|
 |
Життєопис Григорія Савича Сковороди складали письменники, історики, філософи, а також із різноманітних переказів творила привабливий образ поета-любомудра багатюща поетична уява народу. Із уст в уста, із книжки в книжку передавалися оповіді про Григорія Сковороду, в якому вражає його гідність, принциповість і рідкісний дар гармонії слова і діла.Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести епіскопська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.
Коли пізніше Білгородський епіскоп Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь—виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь — сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений».
Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Івінівці на Харківщині (нині – село Сковородинівка Золочівського району).
Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли запричаститися. «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе»,— була його відповідь. Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття — кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній долі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.
Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу — зараз встановити важко. Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано і видано друком усі відомі на той час його твори. Це зробив 1894 року в Харкові Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські та художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з кваітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду...
- згадував Тарас Шевченко.
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. В рідному селі затримався до 16 років. Він вчився спочатку у дяка, потім в церковнопарафіяльній школі. Шкільна поезія – Різдвяні і Великодні пісні – доповнювалися народними величальними піснями, щедрівкми, колядками, гаївками, купальськими і русальськими піснями. Григорій мав чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше він вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.
Ще в 1631 році видатний український діяч культури Петро Могила об’єднав Київську братську школу зі школою Києво-Печерської лаври в єдиний Києво-Могилянський колегіум, який з 1694 року став називатися Київською академією. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад України та всього православного Сходу. Сюди їхали вчитися з Петербурга і Москви, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції і Близького Сходу. Вихованці Київської академії за царськими указами розсилалися по всій імперії. Вони працювали в школах і колегіумах, в російських посольствах майже всіх країн, запрошувались для роботи професорами у вищі школи Сербії, Угорщини, Чорногорії.
В 1738 році перед брамою Київської академії зачудовано зупинився Григорій Сковорода. Йому випало щастя тут вчитися. Він був солістом академічного хору і відзначався в науках, але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року “Про набір співаків у двірську капелу” дев’ятнадцатирічний студент стає “придворним уставщиком”, тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень. Співаки і музиканти набиралися з України. 1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не захотів знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.
У 1745 році як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство до Угорщини за токайськими винами для царського двору. Та досить було дістатися за кордон, як Сковорода взяв до рук ціпка і пішов вивчати Європу: “Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді”. Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Він слухав лекції знаменитих німецьких професорів, в тому числі І.Канта, вивчав різні філософські системи і життя людей, зіставляючи його з життям в Україні.
Восени 1751 р. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, з якою розпрощався через два роки, але залишився назавжди “студентом”. В 1753 р. працював у згадуваному Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір — "Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной". Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.
Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г.Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю.
Найвідоміші твори Григорія Сковороди – це збірки "Сад божественних пісень", "Байки харківські", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе", "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру", "Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова", "Боротьба архістратига Михаїпа зі Сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка Біса з Варсавою", "Вдячний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Діалог. Назва його — Потоп зміїний" та інші філософські твори.
Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.
Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства.
|