Класичними прикладами тут може бути Китайська стіна — цей зразок перетворення волі до свободи у древніх китайців, що вилився в матеріальний об’єкт. І тепер цей матеріальний об’єкт дає духовну наснагу нинішнім китайцям усвідомити себе великою нацією.
Ще одним прикладом такого впливу може бути трипільська культура. Так, встановлено, що трипільські селища розташовуються під шаром чорнозему, а це означає, що саме трипільці своїм землеробством протягом майже трьох тисячоліть наростили український чорнозем. І саме цей чорнозем нині дає головну надію українцям на майбуття.
Так от, ці приклади наведені для того, щоб показати, що в просторово-часовому вимірі формуються великі стійкі групи соціально-політичних утворень, що характеризуються певними закономірностями розвитку і внутрішніми зв’язками, а простіше — цивілізації. Цивілізації мають ряд відмінностей (расові, культурні, часові тощо), проте найбільше їх характеризує саме духовна сфера. На нинішньому етапі розвитку ця сфера виражена в релігії, що дозволяє нині впевнено говорити як мінімум про чотири основні цивілізації сучасності: буддистську, мусульманську, християнсько-католицько-протестантську та християнсько-православну.
Оперування релігійними термінами в назвах нинішніх цивілізацій часто зовсім не визначає релігійний аспект як головний, а лише чітко структурує нинішній стан речей.
Окремішньо від названих груп стоїть іудаїзм, проте попри його гігантську роль в нинішньому світі виділити іудаїстську цивілізацію неможливо. Роль цієї релігії в нинішньому світі гіпертрофовано роздута в силу певних специфічних причин, які стануть предметом аналізу пізніше.
Парадоксально, але розвиток науки й освіти, що суперечить догматам релігії, ніяк не зменшує вплив останньої на життя певної групи суспільства. Більше того, релігійний аспект в деяких цивілізаціях, зокрема мусульманській та християнсько-православній, останнім часом набуває все більшої сили. А це означає, що й інші релігії активізовуватимуться у відповідь. І тому можна з упевненістю прогнозувати, що XXI століття пройде під знаком протиборства чотирьох основних цивілізаційних груп. І в цьому аспекті надзвичайно важливо і цікаво визначити для нашої держави її цивілізаційний вибір.
Безсумнівно, що в нас є лише два шляхи розвитку: це прилучитися до християнсько-католицько- протестантської цивілізації або ж зробити рішучий вибір на користь християнсько-православної.
Таким чином, як і перед Володимиром в 988 р. н.е., перед Б. Хмельницьким в XVII ст., нині перед Україною стоїть цивілізаційний вибір.
Вибір дуже непростий, болісний і необхідно швидкий навіть попри нашу, здавалось би, нинішню фактичну, але незадекларовану приналежність до православної групи. Натомість нинішня влада декларує доконаним факт вибору нашого майбутнього в НАТО та ЄС, що розкриває наші перспективи в християнсько-католицько-протестантській цивілізації.
В обох цих виборах є як позитивні, так і негативні сторони. Проте рішення має бути одним, і при цьому єдино правильним. Треба зазначити, що при виборі мають бути враховані всі фактори: й історичні, й релігійні, й політичні, й економічні, й... І всі ці фактори мають бути не визначальними, бо визначальним має бути лише одне: де і на якому шляху розвитку Україна як держава отримає кращу перспективу. Що і який шлях нам принесе процвітання та духовний розвиток, поменше конфліктів, воєн і нещасть? При цьому виборі треба пам’ятати, але не ставити на кін, важкий історичний досвід: польське гноблення XVI—XVIIст., російське гноблення XVII—XX ст., гітлеризм, сталінізм із Голодомором, та й нові «подаруночки» — отруєння президента, примус посилати військовий контингент в Ірак тощо. Лише ці декілька прикладів показують всю тяжкість вибору.
