Суперництво президента і прем’єр-міністра України за право контролювати сферу військово-технічного співробітництва (ВТС) країни з іноземними дер­жавами триває майже рік. Саме напередодні минулого Дня незалежності з’явилися перші нормативно-правові акти, втілення яких дало б урядові змогу управляти головним вітчизняним спецекспортером — ДК «Укрспецекспорт» та п’ятьма її дочірніми фірмами. Але, зламавши списи в боротьбі за «Укрспецекспорт», сторони вдалися до обхідних маневрів. На це можна було б не зважати, якби «справа принципу» непоступливих мужів не була частиною міжнародного іміджу держави. Судячи з реплік дипломатів off the records, одних ситуація дивує, інших шокує, третім дає істинне уявлення про передбачуваність України. Українські представники системи ВТС говорять іще відвертіше: річне суперництво за цей сектор, яке переросло у відкрите протистояння, стає викликом номер один Україні як учасникові світового ринку озброєнь.

Вибори поставлять крапку в цьому спорі, кажуть одні. Для цього потрібне засідання й остаточне рішення Ради нацбезпеки та оборони, вважають інші. Тим часом засідання РНБОУ мляво готується і вже намічене на листопад ц.р. Ось тільки чи зможе воно дати відповідь на питання про побудову системи ВТС? Поки ж сторони борються із допомогою новостворених подразників.

Обхідний маневр

Приводом для повернення до теми суперництва за сферу ВТС став указ президента України про призупинення дії постанови Кабміну від 11 липня 2007 р., згідно з яким у компанії «Таско-експорт» відібрано повноваження спецекспортера зброї. Постанова Кабміну №895, говориться в указі, «не відповідає основним принципам державної політики у сфері військово-технічного співробітництва, істотно ускладнює дер­жавний експортний контроль, створює передумови для витоку державної таємниці і порушення міжнародних зобов’язань України, що становить загрозу національній безпеці України».

Що відбувається насправді? Наразившись на затяте мовчання Конституційного суду, віддані прем’єру уми створили інший, навіть глобальніший план захоплення військово-технічного простору. Фактично під егідою уряду почала формуватися паралельна система ВТС, в якій створення власного спеціального експортера стало лише першим кроком. До речі, проблема тут аж ніяк не в кількості спеціальних експортерів в окремо взятій країні, а в тому, щоб управління ними здійснювалося з одного пульта. Якщо відверто, то й наявних спецекспортерів нині більш ніж достатньо. Три фірми — «Укрінмаш», «Укроборонсервіс» і «Прогрес» з’явилися історично і були об’єднані під прапором «Укрспецекспорту» за часів централізації збройового експорту. «Спецтехноекспорт» став плодом діяльності Міністерства науки та освіти, котре 1998 року тяжіло до комерціалізації своєї діяльності за рахунок торгівлі технологіями. Нарешті, «Промоборонекспорт» виявився результатом палкого бажання Міністерства промислової політики України, очолюваного в ті часи Василем Гурєєвим, розжитися власною торговою фірмою, точніше, навіть чотирма відразу. Але тоді ідея централізації витримала, хоча й тріщала по швах. У результаті кожне з підприємств має свою ділянку роботи, а виконавчий пульт управління — у віданні «Укрспецекспорту». У деяких державах обходяться взагалі без посередників, передаючи виконавчий пульт одному з профільних міністерств. Наприклад, у США близько півтисячі спеціальних експортерів, але серед них немає торгових посередників, а тільки виробники, яких координує в зовнішньоекономічній діяльності Мінторгівлі. Однак слід погодитися, що ставлення до законів в Україні й у США різне.

Але, уперто наступаючи на старі граблі, Мінпромполітики зразка 2007 року пояснює необхідність створення власної структури відсутністю конкуренції між спеціальними експортерами, наслідком чого є завищені комісійні для підприємств, а то й відмова спеціальних експортерів працювати за дрібними контрактами. Чимало йдеться і про відсутність у підприємств права вибору, і їхню занадто велику залежність від «Укрспецекспорту». Можливо, тут є частка правди, але на шальці терезів конкуренція українських збройових посередників за кордоном видається і комічною, і сумною водночас. До речі, випадок такий уже був, і в результаті тендер на модернізацію техніки для МО Єгипту взагалі анулювали.

