У спецпроекті програми «Дуель» на телеканалі «Україна» напередодні 9 травня Президент виказав розуміння сутності подій Другої світової війни, але недостатньо глибоке та ґрунтовне.

Автор аналізує спеціальний проект телепрограми «Дуель» (канал «Україна») за участю Президента України Віктора Ющенка, що вийшов у ефір 8 травня. Повний текст програми ви можете прочитати тут , відео подивитись тут . Оцінка подій 1939-45 років – чи не найкращий лакмусовий папірець для того, щоб виявити справжнє єство політика. Той може говорити скільки завгодно про демократію, соціальну справедливість, вільну Україну, ринкову економіку, євроінтеграцію et cetera – але як тільки заговорить про те, що коїлося у світі та на українських теренах у ту добу, вся квазідемократична машкара одразу злізає. От, скажімо, номер перший блоку НУНС Юрій Луценко в інтерв'ю «Газете по-киевски» від 8 травня безапеляційно наголошує: « Вспоминая об украинцах во время Великой Отечественной войны, надо говорить о народе-герое, народе-победителе ». Потім він порівнює «Власова и власовщину» з «Бандерою і бандерівщиною» (оцініть вишуканість термінів та коректність порівняння!) і додає: « Сегодня нам нужно перестать концентрироваться на деталях. Безусловно, их надо учитывать и знать, но исходить надо из главного. А главный итог Великой Отечественной – победа над фашизмом ценой десятков миллионов жертв, в том числе – и со стороны украинского народа ». Що ж, свого часу в курсі історії КПРС студентів учили: сталінські «необґрунтовані репресії» та «викривлення ленінської політики» (деталі!) не вплинули на сутність та характер соціалістичного ладу (головне). Власне, що у випадку, про який говорить Юрій Луценко, є «деталями»? Тоталітарний характер СРСР та агресивний – Червоної армії. Не дивно, що в цьому інтерв'ю маємо вкрай роздратований пасаж на адресу Володимира Різуна – Віктора Суворова: « Больше всего меня раздражает то, что в его “исследованиях” действительно вкраплены реальные результаты. Вкраплены, чтобы уничтожить общий смысл причин и результатов войны ». Ну, добре, припустимо, Юрій Луценко краще за Віктора Суворова вивчив історію ХХ століття і тому може так зневажливо говорити про дослідження останнього; але справа сьогодні вже не у Суворові – справа у цілій низці науковців України, Росії, Німеччини, США, Білорусі та інших держав, котрі довели правоту його основних положень. Чи знає взагалі Юрій Луценко про цих науковців – Олександра Гогуна, Ірину Павлову, Михайла Мельтюхова, Бориса Соколова, Марка Солоніна, Олега Плєнкова, Володимира Бешанова, Йоахіма Гоффмана (я називаю тільки деякі прізвища)? Та все ж головне – таки у справді головному: у тоталітарному ладі, який панував тоді в СРСР, у агресивно-мілітарному характері радянської політики, наслідком яких стало те, що на зміну одному червонопрапорному деспотично-соціалістичному режимові до Європи прийшов другий, з дещо інакше оформленим червоним прапором та іншим Вождем. І що б критичного не казав Юрій Луценко на адресу сталінської доби, все одно його позиція ґрунтується на тому, що є поганий («чужий») тоталітаризм і хороший («свій»). При цьому «своїм» на додачу до всього виявляється тоталітаризм московського розливу. А це, як на мене, надзвичайно небезпечна для України політична і світоглядна позиція. На відміну від першого номеру НУНС почесний «патрон» цього блоку, президент Віктор Ющенко того ж восьмого травня, виступаючи у програмі «Дуель» (яка ще звалася цього разу «Спеціальний телепроект “Друга світова війна: уроки для України”») на телеканалі «Україна» поводився значно більш гідно і, сказати б, по-українськи. Ця програма засвідчила, з одного боку, певний рівень розуміння главою Української держави сутності подій Другої світової війни, з іншого боку – недостатню глибину та ґрунтовність цього розуміння плюс абсолютну непідготовленість Віктора Ющенка до дискусії з використанням конкретних (і дуже красномовних) фактів, а відтак – провальну роботу всіх його консультативних служб. У чому був основний пафос виступу Віктора Ющенка і його відповідей на запитання зі студії? У тому, що історична і людська правота – на боці солдат, які захищають свою землю від агресора: « Кожна людина, яка боронила українську землю, яка захищала свою родину, – це є наш