Тема так званих відмовних матеріалів — доволі болісна для правоохоронців. Але ще боліснішою вона є для тих, хто у відповідь на своє звернення дістав «нульову сатисфакцію». Тобто коли людям, які в своєму горі звернулися по допомогу, ввічливо й не дуже відмовляють, звично промовляючи «шість пункт два» — себто справи не буде, бо порушувати нема чого, оскільки немає складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК України). Ні тобі людських пояснень, ні співчуття — у деяких випадках відмови видають настільки нашвидкуруч, що «штампувальники-виконавці» забувають замінити якусь частину з попереднього «одвороту» чи посилаються на явно списані зі стелі підстави для висновків, але ж ніяк не на результати детального вивчення суті справи, експертизи та опрацювання матеріалів адвокатами, що представляють інтереси потерпілої сторони й можуть висловити власну думку. Дехто, хто втратив майно, кому цінність його честі й гідності не підтвердили, бо не знайшли «складу» в явному злочині, так і продовжує носити на вухах локшину чиєїсь безвідповідальності. Але коли людина стукає у двері редакції і криком кричить про горе, виникає єдине бажання — допомогти, бо вона прагне одного — розібратися в підозрілій, на її погляд, загибелі сина, померлого від кулі в голову, а їй відмовляють у праві на правду (хай і тяжку, можливо, не таку, якої хотілося б)…
Після самогубства покійник… узувся в капці
«Майже два роки тому у приміщенні гаража з вогнестрільним пораненням голови я виявив труп свого 28-річного сина Руслана, який мешкав неподалік — за триста метрів у двокімнатній квартирі, — розповідає Валерій Гришин, житель м. Вознесенська Миколаївської області. — Син закінчив Одеський політехнічний університет, три роки бездоганно відпрацював майстром обленерго, стільки ж держінспектором з енергонагляду, потім став підприємцем, власником комплексу приміщень у Вознесенську (споруд котельної і сауни, будівель компресорної станції і трансформаторної підстанції) і земельної ділянки площею понад 27 соток тощо загальною вартістю більш як 500 тис. гривень. На цих площах ми разом займалися власною справою — зареєстрували ПП «Гришин Р.В.», де ремонтували електрообладнання, зокрема силові трансформатори. Спершу, на старті нашого сімейного проекту, ми викупили приблизно половину, а затим і решту цього майна, що сформувало зазначений «спадок». Звісно, оформили все на Руслана.
Все сталося наступного дня по тому, як я пішов на пенсію... Щоранку син возив мене з дружиною Євгенією на роботу — він у кредит узяв Daewoo-Lanos. Уранці (десь о сьомій) ми зателефонували йому на квартиру (слухавку взяла невістка Наташа) й спитали, коли сьогодні виїжджаємо. Нам відповіли: «У Руслана розболівся живіт, він за кермо не сяде, доведеться вам скористатися послугами таксі». Після розмови Жені з невісткою за кілька хвилин я спробував зателефонувати до сина, але ніхто не відповідав. Довелося їхати у приймальний покій лікарні — може, справді сталося щось лихе зі здоров’ям. Там теж нічого не з’ясувалося. Тим часом на нашу базу прийшов вантаж — треба було терміново вивільняти транспорт. Ключі від необхідних приміщень тримав у себе Руслан. Тоді я поїхав до нього додому — Наташа одразу знайшла ключі, але на запитання, де її чоловік, закрила двері в кімнату й сказала, що йому краще і він спить. Коли я запропонував відігнати їхню іномарку, що стояла під під’їздом, у гараж, родичка закомизилася — мовляв, усе добре, не хвилюйтеся, впораємось самі. Тепер караю себе за ту помилку — чого я не подивився, чи справді син відпочиває, і не навідався до гаража, а повірив запевненням і поїхав, бо й донині підозрюю, що у квартирі його не було.