На цьому тлі створення ще одного спецекспортера — найпростіший крок із зроблених, адже йому приділяється лише роль реалізатора ідей. Формуючи замкнуту систему ВТС паралельно вже наявній, уряд створив Комісію з питань військово-технічної політики та оборонно-промислового комплексу на чолі з прем’єр-міністром і підтримав ідею створення Агентства з питань оборонно-промислового комплексу. Віце-прем’єр Олександр Кузьмук, зокрема, заявив деяким ЗМІ, що в управління агентству буде передано всі підприємства ОПК, які перебувають у підпорядкуванні Міністерства промислової політики, а також частину підприємств Міноборони (в ідеальному варіанті — включаючи профільні науково-дослідні установи та конструкторські бюро). У Мінпромполітики вважають, що структура створюється або під Кузьмука, або під його праву руку — Стеценка. Але навряд чи в когось є однозначне розуміння реальних повноважень такого агентства. Чи означає слово «передано», що у форматі агентства як нового центрального органу виконавчої влади буде створено, скажімо так, міністерство ОПК, яке опікуватиметься не лише «вершками», а й «корінцями»? Тобто що саме керівництво агентства відповідатиме за невиконання програм реформування ОПК, за зірване держоборонзамовлення, за розтягнуті строки виконання НДДКР та створення нових зразків ОВТ, за борги оборонних заводів та їхні соціальні проблеми?

Справді, зведення всіх підприємств ОПК, розкиданих по трьох міністерствах, у єдиний моноліт було б розумним кроком. Якби було здійсненним. Але як забрати в Національної космічної агенції близько 30 підприємств, а в Міноборони — понад 40? Та й Мінпромполітики, як з’ясувалося, не поспішає розстатися зі своїми, котрих майже дві з половиною сотні. А коли так, то «управління оборонними підприємствами, профільними науково-дослідними установами та конструкторськими бюро» зі штабу створюваного агентства буде подвійним, а отже — формальним і непотрібним. Що ж до урядової комісії, то існування такого органу (щоправда, він замикався на віце-прем’єрі) у другій половині 90-х нічого не дало. Тоді сильна президентська влада нікого до торгівлі зброєю не підпускала. Нинішні ж події свідчать, що людський фактор залишається найміцнішим горішком. На жаль, так і не використовуваним для справи...

Також не варто тішити себе думками про зростання обсягів збройового експорту протягом щонайменше останніх п’яти років, оскільки зростають вони мало не всупереч хаосу нагорі. Має місце масштабний стрибок гонки озброєнь у світі, який мало стосується роботи системи ВТС України, хоча дає країні прибутки. Без ураху­вання розмежувальних ліній у нас працює мережа фахівців, яких свого часу було вибито або вони самостійно залишили систему. Маючи реальні, часом надзвичайно важливі знання й контакти, вони «приносять» контракти. Класичний приклад — укладення угоди на поставку Азербайджану 14 винищувачів МіГ-29 та авіатренажерної системи для навчання пілотів. Укладення цієї угоди забезпечила фірма, в якій працює ледь не дві людини, але вона зуміла організувати посередницький місток. Ця ситуація типова для нинішнього етапу збройової торгівлі, і багатьох така невизначеність навіть дуже влаштовує. Ці люди знають, що є фахівцями і будуть потрібні за будь-якої влади. Сьогодні начальники регіональних управлінь «Укрспецекспорту» не побоюються звільнення, оскільки в разі відставки з держкомпанії та організації фірми «Роги та копита» вони законно отримуватимуть свої відсотки від підписаних контрактів. Але це, м’яко кажучи, ненормальна ситуація, котра свідчить, що державі поки немає діла до реальної розбудови цілісної системи ВТС.

Опосередковано цю думку підтвердив колишній заступник міністра оборони з озброєння генерал-полковник Олександр Стеценко, зауваживши, що «головна причина протистояння президента та Кабінету міністрів України навколо «Таско-експорт» — відсутність чіткої дер­жавної системи у сфері військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу. Точиться боротьба за сфери впливу».