національний герой ». А відтак слід віддавати шану і воякам УПА, і воїнам Червоної армії, впорядкувати їхні могили, створити національний пантеон. Ба більше: слід не забувати і про поховання всіх тих, хто загинув на українській землі, навіть про німецьких солдатів. Це буде по-людськи, говорив Віктор Ющенко. Іншими словами, за прикладом тих радянських письменників 1960-х років, які не хотіли брехати про війну і тому писали про неї на рівні «окопної правди», майже не торкаючись стратегічних та ідеологічних питань, президент України намагався уникнути зайвої політизації атмосфери у студії, де були представлені ветерани та інтелектуали з різних таборів. І в цьому був певний резон, адже Україні справді вкрай потрібна загальнонаціональна консолідація, яка неможлива без вироблення спільних (хоча б на досить абстрактному рівні) суспільних настанов в оцінці Другої світової війни. Так само був резон і в словах президента про те, що досі існує дуже багато «білих плям» в історії війни і про те, що вся українська історія, власне, ще не написана і має бути ретельно виписана без фальсифікацій. Та політизації уникнути не вдалося. І це було цілком прогнозованим – адже переважна більшість «публічних» ветеранів, які беруть участь у різноманітних заходах, – це симпатики червоної ідеології, а то й відверті сталіністи. Ясна річ, що саме такі персонажі (плюс, скажімо, академік Петро Толочко) й були представлені у студії телеканалу «Україна». І до розмови з ними Віктор Ющенко виявився дуже малопідготовленим, тому мусив постійно «з‘їжджати» з теми, користуватися обтічними фразами або погоджуватися з сумнівними твердженнями своїх опонентів, роблячи вигляд, що «все в порядку, все добре, все гарно». Скажімо, коли академік Толочко почав обурюватися, що у шкільних підручниках зникло поняття «Велика Вітчизняна війна» (а цей справді серйозний крок було зроблено ще за президентства Леоніда Кучми), президент Ющенко із цим погодився, сам практично весь час вживаючи як синоніми «Другу світову» й «Велику Вітчизняну». А тим часом – про яку вітчизну йдеться? Повна офіційна назва тієї війни зі сталінських часів – «Великая Отечественная война Советского Союза». У брежнєвські часи ця назва дещо модифікувалася – «Великая Отечественная война советского народа». Де той союз і де той народ? І чому школярі незалежної України мають вивчати сталінсько-брежнєвські формули, і, до речі, чому президент України має ними користуватися, хоч і нарівні із прийнятими у демократичному світі? Я розумію, що українське суспільство досі живе тоталітарними міфами, створеними свого часу навколо Другої світової війни й активно підживлюваними сучасною російською пропагандою, передусім телевізійною, але ж ті міфи слід коли-небудь долати, чи не так? Чи й далі житимемо у стані соціально-політичної амбівалентності (простіше кажучи, шизофренії)? І чи не глава держави мусив би обережно, але рішуче подавати у тому приклад – маю на увазі долання шизофренії, а не її пролонгацію? Власне, не годиться через риску вимовляти «Друга світова» – «Велика Вітчизняна» навіть під оглядом хронології. Друга світова – це вересень 1939-го – вересень 1945-го. Велика Вітчизняна – це червень 1941-го – травень 1945 року. Розпалили Другу світову спільно нацистська Німеччина та більшовицький СРСР, які були півтора роки де-факто союзниками й уклали угоди про поділ Старого Світу на «зони інтересів». І тільки у листопаді-грудні 1940 року стосунки між союзниками погіршилися – Берлін і Москва не змогли домовитися про обшири подальшого поділу світу. Іншими словами, Друга світова війна була у своїй основі війною між тоталітарними державами з їхніми планами світового (Німеччина, СРСР) чи регіонального (Італія, Японія) домінування, з одного боку, та демократичним світом – з другого боку. Натомість Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу почалася агресією Німеччини проти СРСР; це була війна двох тоталітаризмів за першість у Європі та у світі. Хронологічно вона наклалася на Другу світову, що спричинило в останній суттєві аберації: союзницею тоталітарних держав Вісі стала демократична Фінляндія (на яку СРСР напав 26 червня 1941 року), а союзником західних демократій – тоталітарний СРСР. Наслідком ВВВ стало зміцнення СРСР та насадження більшовиками