Останнім часом в Україні чітко простежується тенденція кредитно-боргової експансії банківського сектора. Станом на 1 січня ц.р. сума зовнішніх боргових зобов’язань українських банків сягнула 31 млрд. дол.

Загалом валовий зовнішній борг України становив 84,5 млрд. дол., або 60% ВВП, і за 2007 рік збільшився на 30 млрд. дол. Співвідношення валового зов­нішнього боргу до ВВП на 4 п.п. перевищило співвідношення для групи країн із перехідною економікою.

Нагадаємо, що наприкінці 2006 року рівень боргового навантаження становив 39,4% ВВП у Польщі, 36,3 — у Румунії, 29,6 — у Росії, 34,6 — у Чехії, 45,1 — у Македонії, 58,9 — у Болгарії та 57,4% ВВП у Литві. Вищі показники валового зовнішнього боргу відносно ВВП мали Естонія (81,2%), Казахстан (60,5), Киргизстан (87), Латвія (108,6), Молдова (64,6), Угорщина (77,8) та Хорватія (80,9%).

Накопичення боргових зобов’язань перед нерезидентами, кредитна експансія банків на внутрішньому ринку і постійне зростання доходів населення закономірно підвели українську економіку до споживчого буму. А це, в свою чергу, посилювало інфляційний тиск та стало чинником поглиблення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу — з 1,5% ВВП у 2006 році до 4,2% у 2007-му та 9,4% ВВП у першому кварталі 2008-го.

Нинішнього року в умовах підвищення реального обмінного курсу гривні і подорожчання імпортних енергоносіїв стан рахунку поточних операцій і надалі погіршуватиметься. А як відомо, великий дефіцит поточного рахунку робить економіку країни вразливою до зворотного руху іноземного капіталу і за певних умов може призвеcти до виникнення ланцюгової реакції незбалансованості валютно-фінансових потоків і дестабілізації внутрішнього фінансового ринку.

Зупинімося детальніше на зовнішніх позиках банків та заощадженнях суб’єктів економіки, залучених до банківської системи, що стали джерелом кредитного буму. Станом на кінець 2007 року вимоги банків за кредитами, наданими в економіку, досягли 426,9 млрд. грн., або 60,2% ВВП за 2007 рік. Це — один із найвищих показників з-поміж країн із перехідною економікою (табл. 1). У 2007 році вищі показники демонстрували лише Хорватія (77,2% ВВП) та Казахстан (66,6% ВВП), а в 2006-му — Естонія (82,7% ВВП) та Латвія (86,8% ВВП).

Намагаючись встановити рівноважний рівень банківських кредитів відносно ВВП у країнах з перехідною економікою, фахівці МВФ вивели залежність між сумою наданих економіці кредитів і розміром середньодушових доходів, обчислених за паритетом купівельної спроможності (ПКС) валют. За цією методикою неважко підрахувати, що рівноважний показник банківських кредитів у країні із 6941 паритетним доларом ВВП на душу населення (фактичний показник України за 2007 рік) мав би становити 37% ВВП. Тобто обсяг фактично наданих українськими банками кредитів — 60,2% ВВП — у 1,6 разу перевищує рівноважний показник.

Для порівняння: У Румунії і Болгарії в 2006 році величина середньодушових доходів перевищувала український показник у 1,5 разу, однак сума накопичених банківських вимог за кредитами становила 27,2 і 47,2% відповідно. У Польщі і Словаччині (2006 р.) — за в два з лишком рази більшого ВВП на душу населення за ПКС — сума наданих банками кредитів відносно ВВП становила 33,4 і 38,6%. У цьому сенсі Україна наближається до рівня Угорщини (55,4% ВВП у 2006 році), одначе рівень середньодушових доходів там у 2,6 разу вищий, ніж у нас.

У системі міжнародних координат процес банківського кредитування в Україні відзначався не лише значною сумою накопичених кредитних вимог. У 2007 році приріст банківських кредитів становив 15% ВВП, у 2006-му — 13% ВВП. Вищі показники мали лише Казахстан у 2007 році (15% ВВП) і Латвія у 2006-му (18,6% ВВП). А зростання банківських кредитів у країнах — нових членах ЄС було доволі помірним: у Чехії — 4,6% ВВП, Угорщині — 4,3, Словаччині — 3,5, Польщі — 4,4, Литві — 9,3% ВВП (дані за 2006 рік).