Але щось тривожило, якесь передчуття не давало спокою. Десь о дванадцятій телефоную Наталії на роботу в міськвиконком і кажу: «Руслана немає, машина стоїть надворі — що сталося?». Невістка пообіцяла приїхати. Взявши ключі, я пішов у гараж, де й побачив жахливу картину синової смерті. Все ніби скидалося на самогубство — за тиждень навіть у місцевій газеті вийшла стаття про те, як «юнак застрелився на вулиці Кооперативній». Поруч із тілом тоді знайшли Русланову зареєстровану рушницю ТОЗ-34, що зберігалася вдома. Але він був узутий у домашні капці — вони були на ногах, інших предметів, якими можна було б дотягтися до спускового гачка й натиснути на нього, не виявили. Отже, щоб вчинити «самостріл» у цій ситуації, треба було повернути рушницю стволом до себе, зняти взуття й пальцем ноги привести у дію механізм... Але хто тоді надів на ноги трупа взуття і для чого? Руслан нічим серйозним не хворів і не залишив ніяких пояснень — ні записки, ні натяку. А може, це — всього-на-всього дилетантська вистава зловмисників?»
Руслана вбили через конкуренцію в родині?
«Мало того, у міліцейські протоколи якимось чином потрапили мої слова, що син нібито частенько зазирав у цей гараж, причому в нетверезому стані, і ночував там, — продовжує співрозмовник. — Повна нісенітниця! Я нічого подібного не казав і написав про це заяву. Правоохоронці взяли пояснення в невістки і Русланового друга та сусіда по гаражу, який… не чув звуку пострілу. От і всі матеріали слідства! І на підставі тих поверхових «розборок» ґрунтується фаховий висновок слідчих — самогубство і крапка! Звісно, я не погодився з таким розвитком подій, писав скарги, але реального просування слідство від моїх «імпульсів недовіри» не отримувало — хіба що додавалося кілька чергових папірців-відписок від безконечних перевірок. За рік — у 2007-му — постанову про відмову в порушенні кримінальної справи через скаргу до прокуратури вдалося скасувати, але справу так і не відкрили».
Руслан жив, як кажуть, на повні груди — намірів звести порахунки із цим світом у нього не виникало. Навпаки — він мав багато планів. Його драма неабияк сколихнула місто. Причому про неї не забули й досі. Приміром, Вознесенська асоціація підприємців нещодавно звернулася до земляків із проханням допомогти встановити причину смерті бізнесмена. У зверненні зазначалося, що в Руслана справи йшли добре, він мав великі перспективи, хотів отримати значний кредит для розвитку. Процитуємо частину відкритого листа членів асоціації: «Трагічна загибель підприємця Р.Гришина у серпні 2006 р. за невідомих причин і до теперішнього часу викликає занепокоєння серед підприємців Вознесенська, оскільки ми не переконані, чи дійсно мало місце самогубство…» За допомогу колеги Руслана гарантували конфіденційність і винагороду. Правоохоронці не гарантували нічого. Пардон — «шість пункт два»…
Валерій Дмитрович упевнений: сина вбили, хоч жодних фінансових авантюр, якихось кримінальних оборудок він не затівав. Крім батька й сина, у бізнес-проекті було ще двоє працівників — конкурентів не було. Мотивом, як каже В.Гришин, могло стати бажання невістки заволодіти Руслановим майном. За два дні після трагедії Наталія відбирає ключі від підприємства і продовжує діяльність через зареєстроване раніше на свого батька ПП, сповістивши працівників, що їх невдовзі переоформлять на іншу «фірму». Ще одне. Напередодні загибелі бізнесмен отримав гроші за виконану роботу — 20 тис. гривень. Про це достеменно знали батько й деякі свідки. Згодом гроші загадково зникли. До того Наталія спалила одяг Руслана — зокрема той, в який він був одягнений у драматичний момент життя. Син перед смертю якось казав батькові, що свати щось затівають — у нього з дружиною були сімейні негаразди, і після розлучення (а до того все йшло) вона отримала б 10%, а у випадку смерті — усі 75% Русланового майна. Різниця істотна, і пан Гришин не відкидає своїх найгірших припущень, що саме це фатальним чином могло вплинути на подальшу долю сина.