Все дуже простим і ясним споглядалось в кінці 80-х — на початку 90-х. У листівках, що їх поширював Народний рух (а я був активним розповсюджувачем), зазначалося, що Україна за цілою низкою показників входить до трійки найрозвинутіших держав Європи і до десятки — світу. І все це була правда! Ми дійсно виробляли продукції на душу населення в значних обсягах. І хоч інколи ця продукція мала дещо нижчу якість, ніж у передових світових виробників, але в той же час ми могли гордитися передовою якістю продукції в інших сферах: літакобудуванні й космічній техніці, електроніці тощо. До речі, ще до цих пір більшість телевізорів, що працюють в сільських домівках, — радянські.
Проте не так сталося, як гадалося. Із здобуттям незалежності економіка України покотилася в прірву, з якої ми ще й до сьогодні не вибрались. Якщо ВВП Білорусі в порівнянні з 90-м роком становить нині близько 140%, то України — відповідно близько 60—70%, а було взагалі — 30%. Жодна держава із колишнього СРСР не зазнала такого падіння, як Україна.
В чому ж причина останнього?
А причина дуже проста — ми при здобутті незалежності мали сучасну індустрію, але рабський дух. Мені можуть заперечити, що понад 92% населення в 1991 році на референдумі проголосувало за незалежність. Проголосувати проголосували, але до цих пір всі обласні та більшість районних центрів розмовляють російською. А столиця?! Ось вам і вся рабська суть. І ця рабська суть процвітає в нашому суспільстві, навчає й дітей цієї рабської психології. І справа зовсім не в мові. Справа у відчутті меншовартості, якого не можуть лишитися наші громадяни. Таким людям дарувати свободу не можна. Вони повинні її або завоювати, або ж цю свободу треба дозовано протягом поколінь нарощувати в суспільстві, як це робиться в Китаї чи в тій же Білорусі й як це робив Мойсей.
Свобода, дарована рабу, розбещує його і призводить до вседозволеності.
От і маємо те, що маємо. Понад 90% всього національного багатства сконцентровано в олігархів. Натомість народу дали свободу. Свободу пиячити, порушувати правила руху, свободу хабарництва й підкупу. І справа зовсім не в депутатах, яких народ щиро ненавидить. Справа в тому, що ледве не кожен, хто засуджує зажерливість нашої політичної верхівки, в душі готовий поводитися точнісінько так же, якби випала можливість прорватися в верхи. Наявний повний крах суспільної моралі.
Як же вибиратись із цієї ями?
Наші державні вожді інтуїтивно задумали вирішити цю проблему дуже просто: перекласти її всю на інші плечі — НАТО та Європейського Союзу. Нехай ці солідні організації займаються «перевихованням» українського суспільства. Тим більше, що й досвід відповідний (колишні соціалістичні держави), та й гроші наявні.
Проте як ЄС, так і НАТО щиро відмовляються від такого «подаруночка». Занадто великою і занадто занедбаною є Україна навіть і для таких організацій. Вони добре розуміють, що Україною можна й вдавитися, бо вона ще не готова до «вживання». І радять нашим вождям: займіться собою, поборіть в державі корупцію, наведіть порядок — отоді й давайте нам заявки на вступ.
Інше крило нашого політикуму діє відповідно — хоче зробити те ж саме, тільки з допомогою Росії.
