Ні для кого не стане відкриттям той факт, що зброю починають застосовувати тоді, коли інші інструменти впливу вичерпано. У цьо­му й слід шукати головну причину воєнної агресії Росії проти Грузії. Саме з метою конвертації воєнної перемоги Росія відразу заходилася створювати буферну зону в цій країні. Яка ж головна мета російського вторгнення? Навіть побіжний погляд на чорну риторику російських керівників і «спікерів» упродовж останнього року не дасть змоги помилитися: не випустити держави колишнього СРСР із зони російського геополітичного впливу і не допустити їхнього вступу до НАТО (у даному випадку, не дати Грузії можливості отримати запрошення до плану ПДЧ). До речі, саме цьому присвячено інсценоване обвинувачення керівництва Південної Осетії на адресу президента України Віктора Ющенка щодо «участі в геноциді осетинського та грузинського народів» — спосіб створити ефект прив’язки України до російсько-грузинського конфлікту. Зрозуміло, якщо Грузія шокувала НАТО політичною нестабільністю, то варто до української проблеми в стосунках президента та прем’єра додати «причетність» до грузинської нестабільності. З такими ярликами і Грузії, і Україні навряд чи випадає розраховувати на отримання ПДЧ в грудні поточного року.

До чого все це і як це може бути пов’язане зі зброєю? Досить просто, якщо згадати про ключову відмінність авторитарної за стилем управління азіатсько-європейської Росії від будь-якої держави з домінуючими ознаками належності до єв­ропейської культури. Ідеться про ціну людського життя. У РФ — усе, як і в СРСР: для здобуття навіть найменшої політичної переваги люд­ського «м’яса» не шкода. Про це дуже добре написано в статті близько­го до Кремля Ігоря Джадана «Меха­ніч­ний апельсин» — про гіпотетичний воєнний похід росіян на Київ. Російська імперська ідеологія вже прямо стосується грузинської війни та української зброї.

Сказання про «Гради»

Весь світ вразили повідомлення про застосування грузинським лідером реактивних систем залпового вогню. Найчастіше згадують РСЗВ «Град», деякі очевидці, утім, наполягають, що це були РСЗВ «Смерч». Призначені для завдавання площинних ударів із метою придушення противника, саме вони й перетворили на людську м’ясорубку територію Цхінвалі. І саме з них розпочалися похмурі розповіді про таємні поставки Україною дружній Грузії цих смертоносних систем. Насправді правий був Жюль-Верн, коли заявив, що «брехня, що видається за правду, найчастіше спирається на правдоподібні подробиці». Тому що ні РСЗВ «Град», ні РСЗВ «Смерч» Україна Грузії ніколи не поставляла.

Крім того, що в Грузії ще від часів СРСР залишалося 16 РСЗВ «Град», а ще чотири РСЗВ LAR-160 країна отримала від Ізраїлю, існують іще як мінімум дві цікаві версії появи пекельних машин на території Грузії.

Перша сягає корінням у Чехію, яка активно продавала Грузії пострадянську зброю. Так, Чехія свого часу поставила Тбілісі шість 122-мм РСЗВ RM-70, які або виробила самостійно, або отримала від однієї з більш «старих» натовських країн. Річ у тім, що Чехія ще наприкінці 60-х років розробила власний варіант РСЗВ «Град», якому дала назву RM-70. Крім того, після об’єднання Німеччини ФРН передала партію РСЗВ «Град» (вони перебували на озброєнні НДР) Туреччині і Греції. Чеський слід РСЗВ підтверджують і звіти ООН за 2003-й і 2004 роки, а контракти виконувала чеська фірма «Тома». А от боєприпаси до РСЗВ Грузія, здається, отримала «з рук» Туреччини. Так зазначено в одному зі звітів, щоправда, російських. Відповідно до російської інформації, Анкара поставила Тбілісі 4000 122-мм реактивних снарядів.