Ясна річ, така кредитна активність в Україні стала результатом зростання доходів економічних суб’єктів, фінансової стабілізації, оптимістичних перспектив зростання економіки, підвищення довіри до банківської системи. Однак наслідки цього процесу не є однозначними.

З одного боку, збільшення обсягів банківського кредитування засвідчує розширення масштабів фінансового посередництва в економіці і наближення національної кредитної системи до рівня провідних країн світу. За результатами численних емпіричних і теоретичних досліджень так званий процес фінансового поглиблення сприяє ефективнішому розподілу економічних ресурсів і робить значний внесок у підвищення темпів економічного зростання.

Проте, з іншого боку, міжнародний досвід вказує, що стрімке зростання кредитних вкладень генерує істотні ризики для стабільності банківського сектора (внаслідок погіршення якості активів) та ризики для макрофінансової стабільності (внаслідок виникнення чи поглиблення макроекономічних дисбалансів). Експерти МВФ доходять висновку, що в 70% випадків кредитний бум супроводжується споживчим чи інвестиційним бумом і з імовірністю 20% закінчується банківською чи валютною кризою.

У країнах з ринками, що формуються, банківські кризи мали місце у 1994 році в Мексиці, у 1995-му і 2001-му — в Аргентині, у 1997-му — в Індонезії, Кореї, Малайзії і Таїланді, у 1997-му, 2000-му і 2002-му — на Філіппінах, у 1998-му — в Росії і Бразилії, у 1994-му, 1998-му і 2000-му — у Туреччині, у 1999-му — в Еквадорі, у 2002-му — в Уругваї. У випадку Мексики, Аргентини, Бразилії, Еквадору, Індонезії, Кореї, Росії, Туреччини (2000 р.) та Уругваю банківські кризи поєднувалися із борговими та валютними.

Фахівці одностайні в тому, що зовнішні позики банків та їх висока кредитна активність на внутрішньому ринку створюють ризики для макроекономічної стабільності в країні і стійкості банківської системи, якщо зобов’язання банків мають короткостроковий характер, валюти активів і зобов’язань банків не збігаються, а зовнішні запозичення підживлюють кредитний бум у секторах споживчого та іпотечного кредитування.

В Україні вимоги банків за споживчими та іпотечними кредитами фізичним особам у номінальному виразі за минулий рік збільшилися майже удвічі і станом на 1 січня 2008-го досягли 22,6% ВВП. При цьому зростання попиту населення, фінансоване банківськими кредитами, не надавало істотних імпульсів для розвитку вітчизняного виробництва, здебільшого виливаючись у нарощування імпорту споживчих товарів і перманентне зростання цін на ринку житлової нерухомості.

Коли йдеться про зростання споживчих кредитів, яке спиралося на розширення внутріш­ньої ресурсної бази банків, можемо констатувати, що таке зростання викликало порушення макропропорцій між національними заощадженнями та інвестиціями: заощадження економічних агентів — вкладників банків використовувалися на споживчі цілі. А розширення споживчого кредитування, фінансоване зовнішніми позиками, не створювало адекватного фінансово-економічного потенціалу для виплати зовнішніх боргів, бо фактично, нарощуючи заборгованість, банківський сектор України та його позичальники стимулювали розвиток закордонного виробництва. Можна очікувати, що розбалансованість фінансово-кредитного механізму, порушення пропорцій між нагромадженням і споживанням негативно позначатимуться на темпах зростання національного виробництва.

Значні обсяги зовнішніх зобов’язань банків генерували серйозні валютні ризики, в тому числі непрямі, пов’язані із зміною обмінного курсу. Ці ризики поширювалися на валютні кредити позичальникам, котрі не мають постійних доходів в іноземній валюті. Зокрема, станом на початок 2008 року із загальної суми кредитів домашнім господарствам кредити в іноземній валюті становили 63,6%, а частка валютних кредитів нефінансовим підприєм­ствам у загальній сумі їх заборгованості сягала 42%.

Питома вага зовнішніх зобов’язань як одного із джерел фінансування кредитних операцій банків станом на початок 2008 року становила 32,6%. У міжнародному контексті цей показник не є аномально високим. Так, у 2007 році у Вірменії із зовнішніх джерел було профінансовано33,9% кредитного портфеля банків, у Боснії і Герцеговині — 43,2, у Грузії — 39,2, у Казахстані — 69,2, у Сербії — 36,5%. У багатьох країнах Центральної і Східної Європи швидке зростання банківських кредитів фінансувалося за рахунок позик із-за кордону, що пояснювалося входженням на ринки фінансових послуг цих країн іноземних банків, які, змагаючись за частку ринку, виявляли надзвичайно високу кредитну активність.