На жаль, наше суспільство не висунуло лідерів нації масштабу Шарля де Голля чи Ататюрка, або ж Теодора Рузвельта, Путіна чи хоча б Лукашенка. Саме такої величини лідери повинні знати, що причини всіх наших бід — у нас самих. І тільки нам самим під силу побороти наші негаразди. Нам треба виховати патріотів, бо підказки закордонних і доморощених шептунів про абсолютність цінності прав людини мають насправді недружню мету для українців. Бо які ж права людини в умовах анархії й всевладдя бандитів-олігархів?! В державі має бути пріоритет нації. А держава за визначенням — орган насильства. І вона зобов’язана застосовувати насильство в інтересах більшості своїх громадян. Але це насильство має і підтримуватися тими ж громадянами, що і є патріотизмом. Який це патріот, якщо він «косить» від армії, підкупає державних чиновників чи сам бере хабарі?! Я собі, якщо чесно, не можу уявити в Україні ситуацію, яка сталася в Південній Кореї в 1998 р. Тоді уряд цієї держави для того, щоб врятувати країну від дефолту, звернувся до своїх громадян з проханням здати золото і дорогоцінності в казну. І громадяни здали все своє золото на суми в десятки мільярдів доларів. Держава була врятована. А що було б у нас? Відповідь зрозуміла. Навряд чи знайшлася б хоч одна людина, що зробила б таку пожертву. Але ж у Кореї судять вищих посадовців, аж до президентів, якщо виявлять їхні корупційні діяння. Та й атмосфера в суспільстві там така, що часто справа й до суду не доходить — злочинці стають самогубцями.
Цікаво, а чи є в Україні хоч один олігарх, здатний на подібне? Чи може, в нас всі капітали нажиті чесною невтомною працею?! Отож-бо!
Тому шлях до нашого прогресу, видається мені, зовсім не в «шляху до Європи», чи в «шляху до Росії». Цей шлях має бути у наведенні порядку в державі, у зростанні моральних і духовних аспектів у власному суспільстві. Цей шлях зовсім не короткий і не легкий. Насамперед треба в самому суспільстві сформувати плеяду моральних авторитетів, які й повинні стати тими арбітрами, що здатні сказати на погане — погане, а на добре — добре. Де в нашому суспільстві ті люди, яких послухають і яким повірять громадяни України? Навіть якщо такі люди й є (а вони, хоч і небагато, є), то в суспільстві немає відчуття необхідності в їхній активній ролі та позиції. Саме по реакції цих авторитетів ми повинні формувати своє відношення до тих чи інших політичних діячів чи сил. На початку 90-х на роль таких авторитетів нації претендували, і почасти ними були, представники українського письменства і знані науковці. Проте ненажерливі олігархи скупили засоби масової інформації і через них нав’язали людям інші цінності — насильство, кар’єризм, гроші тощо. Ніхто не заперечує важливість останніх, але ж людина насамперед є людина розумна, а не людина-споживач. Тому і звертаюся до залишків когорти духовних світочів України — треба об’єднуватися, треба формувати в суспільстві потребу в духовності та моральності. Треба кожним своїм кроком і кожною своєю дією підносити моральність нашого суспільства.
Нещодавно святкували річницю вiд дня народження Т.Г. Шевченка. «Погортав» «українські» телеканали. Лише Перший Національний присвятив цій події передачу, та ще 5-й щось там згадав про нашого Кобзаря. Всі решта жували традиційну жуйку із «російських бабок», «мила» із якимись «клабами». Так і хочеться запитати всіх цих власників телеканалів і «клабменів»: а чи є для них, крім «бабла», ще які-небудь людські цінності: патріотизм, духовність, самопожертва? Чи для них козаки, що вмирали за волю під Берестечком, чи юнаки, що загинули під Крутами, чи наші діди та батьки, що полягли в Другій світовій війні, чи шестидесятники, яких згноїли в тюрмах, є тільки лохами? Чи для них воїни Української Повстанської Армії, що воювали за державу без наявності цієї держави, є також тільки лохами? А якщо не є вони для них тільки лохами, то чому на 17-му році незалежності ці «квартальні» наших Ющенка і Тимошенко, які демонстративно всюди розмовляють хорошою українською, пародіюють у столиці України російською та ще й суржиком? То чи можна від таких сподіватися повторення подвигу Крут? Та ні, від таких можна сподіватися тільки подвигів «поліцаїв» та «вертухаїв».
