|
 |
|
Столітня верба.
Художник В.І.Виборний |
|
Багато весняних свят, обрядових дійств та звичаїв Сонячного циклу наших далеких предків канули в літу, християнізувалися або були поєднані одні з іншими.Християнська церква на початку введення християнства боролася з дохристиянською “поганською” культурою нашого народу. Дуже багато народних свят та звичаїв з часів давньої культури і анімістичного світогляду було понищено, але чимало було нею прийнято – лише з іншим змістом і символікою.
Сьогодні, спираючись на дослідження істориків та етнографів, важко подати повну і цільну картину весняних свят та обрядових дійств – хіба що їхні деякі фрагменти-реконструкції:
Свято вшанування весняного лісу – його воскресіння після довгого зимового сну – це свято Вербиці. Великий день покійників – Мертвецький Великдень, він же чистий, великий або жильний четвер, який з прийняттям Християнства був присвячений Страстям Господнім. Весняні очисні вогні – “Вогні великого четверга” та “Вогні великодньої ночі”. Великодній прихід весняного Сонця – ранок першого дня Великодня. Вшанування Сонця, весни, богині Лади та душ-духів предків – опікунів роду та родини. Свято хвали Сонцю, весни, любові, радості життя – підбору пари для одруження. Ігри дівчат і хлопців біля води, в гаю, на кладовищі, а в XVI-XVII ст. на цвинтарі біля церкви – хороводи і співи веснянок-гаївок, ігри хлопців, підлітків та дітей. Відганяння лихих сил шумом, криком, співами, різними діями на зразок пізніших великодніх дзвонів та страсних калатал, зачакловування їх вогнями та водою. “Бабський Великдень” – христування з покійниками, які в ці дні виходили з могил, оживали, як і вся природа у Великий день весни – відвідування кладовищ-могил (христування з покійниками на гробках), грища на кладовищах. Пізніше християнська церква заборонила подібні грища або перенесла їх на цвинтар, що біля церкви, і надала їм іншого змісту і християнської символіки. Душі-духи родини-роду ходять у вигляді дітей-христувальників, “полазників”, старців та убогих. Весняні взаємні привітання, обмін писанками та крашанками – нині вітаються “Христос Воскрес!”. Відвідування родичів, носіння їм Великодніх “калачів” – взаємне символічне обдарування свяченими благами. Обливальний понеділок, про який ми детально і розповімо.
Наша давня культура – це було шукання Бога в природі, в її явищах, шанування предків і віра в потойбічне життя. Наша давня культура була величною у своїй творчості і змісті, аж ніяк не нижчою за первісні культури Греції та Риму, які увібрали в себе багато чого з прадавньої культури нашої землі.
Як відомо, вода і вогонь – “найвищі чистителі й святителі в давнину” – мали чарівні властивості: проганяти лихі сили, надавати силу матері-землі (Деметрі) для родючості, подавати здоров’я і сили людині, радість, добробут і таке інше.
Тому у циклі Сонячних свят на початку кожної пори року цим стихіям віддавалась особлива пошана. Отже, на початку весни – а весна починалась після весняного рівнодення – практикувався ритуал обливання водою, який зазвичай виконувався приховано, несподівано, зненацька.
Коли на весні дівчина і хлопець будуть облиті водою, - будуть влітку дощі, буде врожай, “облиті будуть” цілу весну й літо, будуть чисті, здорові, сильні. Дівчина одружиться з вимріяним хлопцем, а хлопець – зі “своєю” дівчиною.
Про Обливаний понеділок згадується в Енциклопедії Українознавства (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949): “З обміном крашанок пов’язаний також обряд “обливання”, що досі відбувається в Західній Україні на другий день Великодня “Обливальний понеділок”.
А ось як пише про звичай обливання дівчат у Гуцульщині Михайло Грушевській в “Історії української літератури”, (Київ – Львів, 1923):
“Дівки того дня дають легіням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а легінь відбирає від неї, звівши вперед з нею легку боротьбу, буває, що й скупає цілу...”
