21 вересня 2008 р., недiля

 головна листування   про портал   PDA   RSS  

Літосферне зміщення

Історія

З книги І.Каганця “Арійський стандарт”

Межі льодовика Валдайського

Попередній північний полюс знаходився в районі Скандинавії.

Пригляньмося до конфігурації льодовика під час останнього, т. зв. “валдайського” або “вюрмського” зледеніння (80—10 тис. років тому). З карти добре видно, що льодовик не зачепив Азії — він не дійшов навіть до Уралу. Водночас відомо, що напередодні потепління в Північній Африці було значно холодніше, ніж тепер, а в горах Лівану був льодовик.

Валдайський льодовик дуже нагадує полярну льодо-снігову шапку. Якщо це так, то полюс мав би знаходитись приблизно в центрі цієї шапки (приблизно, тому що розвиток льодовика пов’язаний не лише з низькою температурою, а й з рельєфом місцевості, вологістю повітря та іншими чинниками).

На основі карти поширення валдайського льодовика можна у першому наближенні зробити припущення, що попередній північний полюс знаходився в районі Скандинавії.

А може, скандинавський льодовик — це ніяка не полярна шапка?

А де ви ще знайдете льодовик завтовшки кілька кілометрів, як не біля полюсу? Нагадаємо, що в нинішній Антарктиді середня товщина льода становить 1880 метрів. Пізніше ми розглянемо додаткові свідчення на користь того, що в пізньому палеоліті Північний полюс останній раз знаходився в районі між Скандинавією та Ісландією, а приблизно в 7562 році до н. е. він стрімко змістився градусів на 25-30 і зайняв нинішнє становище. Зрозуміло, що зміщення полюсів викликало серію катаклізмів. Момент зміщення полюсів розділяє період палеоліту і мезоліту (перехід до неоліту), а також допотопний клімат (плейстоцен) і післяпотопний (голоцен).

Зміщення літосфери лише на перший погляд видається фантастичним. Геофізики і географи знають, що протягом багатомільйонної історії Землі такі зміщення, а також інверсії геомагнітного поля (зміна полярності) відбувалися багато разів. Серед іншого, про це свідчать поклади кам’яного вугілля в Антарктиді і за Північним полярним колом, сліди древніх екваторів і пов’язані з ними пасма гірських хребтів та розломів земної кори.

Якщо справді Європа знаходилась раніше на 25—30 градусів північніше, то ближча до Європи частина Антарктиди (Земля Королеви Мод) також мала би знаходитись на 25-30 градусів північніше, тобто ближче до екватора.

Так воно і було. На основі геологічних досліджень, зокрема аналізу залишків рослинності, вчені дійшли висновку, що “тривалий період, протягом якого Земля Королеви Мод і прилеглі до неї райони були вільними від льоду, завершився не більш, ніж 6 тисячоліть тому”.

Феномен стрімкого танення льодовика у північній півкулі (який формувався протягом принаймні 40 тисячоліть) і так само стрімкого обледеніння частини Антарктиди можна розумно пояснити лише тим, що приблизно 10 тисячоліть тому відбулось зміщення літосфери приблизно по нульовому меридіану в напрямку з півночі на південь.

Які ж потрібні титанічні сили для такого зміщення!

Насправді вони на кілька порядків менші, ніж здається на перший погляд. Розгляньмо механізм цього природного явища.

Ми знаємо, що Земля складається з тонкої твердої кам’яної плівки — літосфери (земної кори) яка плаває на розплавленій магмі, точніше — на “змащувальному прошарку”, який називають астеносферою. Вся ця система — і земна кора, і внутрішньопланетна рідина — обертаються навколо своєї осі зі швидкістю 1 оберт на добу. Розташування цієї осі стосовно площини обертання планети Земля навколо Сонця є досить стабільним, хоча також може коливатись під впливом специфічних ситуацій у Сонячній системі.

Тоді про яке зміщення ми говоримо?

Планета Земля до останнього літосферного зміщення

Ідеться не про зміну осі обертання планети, а про зміщення літосфери щодо планетарної осі. Давайте проведемо уявний експеримент і побудуємо найпростішу модель. Візьміть кульку для настільного тенісу і заповніть її ртуттю. На поверхні кульки намалюйте моря і континенти. Тепер розкрутіть цю кульку навколо своєї осі в умовах невагомості, скажімо, в кабіні космічного корабля. Кулька буде добре і стабільно обертатися доти, доки на її поверхню не налипне яка-небудь порошинка. Ця порошинка породить нескомпенсовану відцентрову силу, яка розвертатиме поверхню кульки так, що порошинка врешті-решт опиниться на екваторі. Зверніть увагу, що зі ртуттю, яка обертається всередині кульки, нічого не станеться — вона як крутилась, так і крутиться — вісь її обертання залишається незмінною. Розвернеться лише оболонка з намальованими на ній морями і континентами. Якби ми там жили, то все, що помітили б — це незвичну поведінку Сонця.