Тривожним симптомом у банківській системі України є постійне наростання розриву між строковими внутрішніми депозитами і регулятивним капіталом банків, з одного боку, та їх кредитним портфелем — з іншого. За даними Асоціації українських банків, відношення довгострокових кредитів до довгострокових депозитів і регулятивного капіталу за підсумками 2007 року становило 1,7, тоді як у 2004-му — 1,1, у 2005-му — 1,4, а в 2006-му — 1,6.

Серед країн з перехідною економікою відношення строкових внутрішніх депозитів до банківських кредитів на рівні 47% (дані України на кінець 2007 року) було одним з найнижчих (табл. 2). Так, у 2006 році строкові депозити, мобілізовані на внутрішньому ринку, покривали 78% банківських кредитів у Вірменії, 63% — в Азербайджані, 71 — у Болгарії, 52 — у Грузії, 78 — у Киргизстані, 104 — у Македонії, 82 — у Молдові, 52% — у Росії.

Таким чином, з огляду на волатильність зовнішнього фінансування та переважно короткостроковий характер внутрішніх депозитів ризики ліквідності для банківських установ є надвисокими.

Небезпечні тенденції намітилися у сфері роздрібного кредитування. Концентрація активності на іпотечних і споживчих позиках підвищує кредитні ризики для банків і посилює їхню вразливість до несприятливих зовнішніх і внутрішніх чинників. Кон’юнктурно високі ціни на житло та відсутність незалежної оцінки банківської застави містять загрозу погіршення якості іпотечного портфеля банків при падінні цін на реальні активи. Сумнівна якість споживчих кредитів також породжує серйозні фінансові ризики для банків. За даними Київського обласного управління НБУ, у деяких київських банків частка проблемних кредитів, наданих фізичним особам, вже сягає 1/3 кредитного портфеля.

Розбалансування активів і пасивів банків за строковістю та видами валют, накопичення кредитних ризиків, а також непевні перспективи платоспроможності банківських позичальників можуть спричинити ланцюгову реакцію дестабілізації фінансової системи України. І поштовхом до неї може стати будь-що: вилучення депозитів із банківської системи, зниження рівня економічної активності у країні, падіння світових цін на продукцію національного експорту, зростання відсоткових ставок за зовнішніми позиками.

Міжнародний досвід свідчить, що в кризові часи проблемні кредити на балансах банків зростають у геометричній прогресії. У період пікового загострення фінансових криз середній показник відношення проблемних кредитів до загального кредитного портфеля банків становив 25,8% і коливався від 4% у Бразилії до 38% у Аргентині.

За підрахунками експертів Світового банку, починаючи з 1980 року банківські кризи мали місце у 130 країнах світу. Згідно з оцінками МВФ, витрати державних коштів на порятунок банківської системи у деяких країнах сягали 20% річного ВВП. Найдорожчою для гро­мадян виявилася банківська криза у Аргентині на початку 1980-х років: вона коштувала платникам податків 55% річного ВВП.

Істотна присутність іноземного капіталу на ринку банківських послуг України не створює надійних засад для протидії кризовим явищам. Сітьове поширення діяльності транснаціональних банків у країнах Центральної і Східної Європи під­вищує ризики проникнення «ефектів зараження» на фінансовий ринок України при виникненні макроекономічних негараздів чи дестабілізації банківської системи у будь-якій із країн регіону. Крім того, як свідчить досвід Аргентини, у разі критичного наростання проблем з ліквідністю чи неплатоспроможністю дочірніх структур — місцевих банків, материнські банки відмежовуються від їх діяльності і не виконують ролі кредитора «останньої інстанції». Більше того, окремі європейські та американські банки, зазнавши значних збитків на фінансовому ринку США, можливо, просто не матимуть достатніх ресурсів для підтримки своїх дочірніх структур.

У відповідь на швидке зростання банківських кредитів і прискорення інфляційних процесів з кінця 2007 року Національний банк України реалізує комплекс заходів обмежувального характеру. По-перше, надлишкова ліквідність стерилізується шляхом операцій із депозитними сертифікатами. По-друге, НБУ постійно, починаючи з жовтня 2007 року, підвищує ставку рефінансування, середньозважений рівень якої збільшився з 9,1% річних у жовтні до 15% річних у січні—квітні. По-третє, вимоги щодо обов’язкового резервування зобов’язань банків поширено на їхні позики від банків-нерезидентів.