Рівняння з трьома невідомими: у пошуках конструктивного рішення

В умовах зростання напруженості навколо модернізації системи ВТС, яка вже точно несе загрозу Україні як суб’єкту світового ринку озброєнь, є потреба в якомога швидшому юридичному трактуванні військово-технічного співробітництва як виду державної діяльності.

Але навіть без законодавчого чи судового поділу повноважень очевидно, що шлях розмежування повноважень у сфері військово-технічного співробітництва України з іноземними дер­жавами існує. Навіть при тому, що ВТС є суто політичною діяльністю, а «Укрспецекспорт» — суб’єктом господарювання, усі акції якого належать Кабміну. При цьому можливий поділ політичного та економічного складників ВТС із послідовною реалізацією курсу на демонополізацію системи.

Так, до політичних проектів ВТС можна зарахувати всі рішення, ухвалені за дужками повноважень Державної служби експортного контролю України. Хоча ці рішення становлять не більш як десяту частину всіх проектів у сфері ВТС, вони, як правило, мають політичний підтекст та політичну відповідальність. Такі проекти в силу їхньої особливої важливості для політичного іміджу держави на зовнішньополітичній арені мають реалізовуватися виключно через «Укрспецекспорт» або його дочірні підприємства. До політичної сфери об’єктивно мають бути віднесені проекти, які потребують рішень щодо військово-технічного співробітництва з новим партнером (як, наприклад, із Венесуелою). Це також вивчення та ухвалення рішень із розширення взаємодії з «критичними» країнами (наприклад, з Іраном чи Сирією). Такими проектами, безумовно, слід вважати ті, які передбачають реалізацію комплексних програм в окремих державах, котрі мають недружні стосунки з іншими партнерами України (наприклад, Грузія). Нарешті, до чистої політики слід віднести й проекти зі складними схемами реалізації, що передбачають поділ інтелектуальної власності з партнером — іноземною державою, або великі спільні проекти в інтересах третіх країн і, звісно, поставку складних наукоємних технологій.

Що ж до економічних проектів ВТС, до них має бути віднесено всю іншу господарську діяльність Кабінету міністрів України, у тому числі поставки в рамках оборонно-промислової кооперації, поставки запчастин тощо. При цьому головним завданням урядової структури має стати створення і розвиток внутрішнього ринку продукції оборонного призначення, що включає реалізацію офсетних схем, формування та виконання дер­жавних програм переозброєння, організацію кредитування, вирішення задач із просування розробок (науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт) нових систем зброї, формування інтеграторів (головних підприємств із розробки тієї чи іншої системи озброєнь та військової техніки), організацію кооперації. Здається, це не менш амбітне завдання, ніж проштовхувати українську зброю на чужі ринки, і, безперечно, завдання вагоміше й важливіше для самої держави.

Експерти вважають, що «Укрспецекспорт» має бути винесений за рамки будь-якої формованої суто господарської системи (наприклад, того ж Агентства з питань ОПК) і бути підзвітним у межах своєї господарської діяльності особисто віце-прем’єр-міністру України. Політичні рішення щодо ВТС, як і раніше, доцільно ухвалювати колегіально, наприклад, Міжвідомчою комісією з політики ВТС та експортного контролю (щоправда, слід переглянути її склад, оскільки наявність у ній народних депутатів видається щонайменше нелогічною), найбільш проблематичні можуть бути винесені на засідання РНБОУ.

Хоча «Укрспецекспорт» і сьогодні не є монополістом — 2006 року обсяги ВТС держкомпанії становили 75% збройового експорту держави, — у майбутньому ця частка, за розумного формування інтегрованих структур, могла б зменшитися до 60%. Насамперед за рахунок розкручування брендів нових вертикально-інтегрованих структур. Окрім «Авіації України» доцільно створити корпорацію «Бойові броньовані машини», а в більш віддаленій перспективі — і «Ракетне тактичне озброєння».

Така побудова схеми дала б президенту України змогу реалізовувати зовнішню політику з урахуванням її оборонного складника і можливостей військово-технічного співробітництва. Водночас прем’єр-міністр на чолі уряду міг би забезпечити систему ресурсами, зосередитися на пріоритетних програмах створення зброї, упровадженні нетрадиційних економічних схем реалізації продукції (наприклад, з урахуванням вигідного бартеру), очолити системну роботу з порятунку національного ОПК.