Однак, якщо відверто, російські джерела в такій чутливій сфері насторожують. Зокрема й тому, що друга версія появи убивчих систем у Грузії пов’язана саме з Росією. Офіційно в 1992 р. було передане майно 10-ї МСД РФ, кілька катерів ЧФ РФ, а в 1995-му — майно танкового батальйону (32 Т-72) зі складу 147-ї МСД. У 1998 р. Грузії передано прикордонний сторожовий корабель ПСКР-638, збудований 1976 року (нині артилерійський катер «Батумі»). Тим часом багато неофіційних джерел стверджують, що на цьому російсько-грузинське ВТС аж ніяк не вичерпалося, поставки здійснювалися аж до погіршення відносин між двома країнами. Крім того, застосовуючи метод вилучення, неухильно, як магнітна стрілка компаса на північ, повертатимемось у бік Білокам’яної. Просто більше ні в кого з постачальників зброї таких систем немає. Мовчать і звіти ООН, нічого немає в списках Вассенаарської угоди. Могла це бути пряма поставка чи йшлося про реекспорт, сказати складно. І те й інше можливо. Однозначно стверджувати не можна, але й виключати теж. Один із представників українського збройового бізнесу вважає: РФ цілком могла поставити Грузії РСЗВ, тим паче що не завжди відносини двох країн були напруженими. Щоправда, співрозмовник не рекомендував шукати стратегію там, де править долар.

І все-таки стратегію відшукати хотілося б, тоді дії Михайла Саакашвілі не видаватимуться такими вже дивними й незрозумілими. Тому що, поставивши потужну зброю ураження і спровокувавши грузина, який легко піддається емоціям, на необачний і злочинний крок, можна було плести залізне павутиння для політичного відступника... Зрештою питання про те, з чиєї зброї — російської, чеської чи ізраїльської — було розстріляне мирне населення, відступає на другий план. Принаймні українського сліду тут явно немає. Отже, обвинувачення в геноциді — не за адресою.

Грузинський військовий ринок

Не слід думати, що пробитися на грузинський ринок озброєнь і військової техніки, а потім довго утримуватися на ньому Україні було легко й просто. Це тільки так здається, а в реаліях будь-яке військово-технічне співробітництво — справа великої політики та особисті стосунки. Не зайво зауважити, що в активній боротьбі за нього українці зуміли правильно розставити акценти на використанні «людського чинника». Адже в контексті євроатлантичної інтеграції Грузія давно почала орієнтуватися на натовських партнерів. Наприклад, крім України, основним партнером у сфері експорту озброєнь у країну були США. Грузія щорічно отримує в середньому 21% усієї фінансової допомоги, що її виділяють США державам пострадянського простору. Левова частка цих коштів і використовувалася Тбілісі для закупівлі озброєнь. Серед безпосередніх поставок США можна виділити безплатне постачання в 2001 р. Грузії 12 вертольотів «Ірокез». У період 2000—2002 рр. США передали їй також два сторожові катери типу Point для сил берегової оборони.

Важливим донором Грузії є і Туреччина — з 1998 р. турки надали безплатну допомогу на суму близько 40 млн. дол. Грузини кілька разів відвідували турецьку компанію «Аселсан», яка виробляє радіоелектронне устаткування. Туреччина зі складу своїх ВМС у 1998 р. передала катер АВ-30, збудований в 1969 р. (сторожовий катер «Кутаїсі»). Наприкінці 90-х турки передали два малі катери. А крім того, надали фінансову та іншу допомогу в доведенні до стандартів НАТО аеродрому в Марнеулі.

Чехія передала Грузії 120 танків, переважно за рахунок згаданих вище поставок запчастин до штурмовиків Су-25 чеських ВПС. Зокрема у 2005 р. було поставлено 15 ОБТ Т-72. Для зміцнення грузинських ВПС у 2000 р. в Чехії було закуплено кілька Л-139. Чехія виступає активним постачальником артилерії для МО Грузії: у 2005 р. було куплено 12 152-мм САУ «Дана» і 25 120-мм мінометів.

Греція допомагала Грузії в основному поставками військових кораблів. У 2004 р. було передано грецький ракетний катер (побудований французами) Р17, перейменований на «Діоскурія». Він має протикорабельні ракети, артустановки, торпедні апарати і є на сьогодні найбільш боєздатним судном флоту. У 1998—1999 рр. Афіни поставили Тбілісі також два рятувальні катери власної побудови 1978 року. Грузини озброїли їх і перейменували на «Іверія» і «Местія».

Болгарія міцно займає нішу поставок легкої стрілецької зброї і суден. У 2001 р. Болгарія передала Грузії два малі десантних кораблі, побудовані за радянським проектом у Бургасі в 1974—1975 рр. У 2004 р. до Грузії надійшла велика партія боєприпасів та ЛСЗ на суму 5 млн. дол.