Водночас політика «дорогих грошей» Національного банку не була підтримана відповідними заходами бюджетної політики (за винятком тимчасового накопичення коштів на рахунках уряду в Національному банку). Експансивна бюджетна політика і рестриктивна — грошово-кредитна частково нівелювали вплив одна одної, а фінансова політика держави загалом не дала відчутного результату. Швидкого стиснення надмірного сукупного попиту та уповільнення інфляційних процесів не відбулося.

Слід також враховувати, що в умовах посилення ролі іноземного капіталу в банківській системі України заходи НБУ, спрямовані на зниження банківської ліквідності, більшою мірою зачіпали вітчизняні банки. А банки з іноземним капіталом продовжували залучати двосторонні кредити материнських банків і синдиковані банківські кредити, нарощуючи кредитні вкладення в економіку України. В цьому контексті академік НАНУ В.Геєць акцентує увагу на проблемах стабільності малих і середніх банків України і загрозах поглинання банківського сектора економіки іноземним капіталом.

З кінця 2007 року в економіці України намітилася ще одна тривожна тенденція. За високої внутрішньої інфляції банки, які не втратили доступу до зовнішнього фінансування, дедалі більшу перевагу надавали зовнішнім позикам, а внутрішні заощадження набували від’ємних значень реальної дохідності. Так, з квітня 2007 року по квітень 2008-го темпи інфляції перевищили 30%, а ставка дохідності за строковими депозитами фізичних осіб у квітні становила 14,3% річних. Такі фінансові диспропорції стимулювали споживчий попит населення і виливалися у зниження схильності до заощаджень. Зростання споживчих витрат, у свою чергу, вело до поглиблення дефіциту торговельного балансу, розкручування інфляційної спіралі та звуження бази для розширеного відтворення основного капіталу у вітчизняній економіці.

В умовах триваючих негараздів на світових фінансових ринках процес кредитно-боргової експансії банків в економіці України продовжував набирати оберти: за перший квартал поточного року кредитні вкладення банків збільшилися на 12,7%, внаслідок чого посилювалися макроекономічні деформації та наростали ризики банківської діяльності.

Теоретично органи макроекономічного регулювання можуть використовувати цілу низку методів стримування кредитної активності банків і пов’язаного з нею неконтрольованого зростання сукупного попиту. Це і стандартні інструменти грошово-кредитної та валютно-курсової політики, і бюджетно-податкові заходи, обмеження зовнішніх запозичень банків, заходи пруденційного регулювання і кредитні ліміти для банків. Країни Центральної і Східної Європи здебільшого вдавалися до посилення гнучкості курсового режиму та здійснювали стерилізаційні інтервенції на внутрішньому ринку.

Адміністративні заходи впливу на кредитну активність банків використовувалися у Болгарії, Румунії, Хорватії, країнах Балтії. Наприклад, Національний банк Болгарії встановлював щоквартальні ліміти на приріст кредитного портфеля банків і застосовував граничні резервні вимоги до сум перевищення фактично наданих кредитів над обсягами доведених лімітів. У Румунії максимально можлива сума валютних кредитів позичальникам, які не мають постійних джерел валютної виручки, обмежувалася рівнем 300% власного капіталу банку. Національний банк Румунії регламентував також контингент позичальників у сфері іпотечного кредитування: їхні щомісячні кредитні платежі не мали перевищувати 25% чистого доходу.

В умовах України потенціал традиційних інструментів обмежується високим рівнем доларизації економіки та значною присутністю іноземних банків з легким доступом до зовнішніх ресурсів; невисоким рівнем розвитку внутрішнього ринку облігаційних позик та істотною часткою готівкових коштів у структурі грошової маси. А підвищення обмінного курсу не може виконувати роль основного засобу реагування на кредитно-боргову експансію банків, оскільки погіршення національної конкурентоспроможності та подальше наростання дефіциту поточного рахунку платіжного балансу може мати катастрофічні наслідки у разі зворотного руху іноземного капіталу.