маріонеткових режимів у низці держав Європи та Азії. У ході цієї війни Червона армія нікого не визволяла: вона лише замінювала один тоталітарний режим іншим; символом цього «звільнення» є «переформатування» нацистського табору смерті Бухенвальд: після 1945 року до нього переможці відправляли не лише нацистів, а й недобитих нацистами «буржуазних демократів», що «заважали будівництву соціалізму на німецькій землі». Натомість головним наслідком Другої світової стало знищення низки тоталітарних та авторитарних режимів. Для України така хронологія не є чимось другорядним: адже кілька мільйонів українців пройшли через вир Другої світової поза Велику Вітчизняну: 200 тисяч українців – вояків Війська Польського вже 1 вересня 1939 року билися з Вермахтом; мільйони призовників з України пройшли через Червону армію та її «походи» у 1939-40 роках; десятки тисяч українців воювали у польській армії як на Західному, так і на Східному фронтах, у чехословацькій армії; зрештою, у серпні 1945 року почалася радянсько-японська війна, і генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко підписав від імені СРСР акт про капітуляцію Японії. Отож, ведучи мову про Велику Вітчизняну, про всіх цих людей безповоротно (і безчесно) забувають. Ну, а забувати про разюче відмінний зміст цих воєн взагалі не випадає. І впадало в очі, що Віктор Ющенко геть не підготовлений до такої складної розмови. Адже, скажімо, у відповідь на закиди «червоних» ветеранів про «перекривлення історії», про «аморальність розмов про радянську окупацію» обов'язково треба було навести цифри, оприлюднені комісією з розслідування сталінських репресій при президенті Російської Федерації ще 2005 року: 954 тисячі радянських військовослужбовців під час війни були розстріляні трибуналами, загороджувальними загонами, комісарами. Це десять загальновійськових армій. Стільки «зрадників» чи «боягузів» просто не може бути. При цьому військові трибунали винесли 167 тисяч смертних вироків. Шляхом нескладної арифметики маємо 954-167=787 тисяч. Стільки було розстріляно без будь-якого, навіть позірного, суду і слідства. Отож: спереду були кулі нацистського ворога, ззаду – кулі більшовицького режиму. У насправді Вітчизняній війні такого не могло бути. Так само на Вітчизняній війні неможлива була б і така катастрофа, як під Києвом у вересні 1941 року; був оточений мільйонний Південно-Західний фронт і з цього оточення вийшла лише 21 тисяча вояків; 665 тисяч здалися в полон, кинувши сотні танків та десятки тисяч гармат; решта бійців загинула або (хто був родом із цієї місцевості) розбіглася по домівках... Я думаю, фаховий бухгалтер Віктор Ющенко, змолоду привчений працювати з цифрами, легко запам'ятав би ці викладки і відтворив би їх, поставивши, у свою чергу, запитання: при такому ставленні до вояків з боку радянської вітчизни чи могла бути війна Вітчизняною? І чи не краще відповідає дійсності формула (хоч і приблизна, як і всі інші соціальні формули): солдати – герої, режим – злочинний? І другий факт слід було навести: 135 тисяч червоноармійців та офіцерів були засуджені за політичними статтями впродовж 1945 року. Чи може так вітчизна ставитися до солдатів-переможців? І чи не зраджують сьогодні своїх бойових побратимів ті, хто й далі керується сталінськими настановами щодо війни? Зрештою, більшовики знищили у сто чи навіть сто п'ятдесят разів більше червоноармійців, аніж українські націоналісти... І ще один факт: повоєнний голод 1946-47 років забрав життя не менше, ніж мільйона мешканців УРСР. За нацистської окупації від голоду гинуло або стільки ж, або навіть менше. То як оцінювати повернення більшовицької влади? Як визволення? Але хіба у вільній країні вимирають цілі родини, хіба там є непоодиноке людожерство? І нарешті. Президент Ющенко під час ефіру весь час повторював, що тільки кілька років тому (варіант: п'ять років тому) почали говорити правду про війну, про голод, про національний Рух Опору. Але ж про все це публічно (в тому числі і в пресі) в Україні говориться ось уже 20 років! Можливо, глава держави раніше цими питаннями не цікавився? Тоді це зайвий раз підкреслює, що лейтмотивом ефіру була не стільки дискусія президента зі студією, скільки дуель із самим собою, зі своїми незжитими комуністичними забобонами...