Формування ефективної моделі влади – це проблема, яка не минає жодну державу, і яку час від часу змушені вирішувати усі країни світу. Україна також не стала винятком у цьому питанні – з моменту проголошення державної незалежності процес державотворення перебуває у епіцентрі політичної уваги і політиків, і всього українського суспільства. Але низка ідеологічних протиріч, політичних колізій та тугий клубок протилежних економічних інтересів правлячої еліти й досі не дозволяють політичній доцільності та здоровому глузду стати домінуючими складовими у вирішенні цієї непростої задачі.

Конституція 1996 року, яка стала результатом поточного політичного компромісу, на жаль, не поставила крапку в оформленні державного устрою країни. Більшість питань щодо розподілу владних повноважень між вищими органами державної влади (Президент, Уряд, Верховна Рада), – подальшого розвитку місцевого самоврядування, розподілу повноважень між центральними та місцевими рівнями, – перетворились на хронічну проблему української політики.

Невдалі спроби покращити Конституцію 1996 року за відсутності визначальних законів, які б фіксували повноваження й обов`язки Президента і Кабінету Міністрів, та провал процесу імплементації результатів референдуму щодо надання більших повноважень інституту президентства – стали переломним моментом у внутрішньополітичній боротьбі довкола моделі державного устрою. Політичний маятник хитнувся у протилежний бік. Новий порядок денний української політики стали визначати ідея проведення політичної реформи та переходу (повернення) до парламентсько-президентської республіки.

Насправді ж, складається враження, що країна продовжує рухатись у руслі пострадянської політичної традиції. І підготовка, і запровадження парламентсько-президентської моделі відбувається у відповідності до відомого гасла – „крок вперед, два кроки назад”. Знову і знову різні гілки влади намагаються перетягнути „владну ковдру” на себе, та ще й максимально приховати від широкого загалу суть процесів, які під нею відбуваються.

Відтак, у поточному випуску Діалог.UA, ми маємо намір дослідити та розібратися з низкою проблем, що постають в процесі політичного прищеплення парламентської моделі на владне дерево України.

Перш за все, хотілося б розібратися із змістом пакету політичної модернізації. Який формат, яку програму-максимум та програму-мінімум може обрати Україна на шляху до політичної модернізації? Наскільки в проекті політичної реформи вдалося поєднати різнопланові цілі забезпечення народовладдя і демократії, реалізацію принципу політичної відповідальності та досягнення ефективності виконавчої влади.

Не менш болюча проблема політичної адекватності. Наскільки характер та зміст поправок до Конституції відповідають сучасному поняттю парламентаризму? Чи дозволить реалізація запропонованого варіанту політичної реформи забезпечити формування ефективної виконавчої влади в Україні? Що принесе Україні перехід до парламентсько-президентської моделі – розширення участі громадян в управлінні державою, чи навпаки, під прикриттям парламентської моделі, відбудеться легітимація олігополістичної системи влади?

Особливу стурбованість викликають проблеми, що постають перед Україною в процесі імплементації нової системи політичних координат, зокрема неприкриті діри в законодавчому забезпеченні процедур та механізмів реалізації політичної реформи. Як уникнути „політичного вакууму” та некерованості, що може виникнути на перехідному етапі?

Нарешті, не можна залишити поза увагою ризики, які виникають при проведенні політичної реформи. Як уникнути загрози формування партократичного режиму в Україні? Чи будуть створені запобіжники щодо перманентних урядових криз, дострокових парламентських виборів та зростаючої політичної конфронтації? Відповіді на ці запитання сьогодні годі шукати в офіційних документах та виступах вищих посадових осіб держави. Але тим актуальнішим і цікавішим може стати обговорення існуючих проблем на сторінках „Діалог.UA”. Залишайтеся з нами, панове!