В Україні комплекс заходів макроекономічного реагування на приплив іноземного капіталу і стрімке зростання банківських кредитів має скеровуватися передусім на підвищення рівня капіталізації банків, зменшення обсягів залучення зовнішніх позик, стримування ризикових видів кредитної діяльності банків. Такі заходи, проте, не повинні позначатися на обсягах інвестицій, необхідних для структурної перебудови економіки та підвищення конкурентоспроможності реального сектора.

Щоб підвищити ступінь стабільності банківської системи, стримати експансію зарубіжного капіталу на внутрішньому кредитному ринку і пригальмувати процес нарощування зовнішніх зобов’язань, до складу економічних нормативів, якими регулюється діяльність банків в Україні, доцільно ввести показник мультиплікатора банківського капіталу як максимально можливої суми боргових зобов’язань банку перед нерезидентами. Визначення допустимого обсягу банківських зобов’язань на основі розміру регулятивного капіталу дасть змогу частково нівелювати проблеми в діяльності комерційних банків, які схильні до проведення надмірно ризикових операцій із залученими коштами та ігнорують макрофінансові ризики стрімкого нарощування зовнішніх боргів для економіки загалом.

Обмеження обсягу зовнішніх зобов’язань банків зменшуватиме також конкурентні переваги банків з іноземним капіталом у частині вартості формування їх ресурсної бази. Адже фактично з кінця 2007 року можливість отримувати банківські кредити за прийнятною ціною зберегли лише банки з іноземним капіталом, а вітчизняні змушені переорієнтуватися на залучення ресурсів внутрішнього фінансового ринку, вартість яких постійно зростає. За таких умов споглядальна позиція уряду і НБУ щодо процесів неконтрольованого нарощування зовнішніх зобов’язань найбільшими банками України і захоплення внутрішнього кредитного ринку транснаціональними банками загрожує втратою економічного суверенітету і руйнуванням національної фінансової системи в разі неочікуваного виведення банками-нерезидентами своїх вкладень.

У процесі запровадження нормативів адекватності капіталу банків відносно їх зобов’язань перед нерезидентами доцільно скористатися досвідом Казахстану, де значний розмір зовнішніх зобов’язань банків після кризових подій на іпотечному ринку США поставив фінансову систему на межу колапсу. Аби компенсувати відплив капіталу і врівноважити валютний ринок, центральний банк Казахстану витратив близько чверті міжнародних резервів.

26 лютого 2008 року Агентством Республіки Казахстан із регулювання та нагляду за фінансовим ринком і фінансовими організаціями було прийнято постанову №20, згідно з якою з 1 червня 2009 року банки зобов’язані дотримуватися коефіцієнтів капіталізації відносно власних зобов’язань перед нерезидентами. Максимальне значення коефіцієнта, який обчис­люється як відношення зобов’язань банків перед нерезидентами (без урахування боргових цінних паперів) до власного капіталу банку, встановлено на рівні 2. А максимальне значення коефіцієнта, який обчислюється як відношення зобов’язань банків перед нерезидентами з урахуванням боргових цінних паперів до власного капіталу банку, дорівнює 4.

Поряд із обмеженням зовнішніх зобов’язань банків розміром їх власного капіталу Національному банку України доцільно також встановити більш жорсткі вимоги до формування банками резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в іноземній валюті з фізичними особами та з юридичними особами, які не мають джерел валютної виручки.

Запровадження Національ­ним банком нових правил формування резервів під кредитні ризики (постанова №83 від 19 березня 2007 року) істотно не вплинуло на обсяги та вартість валютного кредитування позичальників, що отримують доходи у національній валюті. Це зумовлено тим, що для стандартних операцій в іноземній валюті коефіцієнт резервування — як за кредитами позичальникам, у яких немає джерел валютної виручки, так і позичальникам, у яких ці джерела є, — залишено без змін на рівні 2%. На наш погляд, цей коефіцієнт для валютних кредитів позичальникам, які не мають джерел валютної виручки, доцільно підвищити до рівня 4%, що сприятиме поліпшенню структури банківських активів за видами валют і прискорить процес переорієнтації пасивних операцій банків на залучення внутрішніх ресурсів.

Більш жорсткі стандарти банківського нагляду, безперечно, негативно позначатимуться на прибутковості банківської діяльності. Проте їх запровадження підвищуватиме здатність цих фінансових установ протистояти екзогенним шокам, що посилюватиме стійкість банківської системи і сприятиме стабільному зростанню доходів банківських установ у довгостроковому періоді.