Повістка з міліції, хай би ти навіть був ангелом з крильцями, – річ завжди неприємна. А тут аж три. На всіх дорослих членів моєї родини. Першого ж дня по поверненні з відпустки. «З’явитися до слідчого Ю.В.Неживенко…» Яка причина? У якій справі? Хлопці, котрі принесли ці папірці (під розписку!) тільки плечима знизували: не знаємо, мовляв, нічого, наше діло — передати. Номер телефона, залишений ними, обізвався хриплуватим голосом: «Неживенко немає і сьогодні не буде…» Повістка на завтра. Що ж, доведеться йти.

…Молоденька дівчина у білому сарафанчику на бретельках і з блискітками кольорового скла на обручі, що тримав її чорне кучеряве волосся, й виявилася тим «слідчим Неживенко» Кіровоградського міського управління МВС, та ще й Юлією Володимирівною. Вона повідомила, що справа стосується крадіжки мобільного телефона у якогось громадянина, прізвище якого я чула вперше…

— Зараз я вас допитаю, — діловито пояснювала Юлія Володимирівна, розкладаючи на столі папери.

— Дозвольте, спочатку ви мені поясніть, на основі чого маєте мене допитувати? І взагалі, чому мене викликали свідком у справі, про яку я абсолютно нічого не чула? Які ж я можу дати свідчення?

— Я вас викликала, бо в мене у справі ось підшиті ваші дані (як я потім зрозуміла — копії форми 1, фактично – копії даних паспорта, що зберігаються в міліції), тому я змушена вас викликати і допитати.

— Звідки ж узялися ці дані, на підставі чого?

— Нічого не знаю. Це мене не стосується. Оперуповноважені ось передали мені справу, — Юлія Володимирівна показала на тоненьку папочку на столі, — а я мушу викликати і допитати.

— Хто ж ці оперуповноважені, як їх звати, і чи не можна їх запросити й дізнатися, на підставі чого моя сім’я удостоїлася такої уваги?

— Ні, не можна. І їхніх прізвищ я вам не скажу.

…Ні відчуття страху, ні відчуття вини не було, але важко передати приниження і обурення, коли ти — ніхто, тебе мають із якогось доброго дива допитувати, твої дані — мов на долоні, а ти не маєш права знати ні причину всього цього, ні прізвища тих, хто це організував. То це я тільки якийсь там свідок, а що вже казати про тих, кого звинувачують (скільки прикладів — самій доводилося про це писати, — коли звинувачують безпідставно!) у злочині. З ними говорять інакше.

Як це — інакше, я невдовзі відчула. Коли вдесяте чи вдвадцяте повторила свою вимогу пояснити мені, як я можу бути свідком у справі, про яку нічого не знаю, Юлія Володимирівна не витримала:

— Ось зачиню тебе у клітку, тоді ти по-інакшому заговориш…

Її слова, зрозуміло, викликали у мене шквал коментарів.

— Ви розумієте, що проти вас порушать кримінальну справу? — намагалася вона заїхати з другого боку.

— На основі чого ?

Під час цієї «милої бесіди» до кабінету зайшов якийсь молодик. З його слів я зрозуміла, що він чи то заввідділом, чи старший групи (у нашій міліції, на жаль, не заведено відрекомендовуватись), загалом – якийсь начальник. Юлія Володимирівна поскаржилась: ось, мовляв, який незговірливий свідок попався. Я ж, зрозуміло, свої вимоги виклала і йому. Він задумливо погортав «справу», здвигнув плечима, запитально глянув на Неживенко.

— Я тобі потім поясню, — намагалася й далі корчити з себе таємничого детектива Юлія Володимирівна.

Прізвище «начальника» вона мені теж відмовилася повідомити.

Спроба «допитування» звелася до одного запитання:

— Що ви робили 15 червня о 16.45?

Оскільки ж розмова відбувалася рівно через місяць і того дня не сталося якихось пам’ятних подій, як можна було відповісти? Зрозуміло – не знаю, не пам’ятаю.

Якої якості слідства за таких умов чекати? Протягом місяця ту мобілку десять разів можна було продати й перепродати. Невже міліція не знає осіб, котрі відкрито (! — чи під прикриттям тієї ж таки міліції?) промишляють цим на всіх ринках і базарчиках? Але навіщо зайвий головний біль? Зручніше ж і безпечніше «допитувати» таких свідків, як я! З таким самим успіхом я могла б стати свідком у справі вбивства Кеннеді. Та, власне, про ту справу я таки знала більше — читала якісь статті, обізнана з імовірними припущеннями. А тут?..

До речі, дізнавшись, що у мене є неповнолітня дочка, слідча наче аж зраділа:

— Ось бачите, є дані, що крали мобілку батько, мати і дочка…

— То ви нас звинувачуєте?

— Ні, просто викликаємо як свідків.

— Але ж за такою самою ознакою можна викликати півміста. І ви це робитимете?

— …

Врешті, після тривалих перепалок, я все-таки дізналася, що оперуповноважені, котрі готували ту справу, у відпустці, а я маю нещастя жити у тому ж районі, що й потерпілий… Ось, виявляється, за яким принципом «матеріали» потрапляють у справу і що стояло за принизливою таємничістю, а часом – грубістю слідчої.

Чи ж цього достатньо для якісного й результативного розслідування? Намагалася про це дізнатися в Анатолія Руденка, заступника начальника управління МВС у Кіровоградській області, який курирує слідство. Анатолій Миколайович щось намагався говорити про таємницю слідства (хоча про яку таємницю в даному випадку може йтися, коли всі стосунки у такій простій ситуації мають бути чітко юридично регламентовані), врешті – пообіцяв розібратися і неодмінно повідомити, що за чудеса кояться у Кіровоградській міліції. Але вже збігло чимало часу, а від Анатолія Миколайовича — ні звуку. Мабуть, шукають нових свідків…