«Коло німоти»
Своїми підозрами В.Гришин ділився з міліцією, прокуратурою — у відповідь отримував клоновані відмови. Цьому «футболу» досі не видно краю. «У ході перевірки не встановлено, який був мотив у Гришина в скоєнні самогубства і чи міг він здійснити постріл з рушниці собі в ротову порожнину (чи дозволяла довжина рук останнього дотягтися до спускового курка)», — зазначається в одній із відмов. Але ж усе можна визначити слідчим шляхом у межах кримінальної справи, якої чомусь не хочуть порушувати. Що тут складного? Поруште її, а будь-який юрист скаже, що підстави таки є, виконайте необхідні процесуальні дії, експертні дослідження, а тоді з чистою совістю виносьте рішення — хай навіть і не таке, на яке сподівається батько, але воно буде зрозуміле, логічне і правове! А так ні Валерій Дмитрович, ні адвокат не мають можливості ознайомитися із зібраними матеріалами.
«Старший слідчий Вознесенської міжрайпрокуратури Луценко, який проводив перевірку, вважаю, неретельно поставився до виконання своїх обов’язків, — веде далі наш гість. — У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 29.08.2006 р. (через 10 днів після Русланової смерті) у п. 2 вказано, що про прийняте рішення зацікавлені сторони необхідно поінформувати. Натомість про відмову нас повідомили аж у вересні 2007-го — тобто через рік після трагедії, і то після моєї заяви в прокуратуру! Далі. Чи не насторожила слідство та обставина, що (як зазначається в черговій «відмовній постанові» від 28 січня 2008 року) ніяких мотивів покидати цей світ у покійного не було — це мало не зупинити процес вивчення обставин інциденту в гаражі, а навпаки — розкласти все по процесуальних поличках».
Свою позицію у відповідній скарзі висловив і адвокат, котрий представляє інтереси Валерія Гришина. Пан Поляшко зазначив: рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в цьому випадку є необґрунтованим, бо ухвалювалося за результатами вкрай поверхової перевірки і без належного з’ясування всіх обставин події. Приміром, не оглянуто бейсбольну биту, що була в гаражі поруч із трупом; місце події фотографували, але знімків не долучили до матеріалів; не встановлено, чи міг фізично Гришин вистрілити собі в рота з рушниці; відбитків пальців зі зброї та інших предметів у гаражі не знято тощо. Відтак захисник вимагав відповідно до статей 99-1, 94 та 99 КПК України скасувати постанову «шість пункт два» з одночасним порушенням кримінальної справи. Але одне діло — вимагати, а інше — наважитися слідчим визнати власні помилки й голосно сказати: «Так, ми зробимо все за законом, заведемо справу, призначимо процесуальні дії. Але всі погодяться з остаточним висновком: або шукати вбивцю, або справді закрити провадження».
Заради об’єктивності зазначимо: міліція доволі професійно оглянула місце події. А щодо підприємства — так тепер усі документи й ключі тримає в себе Валерій Гришин, а Наталія ніякої спадщини після покійного чоловіка не отримувала. Звісно, свої «гвіздки» забиває адвокат. Батько не вірить у збіг обставин і фатальність синової смерті, тож захисник намагається зробити все належне, аби розвіяти сумніви свого клієнта. Людині, яка шукає правду, потрібно допомогти. В іншому разі ми матимемо ще один приклад народження «хронічного скаржника» (про таких вам розкажуть чи не в кожному райвідділі міліції), що з року в рік пише в усі інстанції заяви і, не отримавши переконливої відповіді, з іще більшим запалом береться за перо. Але, повірте, це нікому не потрібне «коло німоти» можна розірвати…