких можлива за єдиної військово-технічної політики всіх гілок української влади. Людині з тверезим мисленням зрозуміло, що приєднатися до розпочатої оборонної програми європейських держав можна лише шляхом закупівель. На­приклад, на Заході не вважають фантастикою підключення українських розробників до програми створення оперативно-тактичного безпілотного літального апарата. Якщо Україна закупить партію таких БЛА. А як­би, скажімо, певний пакет акцій київського «Авіанту» чи Харків­ського авіаційного заводу був проданий одній із західних компаній, цілком можна було б перенести в Україну і частину виробництва. Не виключено, чималу. Адже бере участь чеська Aero Vodochody у виробництві літака C-27J Spartan, виробляючи центропланні секції крила для всіх літаків цього типу, які замовляються у світі. Але щоб довести таку ідею до рівня реалізації, потрібно ухвалити кілька законодавчих актів, акціонувати підприємство, організувати прозорий процес приватизації. Чи можливо це в умовах України, де внутрішня боротьба за владу протягом чотирьох років не дозволяє ухвалити ані закону про офсетні програми, ані навіть урядової постанови?

І все ж таки приклади позиційного успіху існують. Саме вони можуть стати майбутнім путівником по лабіринтах українсько-натовських військово-технічних взаємин. Щоправда, їхньою початковою версією — і це дуже підтримується в НАТО — бачиться розгортання ВТС у рамках Вишеградської групи. Вже сьогодні Польща та Чехія купують українські системи оптико-електронного захисту вертольотів від ПЗРК, набрало обертів спільне українсько-польське підприємство, яке працює над впровадженням українських технологій активної системи захисту легкої бронетехніки, ще одна українсько-польська ініціатива — зі створення спільних безпілотних літальних апаратів — цілком може бути успішною. Є й інтерес іншого порядку. Україна та Сполучені Штати підписали контракт на спільне проектування і виготовлення нового ракетоносія Taurus. США могли б придбати й існуючий в Україні ракетоносій — під випробування національної системи ПРО, але в цьому дуже не зацікавлена Росія, інтереси якої поки що враховує Київ. А на запитання, чи можлива передача технологій і частини виробництва Україні, високопоставлений менеджер однієї з великих західних компаній відповів буквально таке: «Не тепер. Але за розвитку взаємодії в цілком доступному для огляду майбутньому це можливо». Дипломат однієї з ключових країн НАТО відверто зауважив: «Тісна взаємодія з Україною в оборонно-промисловій сфері може стати підтвердженням, що Україна перебуває з нашого боку паркану. Тому ми теж готові до якихось компромісів».

У цілому між західною оборонною промисловістю й українським ОПК зберігається певний рівень недовіри. Але останні три роки, попри нездатність України розпочати процес переозброєння своєї армії, не минули марно. Можливості співробітництва існують.

Російський форсаж

Хоча українсько-російські політичні відносини перебувають в нижній точці холоду, у РФ іде приблизно 20—24% усіх щорічних обсягів збройового експорту, тим часом у жадану Європу — не більше 2%. І, звичайно, справедливо вважають російські технологи, кілька успішних прикладів на західному напрямку погоди не зроблять. Навпаки, стабільно утримуючи частину української оборонки на гачку, у РФ сподіваються вплинути й на зовнішній вигляд майбутньої української армії. Наприклад, як вибрати майбутній навчально-бойовий літак, якщо моторобудівники відкрито не бажають давати ходу чеському L-159 (з українським, зрозуміло, двигуном і деякими іншими вузлами), стверджуючи, що «за всю історію було випущено близько 80 літаків, з яких половина не літає». Зате обома руками за російський аналог — Як-130. Генеральний директор ВАТ «Мотор Січ» В’ячеслав Богуслаєв упевнений, що за бажання Як-130 можна довести до рівня легкого винищувача, який не поступиться шведському одномоторному винищувачу JAS-39 Gripen. «Як-130 має унікальні характеристики підйомної сили, які перевищують аналогічні в усіх відомих літальних апаратів. Тобто він зможе мати на борту адекватне озброєння», — стверджує український промисловець. Крім того, він упевнений, що й вертольотобудування Україні до снаги. «Український вертоліт коштує 1 млрд. дол. протягом п’яти років, і тут немає жодної політики», — каже Богуслаєв. Що ж до ідеї складання в Україні тих-таки американських вертольотів Сікорського, то головний менеджер «Мотор Січ» каже: «Ми ніколи не дозволимо собі перетворитися на складальників їхніх літаків на своїй території — під їх же наглядом і контролем». Про вертольотобудування говорив не тільки В.Богуслаєв. Про те, що в майбутній вертольотобудівний консорціум можуть увійти АНТК ім. Антонова, КиДАЗ «Авіант», «Мотор Січ», КБ «Прогрес», вінницький авіаремонтний завод, феодосійський випробувальний центр та інші українські підприємства, тиждень тому повідомив директор ДП «Закарпатське вертольотобудівне об’єднання» Михайло Бережник. Чиї в цьому разі будуть використані технології, теж неважко здогадатися. Вертолітні радіолінії до російських гвинтокрилих машин до цього часу поставляє львівська «Лорта». Це відбувається на тлі прямих заяв українських військових про те, що російських палубних вертольотів на українських корветах не буде.