Нація хвора. І нація потребує лікування. Лікування шляхом наведення елементарного порядку. Хоча б такого, як у Росії, де кримінальний розгул олігархів був поставлений під контроль нації. І єдиною силою, якщо можна так сказати — сильною рукою, здатною в Україні навести такий порядок, є націоналісти. В нас немає сильного ФСБ, яке здатне висунути і підтримати такого лідера, як Путін. В нас є лише могутня сила любові до своєї Батьківщини і бажання бачити її могутньою і процвітаючою. Здається, цього так мало, щоб побороти незлічиме зло і «бабло» олігархічно-продажновладної камарильї в державі. Але це лише здається на перший погляд. Бо немає сили міцнішої, ніж воля, немає сили потужнішої, ніж дух.
Націоналісти повинні гуртуватися та щоденно працювати над роз’ясненням своєї позиції народу. Важкою повсякденною працею вони повинні довести людям своє право взяти контроль у державі в свої руки.
Націоналісти повинні очиститися від різних корупціонерів, що, прикриваючися націоналістичними гаслами, затерлися в їхні ряди. Націоналісти повинні задекларувати свої непохитні принципи, яких вони самі дотримуватимуться й які стануть основою нового правопорядку в державі: чесність, порядність, патріотизм, незламність тощо.
Така позиція вимагає й перегляду цілого ряду основоположних принципів життя держави. Оскільки націоналісти роблять ставку на сильну націю, то оптимальним для України є статус державного нейтралітету. З метою забезпечення останнього Україна повинна забезпечити свій суверенітет. Запорукою останнього є військова могутність як вияв потужної економіки. Звідси — ставка на розвиток наукомістких технологій та всебічний розвиток науки й освіти. Соромно сказати, але зараз в Україні науковець отримує зарплату, в 5—10 разів нижчу від робітника, що будує віллу для олігарха.
Треба заборонити подальше знищення військових озброєнь в державі, а людей, відповідальних за знищення пускових ракетних комплексів, стратегічних літаків Ту-160, 22 та 95, крилатих ракет тощо — віддати під суд.
Колись в Україні зусиллями харківських науковців вперше в світі було розщеплено атомне ядро. Потім ми виробляли неперевершену до цих пір ракету «Сатана». Потім ми все це викинули, вибачте, коту під хвіст і виявились єдиною в світі державою, що відмовилася від ядерної зброї. Виявляється, що вже така мікроскопічна держава, як Ізраїль, що володіє третім в світі ядерним потенціалом та ракетами далекого радіусу дії (понад 5 тис. км), може потенційно знищити Україну декілька разів поспіль.
Всі держави світу нарощують свою обороноздатнiсть. Тільки Україна знищує своє озброєння і скорочує мало не до взводу свою армію. США розміщують нові ракетні та електронні озброєння під боком України, а «братня» Росія зі своїми боєголовками то «тузне» Україну за Тузлу, то захопить чорноморські маяки. А ми цього ніби й не бачимо — руйнуємо літаки, кораблі, ракети, ріжемо за американські гроші навіть переносні зенітні комплекси. Як це можна назвати, як не злочином нинішньої й минулої влади перед власним народом?! Гроші в олігархів і колишніх президентів, щоб скупляти в Лондоні найдорожчу в світі нерухомість, є, а щоб утримувати обороноспроможність держави — немає. Немає, бо вкрали все, що тільки змогли.
Тож якщо ми хочемо бути сильною і процвітаючою нацією, причому тут НАТО, ЄС чи Росія?! Треба самим тяжко денно і нощно працювати — навести лад в державі й розбудовувати її в дусі найкращих українських традицій. Треба покарати злочинність — і для цього відновити смертну кару. Дуже протверезить це корумпованих чиновників і любителів державної «халяви». Треба забезпечити обороноспроможність держави — і для цього розробити та реалізувати програму повного ядерного циклу та відновити ядерний статус України. Може, після цього хтось не ризикне якусь дамбу будувати на нашій території чи наш острів обзивати скалою?!