Узбекистан виявився найактивнішим постачальником грузинським збройним силам стрілецької зброї радянського виробництва. У 1997 р. МО Грузії отримало 8—9 тис. автоматів Калашникова в обмін на автомобілі Кутаїського заводу. Також свого часу для потреб ВПС було поставлено чотири винищувачі МіГ-23.

Крім того, у 2006 р. Грузія закупила чотири Су-25 у Македонії — з метою модернізувати їх (дані штурмовики македонці отримали в 2001 р. з України, проте в 2004 р. американці заборонили їх використовувати в армії Македонської Республіки).

Імпорт з Ізраїлю складався в основному з якісної стрілецької зброї. А також із чотирьох безпілотних літальних апаратів «Гермес-450» і вже згаданих РСЗВ. Бронетранспортери поставляла Угорщина, радіостанції — Латвія і Франція, міномети — Боснія і Герцеговина, патрони — Сербія.

Словом, усі разом багато чого поставили — достатньо для того, щоб закрутити голову та осліпити властолюбного президента.

Український збройовий експорт

Україна, без перебільшення, стояла біля витоків створення грузинської армії. Почавши з дарування військового катера, далі, аби утриматися на конкурентному ринку, що розростається, якось пожертвувала навіть дивізіон ЗРК «Бук», які й самій Україні були не зайві. Принаймні, будучи заступником міністра оборони з озброєння, генерал Олександр Стеценко завадив виведенню цих ЗРК з бойового складу ЗСУ для продажу американцям. Добре це чи погано, точно визначити неможливо. Змінюється час, зброя застаріває, а збройова дружба запам’ятовується надовго. Тим паче що українські чиновники в той час затято твердили про створення власного ЗРК. Утім, Росії немає підстав тривожитися, тому що поставки Грузії — мізерія порівняно з поставками оборонної продукції самої РФ. За даними ЦДАКР, не менш як 22—25% усіх обсягів українського експорту впродовж останніх двох років припадають саме на Росію.

Інформацію про ВТС України з Грузією з перших вуст редакція «ДТ» отримала від гендиректора ДК «Укрспецекспорт» Сергія Бондарчука:

«ВТС з Грузією посідає важливе місце в загальній системі організації поставок озброєнь і військової техніки України. Треба сказати, що значення ринку СНД в останні роки помітно зросло, і команда ДК «Укрспецекспорт» разом із дочірніми підприємствами активно працювала над можливістю розширення номенклатури поставок військового устаткування. Грузія та Азербайджан можуть бути предметом особливої гордості українського експорту. До речі, ці поставки частково допомогли вирішити й проблеми модернізації української військової техніки.

Важливий нюанс полягає в тому, що ми поставляли Грузії майже виключно оборонну техніку або системи виявлення. Це комплекси ППО: ЗРК «Бук» і ЗРК «Оса-АКМ», станції пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга-М», РЛС 36Д6-М, навчальні літаки L-39, вертольоти підтримки Мі-24. Продали партію автомобілів «КрАЗ-6510», запасні частини до військової техніки, готували військових фахівців, обмінювалися досвідом. Поставляли і танки, але в цій частині Україна за поставками помітно поступається тій-таки Чехії. І діяли ми за умов жорсткої конкуренції. Не поставили б ми, подібну техніку поставили б інші. Як докази цього можу навести ініціативи, що з’явилися вже в Сполучених Штатах, про поставки в Грузію систем ППО і потужних протитанкових комплексів. Слід підкреслити, що конкуренція на цьому ринку, як, утім, на всьому просторі СНД, поступально зростала й продовжує зростати. Ще важливо зазначити, що всі поставки здійснювалися відкрито, легально і без зайвого ажіотажу. Грузія — давній партнер України, і жодних обмежень на військово-технічне співробітництво ніколи не було. Ми діяли в рамках міжнародних домовленостей, розуміючи, що на військовому ринку СНД, як на жодному іншому ринку, важливими є не тільки й не стільки прибутки, скільки розвиток дружби та політичного партнерства.

І найголовніше: ДК «Укрспецекспорт» нічого не робить на свій розсуд і не є самостійним гравцем на полі. Компанія разом із дочірніми структурами є механізмом реалізації державної військово-технічної політики і діє виключно в межах своєї компетенції».