Та ще цікавіше події розвиваються в секторі учасників виробництва бойових літаків. Так, керівник українсько-російського СП «Фазотрон-Україна» Сергій Гуменний і директор серійного заводу з виробництва бортових радарів на бойові винищувачі Анатолій Вдовиченко під час недавнього авіасалону «АВIАСВIТ-XXI» заявили про створення «нового бортового радара для МіГ-29, який не поступається російському радару «Жук-М» (нагадаємо: РФ вустами колишнього керівника московського «Фазотрон-НИИР» Анатолія Канащенкова заявила, що ніколи не передасть виробництво нових радарів в Україну, а переговірним протоколом річної давності зафіксувала офіційну відмову від участі в модернізації парку українських МіГ-29). Чи не про те йдеться, що РФ через СП «Фазотрон-Україна» (до речі, дуже добре завантаженого російськими замовленнями), управлінське коріння якого тягнеться в РЛК «МиГ», просто дозволила скористатися однією зі своїх критичних технологій? Причини очевидні. Бортовий радар літака суміщено з усіма наявними авіаційними озброєннями і тими, що розробляються. Радар же з дуже прозаїчною назвою НО19-М2 (очевидно, щоб не дражнити нікого в Москві) суміщено, за словами розробників, не тільки з українськими ракетами «повітря—повітря» і бомбами «повітря—земля», а й з новими російськими ракетами «повітря—повітря» з активною головкою самонаведення Р-77 (РВВ-АЕ в експортному варіанті). За такого розкладу, а також з огляду на спроможність близько 50 заводів брати участь у складанні літаків російського походження, вибір російської повітряної машини як майбутнього бойового літака видасться більш прагматичним підходом, ніж, скажімо, офертна (кредитна) закупівля шведських (американських) літаків.

Доволі легко моделюється й потенційна присутність РФ у проекті нової об’єктної системи ПВО. «Укроборонсервіс» уже понад три роки чекає підписання документів щодо створення СП з модернізації систем С-300 і ЗРК «Бук». А приблизно півтора десятка українських заводів можуть брати участь у постачанні комплектуючих.

У Білокам’яній давно подбали, щоб до моменту повороту політичного флюгера все було повністю готове до розгортання масштабного ВТС. Втрата України для РФ неприпустима. А те, що Москва побоюється перегнути палицю, є очевидним хоча б із заяв двотижневої давності про те, що в разі пролонгації договору щодо флоту російські суднобудівники вже готові прийняти українських до путінських лав — аж до створення авіаносців. Не виключено, що на цій хвилі Києву вкотре пообіцяють реінкарнацію вбитого проекту Ан-70. А можливо, й іще щось.

Що ж у цій ситуації робити? Рецепт, здається, простий і не змінився за роки. Якщо голови української влади будуть тверезі, вони згадають про неприпустимість критичної залежності від РФ в галузі обороноздатності. А також зрозуміють, що вже сьогодні самій Росії більше потрібне ВТС з Україною, а не навпаки. Це не означає, що РФ слід відштовхувати, просто потрібен здоровий прагматизм. По-перше, маємо виділити реальні кошти на переозброєння армії. По-друге, оприлюднити дані про конкретні програми переозброєння та їхні терміни, примусивши Генеральний штаб, нарешті, сказати щось про технічні вимоги та плани на 10—15 років наперед. Оголосити тендери, під час яких і західних партнерів, і російську сторону (так-так, не варто сумніватися, що російських постачальників буде негайно відправлено «путінським» або «медведєвським» закликом на схід) буде поставлено в рівні умови. Тоді й газова тема піде легше. Занадто вже великою виявиться для Росії політична втрата, якщо в українському небі літатимуть шведські винищувачі.