Це була дуже спрощена модель, на реальній Землі відбуваються складніші процеси. Річ у тім, що внаслідок обертання і відцентрової сили екваторіальний радіус нашої планети на 21 км більший за полярний радіус. Тому при переміщенні полярних територій до екватора їхня висота щодо рівня Світового океану буде зменшуватись. Продовжимо наш експеримент і уявимо собі, що полярна територія миттєво перемістилась на екватор (тобто зміщення становить 90 градусів — екстремальний варіант). У такому разі ця територія опиниться під шаром води завтовшки 2 десятки кілометрів. Щоправда, через якийсь час відбудеться “релаксація” земної кори: приполярні території опустяться на два десятки кілометрів, а екваторіальні на таку ж висоту піднімуться. Все врешті-решт повернеться “на круги своя”, проте нові екваторіальні землі вже будуть омиті водами Великого потопу.

Десять тисячоліть тому відбулося зміщення земної кори приблизно на 25—30 градусів, що призвело до затоплення значних територій. Якщо розділити 21 км на 90 градусів, то отримаємо 0,23 км/град. Це значить, що при переміщенні території в меридіональному напрямку до екватора на 1 градус вона занурюватиметься в воду на 230 метрів. Це дуже грубі розрахунки, проте з них випливає, що при зміщенні на 25 градусів шар води міг становити кілька кілометрів.

Ось вам і Всесвітній потоп! Навіть якщо врахувати, що релаксація літосфери почалась відразу після початку зміщення, то максимальний шар води все ж таки міг досягати сотень метрів. Італійський дослідник Флавіо Барбієро, який спеціально займався цим питанням, вважає, що вертикальний рух земної кори не може перевищувати 3 або 4 кілометри.

Додамо, що внаслідок релаксації літосфери затоплені території незабаром піднялися до свого природного рівня (т. зв. “рівня ізостатичної рівноваги”). Очевидно, що така швидка перебудова земної кори супроводжувалась сильними землетрусами і різким посиленням вулканічної діяльності.

Невже раніше науковці не бачили можливості зміщення літосфери як причини катастрофічних кліматичних змін і потопів?

Чому ж, добре бачили. Просто вони, як жартують вчені, “належали не до тієї профспілки”. Тобто в процесі конкуренції “перемогли” інші наукові школи, а праці “переможених”, як це прийнято, всіляко замовчувалися (і далі замовчуються).

Гіпотезу про літосферні зміщення запропонував ще в 50-х роках XX століття американський вчений, професор Кинського коледжу Чарльз Хепгуд. Він обґрунтовував думку про те, що за певних умов літосфера може “ковзнути” по астеносфері (яка виконує роль змащувального прошарку) і зміститися стосовно центрального ядра планети. В результаті саме такого зміщення 10 тисячоліть тому, стверджував Хепгуд, Південний полюс пересунувся за межі Південного полярного кола, а північно-західний сектор — Аляска і Сибір — змістилися на Північ. Додамо, що Альберт Ейнштейн не лише схвально відгукнувся про ідею Хепгуда, а й виступив автором передмови до його книги “Дрейфуюча земна кора”, написаної в 1953 році.

Північний полюс до і після літосферного зміщення

Інший американський вчений — геофізик А. О’Келлі в результаті проведених досліджень дійшов висновку, що в період останнього зледеніння Північний полюс знаходився на 30 градусів південніше, ніж сьогодні. А за даними французького традиціоналіста Поля Ле Кура, опублікованими в 1929 році у статті про Гіперборійську традицію, у початкову епоху Північний полюс “був не там, де він знаходиться сьогодні, а, судячи з усього, в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії”.

Вчені вважають, що зміщення літосфери відбувались і на інших планетах Сонячної системи, зокрема, на Венері та Марсі (стаття американського дослідника Пітера Шульца “Міграція полюсів Марса”, опублікована в журналі “У світі науки” за лютий 1986 р.).

Згідно з емпіричними даними, проаналізованими Хепгудом, під час минулих “мандрівок” літосфери кут зміщення ніколи не перевищував 40 градусів. Можливо, що потужності поштовху, отриманого внаслідок зовнішнього збурення, вистачає лише на проковзування до 40 градусів — внаслідок в’язкості астеносфери отриманий літосферою імпульс поступово згасає.

Сьогодні ми ще точно не знаємо, які фактори спричинили останнє літосферне зміщення. Найімовірніше, що воно було викликане збуренням у Сонячній системі. Це збурення могло призвести до надмірно різкого, хоча й невеликого коливного руху земної осі, проте достатнього для зрушення літосфери. І в цьому немає нічого неймовірного, оскільки Сонячна система розвивається в пульсуючому режимі, а всі її планети і Сонце перебувають у постійній взаємодії — нині це навряд чи хтось стане заперечувати.

Можливість невеликого, але різкого коливання земної осі та спричинюваного ним “проковзування” літосфери по астеносфері виглядає ще реальнішою з позицій фізики ефіру. Згідно з сучасними підходами, Сонячна система (як і вся галактика) знаходиться в єдиному ефірному потоці, який підпорядковується законам, подібним до законів гідродинаміки. Тому раптове збурення в одному місці поширюється в просторі приблизно так, як у рідкому середовищі, і може викликати різкі (катастрофічні) зміни орбітальних параметрів планет.

• Готи і гуни на території України. Загадка гунів

• Спадок тисячоліть: скіфи, сармати, руси, українці

• Де формувалися слов'яни

• Сармати

• Скіфські війни та формування населення Центральної України. Скіфи-сколоти

• Скіфські пам’ятки

• Скіфи та їх походження

• Передскіфський період історії України. Чорноліська, лужицька та висоцька культури

• Передскіфський період історії України. Кіммерійці

• Початок залізного віку на території України

Наш банер