А що стосується цивілізаційного вибору, то він сам собою складається. Як не стараються наші «західники» переконати нас у вступі до НАТО — а ніяк. Народ не ведеться. Я якось собі дуже важко уявляю Україну в НАТО чи ЄС, наприклад, в ролі тієї ж Румунії чи Чехії. Захочуть їхні натовські генерали — і базу американську поставлять, або ж систему протиракетну. Якось аж дивно. Чи не мої це діди звільнили весь світ від фашизму, коли «союзнички» роками вичікували, поки десятки мільйонів моїх співвітчизників ляжуть в європейську землю, а потім «приклеїлись» в переможці зі своїм другим фронтом?! Тоді ми змогли перемогти найбільше зло, а тепер нас чомусь повинні охороняти «союзнички». Чому це хлопці із якогось там Канзасу чи Айови мають хазяйнувати на моїй землі?! До речі, так само як із Рязані чи Саратова!
Проте на фоні військового нейтралітету ми не можемо відкинути із своєї історії Київську Русь, православність, Велику Вітчизняну та й просто нашу слов’янську суть, пам’ятаючи при цьому, правда, і про Крути, і про Голодомор. Тому безсумнівно, що в нас іншого цивілізаційного вибору просто немає, як шукати порозуміння серед держав Східної Європи.
Я переконаний, що всі російські політики роблять щодо України одну і ту ж величезну помилку. Їм здається, що, роблячи ставку в нашій державі на українофобські сили, вони ніби захищають російські інтереси. Час давно росіянам затямити, що знищити українську державу їм вже не вдасться, а стратегічні інтереси Росії полягають у тому, щоб мати дружню, багату, процвітаючу сусідню Україну. А зробити останню такою можуть не злодії-олігархи чи українці «неукраїнського» походження, чи запроданці, а зможуть її зробити могутньою та процвітаючою лише українські націоналісти. І коли це усвідомлять владні кола Росії, то вони скинуть з себе важкий камінь вже російської меншовартості — віддаленості від духовного центру слов’янства Києва. В інтересах Росії є не заважати, а сприяти росту української самосвідомості, патріотизму, розвитку української мови й культури, в т.ч. і у самій Росії. І коли це нарешті зрозуміють в Росії, то слов’янсько-православна цивілізація отримає гігантський поштовх для розвитку в умовах рівноправного партнерства незалежних держав. Ми знову робитимемо величезний внесок у світову історію і культуру, як це було в минулому. Згадаймо хоча б Корольова, сила інтелекту якого вивела людину в космос, або того ж Вернадського — одного із найвидатніших мислителів всіх часів і народів.
Правда, оце побачив реакцію керівництва Росії на події в Україні й засумнівався. А чи здатні взагалі росіяни сприйняти суверенну незалежну Україну? Питання, на жаль, відкрите.
Чи є в нас інший шлях? Є. Це — докласти всіх зусиль і таки «вдряпатися» в НАТО і ЄС. А результат неважко спрогнозувати. Через декілька десятиліть в Європі розпочнуться відцентрові процеси внаслідок загострення економічних протиріч в результаті конкуренції з країнами Південно-Схiдної Азії — умовно буддистською цивілізацією. І тоді для України знову постане проблема самоусвідомлення і визначення шляху до прогресу. І знову постане проблема цивілізаційного вибору.
То навіщо ж гаяти час?!
І, нарешті, про парламентсько- президентську чи президентсько- парламентську Україну. Я довго був прибічником значної ролі парламенту в державі й навіть дещо насмішкувато сприйняв ідею створення третього гетьманату. Проте те, що твориться останнім часом в нашому парламенті, коли 450 здоровезних дядьків «клеють дурня» за 15—20 тисяч гривень в місяць плюс маса пільг та грошей на помічників, може будь-кого вивести із себе. Та й аналіз нашої історії показує, що завжди, коли в Україні правили гетьмани, були успіхи. Отож я нині категорично виступаю за значне розширення повноважень глави держави — незалежно від того, як його називати: президентом чи гетьманом. Осто-г-и- д-л-а нинішня безпомічність влади! Хочу порядку і сильної руки від розумної голови! І знаю — не тільки я один цього хочу.