Степан Килимник у своїй книзі “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” подає свій запис розповіді з двома старенькими бабусями – Боднар Веронікою (75 років, с. Славна, пов. Зборів) та Романюк Варварою (повіт Станіславів), з якими він в 1949 році чекав пароплава у м. Бремені під час подорожі до Канади.
Боднар Вероніка: „О, я добре пам'ятаю, коли була іще молоденькою дівчинкою, як збудили мене неня, іще далеко до сходу сонця, і послали по „очисну воду" до криниці: „Не вмивайся у хаті, доню, а швидше бери коновки та біжи хутчій по воду до криниці біля Петрів... Там верба саме заглядає в криницю, то є добре. Там і вмийся і на свою вроду подивися, яка ти видаватимешся..." А про те, що хтось може обілляти водою – ні слова!"
— Неню, мені страшно!
„Не бійся, сьогодні ходять по землі душечки наши родителів — дідів-прадідів ... Вони охоронять. На великоднім тижні, доню, лихі сили не мають влади, не можуть чинити зла у ці дні людям ..." Потім звернули до дедя:
— А може ти проведеш?
— Та де там, хто бачив? Відповіли дедьо.
І я пішла сама ... Страх мене обіймає ... Але тіхо навколо й, врешті, йду спокійно. Враз на мене, несподівано, хлюснуло водою з-за плота... Певно мало не коновка води ... Я так перепудилась, що упустила сво коновки й сама впала ... А це облив мене мій хлопець ... Він підбіг до мене, підвів мене, притулив свої губи до моїх, і сказав: „Це ж я, не лякайся! Я довго тебе ждав... Ну, ну! Це ж добре, поберемось ... А файно я тебе облив!"
Страх від мене відійшов, я його посварила трохи і, не оглядаючись, — так не оглядатися сказали меі неня, — пішла далі. Коли дивлюсь, хтось за мною іде. Я по ході пізнала свого хлопця, і подумала: „Добре, я ж і тебе обіллю!"
Ось я і біля криниці. Заглянула у воду, побачила себе, як казали неня, набрала води, умилася, хоч я вже й так була вмита до сорочки... Оглядаюсь, а мій уже тут. Я до нього промовляю, заговорюю, а сама хвать коновку й на нього! А він схопив другу — й на мене! У хлющ обоє мокрі... А тут почали підходити дівчата, а за ними хлопці. Счинилося тут щось дивне! Хлопці почали обливати дівчат, а ті хлопців —- усі мокрі, з усіх тече вода, мов були на великій зливі, під дощем... Що набере котра дівчина води в коновки — то й вилили, то й вилили... Врешті почали хлопці набирати воду й уже лили на всіх, хто попав під руки, бо попереду хлопець обливав лише свою дівчину. Ледве я схопила свої коновки, та на плечі... Пішла від криниці, як знову хлопці схопили мої коновки з коромисла, та й усю воду й вилили на мене... Лише мій (хлопець) допоміг мені втекти, і то я ледве принесла по півконовки додому.
Неня й кажуть: „Це дуже добре, доню, віддасишся! Ще цього року віддасишся. А тепер ставай за плотом і облий якогось парубка так, щоб він тебе не бачив, що ти стоїш”. Я з глечиком води й присіла за плотом. Уже починало світати. Дивлюсь — іде парубок. Я хлюсь на нього!
— Дідько б твоїй матері! Тобі невистачає хлопців обливати?" Чую таке... Дивлюсь, а це не парубок, а титар ішов уранці до церкви. Я зніяковіла, але сховалась, і він мене таки не бачив. Набрала знову води. Стою. Коли вже добре бачу: йде сусідній парубок, Гриць. Тільки порівнявся, а я хлюсь! Він перескочив та за мною, а я вмить -- шусть у сіни!..."
„Оце я пам'ятаю, о, пам'ятаю добре!"
Романюк Варвара пояснила, що удосвіта спершу обливав своїх дітей батько, а насамперед доньку на виданні: „Умийся, доню, як земля дощем на весні... та як радіє земля улітку в спеку по дощі... Будь розумна, здорова, багата й красна, як земля від дощу й весняного сонця..."
|