Володимир Росипко продає царські гроші на базарі

Житель Збаража Тернопільської області Володимир Росипко тримає в руках старовинний бриль на базарі в селищі Вишневець (фото: Павло ВОЛЬВАЧ)

Вихідними на базарі селища Вишневець на Тернопільщині велелюдно. Продається-купується все — від свиней, борошна, цукру, городини до китайського ширужитку та дерев’яних граблів.

Посеред базару стоять старі ”жигулі”. На них закріплений плакат: ”Куплю старовинні речі, військову атрибутику, медалі, монети”. А на капоті розставлені самовари, гасові лампи, брилі, потемнілі від часу праски, банкноти, книжки.

— Переважно скуповую, іноді щось міняю. І вже зовсім рідко — продаю, — каже про свій крам 38-річний Володимир Росипко. — Я їжджу по базарах усіх околичних містечок. У Збаражі, де живу, стою по четвергах. У неділю їду до Ланівців. П’ятниця — Кременець, вівторок — Замостя.

Володимир іще в школі почав збирати старовинні монети. 1999 року полишив працю фотографа й зайнявся антикваріатом.

— Їжджу по селах, по магазинах. Є спеціальні біржі в кожному обласному центрі, — пояснює. — Навідуюся на пункти прийому металобрухту. Якось надибав там два старовинні срібні самовари, оформлені як звичайний брухт. Самі прийомщики не знали, що вони цінні. А оцей, — ляскає по темному самовару, — стандартний. Але старовинний. Ще за миколаївських часів на заводі Баташова в Тулі (російське місто. — ”ГПУ”) виготовлений. Ось портсигар радянських часів. Таких уже майже не зустрінеш.

А що це за фляга?

— Це в лісі хлопці знайшли, — бере до рук флягу, на якій ледь помітні вигравірувані латинські літери. Переконує: часів Другої світової.

А банкноти?

— Є миколаївські царські, польські, австрійські. У нас же тут була Польща. Люди мені на базар приносять. Раніше їх палили, а тепер можна продати.

Біля лобового скла закріплена старовинна книжка. Питаю, чи не Біблія.

— Ні. То просто якась книжка. Я в них не дуже розбираюся, — зізнається Володимир. — А оце поштівка стара, польська. Реальний військовий на ній знятий. Але вона змінна, там лише голову підставляли — і міг сфотографуватися кожен охочий. Із УПА рідко щось попадає. Був один значок упівський.

Росипку часто приносять речі старовинного сільського побуту.

— Ось це для коси, — показує дерев’яний пенал. — Колись косарі ходили в поле й носили із собою брусок — мантачить косу. Сюди його вкладали, — пояснює. — Сюди й вода заливалася, бо ж окремо носити незручно. Ось бриль, із Вишневця люди принесли. Старий, років 70, а то й усі 100 йому.

До Володимира підходить чоловік із пакетом. Пропонує чайні ложечки, іржаві виделки, бляху з військового паска радянських часів. Росипко, переглянувши, відмовляється.

А хто купує такий екзотичний товар?

— Монети купують пацани. Підходять, радяться. А на всілякі ступки, прялки пішла мода в ресторанах, у кафе. Часто оформляють офіси. А ще купують горщики, — стукає пальцем по глиняному денці. — Купую на ринку, а дружина розмальовує соняшниками, квітами.

— Скільки, кажете, самовар? — зупиняється покупець.

— 100–150 гривень, — відповідає Володимир. — А є й за 300, 400.

Прибуткова справа? — цікавлюся.

— Ну як сказати. Заодно жінка ще ось торгує, — киває на сусідні прилавки. — Одяг продає. Удома в нас господарка, трохи стройка. А ще займаємося собаками. Маємо алабая, шарпея, шотландського сеттера, інші породи. Тримаю для душі, а щенят продаю.

Запевняє, що не все продає.

— Латунну печатку з гербом польського магната Королькова ні за що не віддам. Він колись займався виробництвом мила. Я її на пункті прийому металобрухту викупив. Такі цінні речі трапляються несподівано. Лежав у мене годинник ”Молнія” в робочому стані. Приходить мужик, каже: не можу старий годинник відремонтувати, а на той поміняв би. Приносить старий, царських часів годинник ”Павел Буре”. Я йому ще й доплатив зверху.

Спека посилюється. Володимир починає збирати товар.

— Якось підійшла на базарі жінка й сказала, що на хуторах, у Лановецькому районі, є старовинний самовар. Домовилися, поїхали. А це за 70 кілометрів звідси, ще й дорога страх погана, — кривиться. — Приїхали, а то совєцький електричний самовар. Кажу, що мені такий не підходить. А вона: ”Зато підвіз мене”, — усміхається.