|
 |
|
Венеціанов А.Г.
Літо. Жнива.
|
|
Триває в Україні збір врожаю, віддає матінка-земля людям свій найбільший скарб, яким у нашого народу здавна вважався хліб. Хліб у давнину та й до останніх часів був символом святості, радості, багатства, щастя та здоров’я. З хлібом йшли до новонародженого дитя, хлібом одружували молодих, з хлібом хоронили покійника. Цей атрибут життя нашого народу впродовж тисячоліть набув святості, а селянська праця біля хліба та на нивах проводилась з особливими ритуалами і церемоніями.
За давніми народними віруваннями разом з хлібом завжди присутні опікуни домашнього вогнища, хліб-урожай посилає Сонце – бог урожаю. Люди вірили, що на нивах, в житі та снопах перебувають святі душі. Інакше кажучи, в давні часи родового побуту склався культ хліба, тісно пов’язаний з зажинками, обжинками, з Сонцем, Землею і Водою.
Зажинкові звичаї були дуже урочисті в деяких місцевостях, наприклад, на Полтавщині. На жаль, коли звичаї обжинків ще більш-менш збереглися, то зажинкові звичаї майже забуті і до нас дійшли з них лише деякі фрагменти, що є більш-менш спільними для Поділля, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Волині і Галичини.
Зажинки – це було справді молитовно-господарське свято великої ваги. На нього селяни-господарі чекали цілий рік. Вони чарували урожай і на зимових, і на весняних, і на літніх святах.
Зажинали завжди перед святом Петра і Павла (12 липня) – коли «вистигло» жито, щоб вчасно зажати. До зажинків завчасно готувалися: зубили (назублювали) серпи, які «вже гуляли» на ниві (якими минулого року жали), вибирали «юрка», яким господиня в’язала снопи минулого року. Не можна було брати серпа, яким минулого року хтось порізався, аж поки не перезублять.
На день зажинок випікався свіжий хліб, який брали з собою на ниву. Господарі вставали до світанку, одягали чистий одяг, разом молилися, виганяли худобу до череди й шли до своєї ниви. На Поділлі й на Київщині найчастіше зажинати виїжджала вся родина. Не можна було сваритися і думати чи говорити про лихе, годилося згадати покійних близьких родичів – це відголосок давнього культу предків.
Господар чи господиня, прибувши на свою ниву, розкладали на межі чи на суловках чисту скатертину, на яку клали хліб, щось із свяченого на Великдень – здебільшого засушену паску та різну їжу. Усі ставали обличчям до сонця. Господар промовляв:
Сонце праведне, святі Петре й Юрію, наші святі душечки,
Виростили ви хлібець Божий на ниві, внесіть його в наші руки...
Докотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли...
Хмари дощові, бурани, громи-блискавиці, і ти, граде б’ючий, обходьте нашу ниву стороною і до нас не наближайтесь...
Господиня казала:
Душечки святі, охороняли ви нашу ниву,
Внесіть хлібець вятий у наші руки...
А все лихе, все зле, йди на ліси, болота, очерети; згинь, пропади, щоб і голосу твого ми не чули... на наші ниви не ходи.
Після цього всі сідали навколо скатертини і виймали серпи. Першу жменю жне господар, за ним господиня. З перших двох жмень складали ЗАЖИНКОВИЙ ХРЕСТ. Потім нажнуть 5-7 снопів, інколи лише три. В деяких місцевостях нажинали кількість снопів по кількості душ в родині. Нажаті снопи ставили колоссям догори.
Після цього господиня з господарем нажинали по жмені і з того клали ОБЖИНКОВИЙ ХРЕСТ. Потім зносять снопи, ставлять їх у коло, а в цьому колі розстеляють скатерть і розкладають на неї їжу (як це було на самому початку ритуалу). Всі члени родини сідають навколо скатерті – в колі снопів: їдять, жартують, можна навіть випити чарку. Згадують минулорічний врожай, жнива за «покійного батька» (чи діда, мати), поминають їх.
Це спільний обід родини і польових духів. Смачно поївши, лягають на землю й простягаються, «щоб спина не боліла під час жнив». Навіть годиться задрімати.
Коли трохи прожато, затягують на ниву віз, до нього прив’язують коней. Це також чарування, щоб урожай в’їхав до клуні так, як віз на повну ниву. Коням дають попастися на стерні, мов їх також частує нива. Віз обставляють свіжими снопами.
Один серп і один юрок залишають у житі, бо ними мусять користуватися польові духи. До того ж серп охоронятиме ниву і урожай. Зажинки закінчуються рано – щоб рано і жнива закінчити. Господар знову нажинає одну жменю, а господиня другу, і кладуть на ниві хрест. Цим зажинки, в основному, і закінчуються.
Для всіх місцевостей України було характерним на зажинки вставати рано – до сходу сонця бути на ниві, щоб сонце зустріло тебе за роботою. У день зажинок всі одягалися у чистий і гарний одяг, нічого стороннього в цей день не робили, нікому нічого в цей день не позичали, «спільно з житом та опікунами-духами ниви» обідали і приносили кілька колосків чи 2-3 снопи з зажинків.
|