|
 |
|
|
Восени Перун замикає небо і йде відпочивати на Алатир-камінь, а першим весняним громом знову розводить полум'я грози і, заварюючи чародійний напій з живої води, воскрешає землю, проганяє Мару і холод. Таким залишилось уявлення про бога Перуна - Бога наймогутніших сил Неба і Землі, блискавки та грому. А ще Перун (він же Стрибог) – це бог сузір’я Стрільця.
Вважалося, що Сварог найповніше виражається через того бога-сузір’я, у якому проходить зимове сонцестояння. Оскільки точка сонцестояння весь час зміщується, то кожен з 12 богів-сузір’їв періодично стає старшим і виступає від імені всього Зодіаку. Сонце, оббігаючи щороку Зодіак, спізнюється на 50,2 секунди, і точка зимового сонцестояння весь час зсувається і десь за 2 тисячоліття переміщується в інше сузір’я. Отже, Перун – достатньо “молодий” бог.
Саме за участю сузір’я Перуна (тепер сузір’я Стрільця), згідно з народним повір’ям, народились Священна вогняна Трійця – Сонце, Зоря і Місяць. Слово “Перун” означає “блискавка”, “миттєвий удар вогню”. Аналогічне значення має й друге ім’я – Стрибог. Колись слово “стріла” означало блискавку, а в деяких слов’янських мовах це значення зберігається й досі.
У віруваннях пращурів українців Перун з’явився досить “пізно” – на початку нашої ери (за сучасним літочисленням), а в пантеоні Володимирових богів і Перун, і Стрибог зайняли окреме місце.
В 980 році н.е. Київський князь Володимир розпорядився поза “княжим двором” звести пантеон шістьом богам. На першому місці стояв Перун, потім Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл і Мокоша. Чомусь утвердилася така структура Володимирових богів: Перун – бог блискавки і грому, Хорс – бог сонця, Дажбог – бог вологи (частково світла), Стрибог – бог вітрів, але це не узгоджується з попередньою традицією і суперечить народній міфології.
Отже, Перун – це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс – місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог – бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Симаргл – ярий бог (він же Семиярило), з яким пов’язаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша – оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині.
Василь Скуратівський вважає, що Перун не є богом “місцевого походження”, і є загадкою, чому Володимир Святославович на початку свого князювання віддав перевагу богові, який до цього в народі не відігравав ролі верховного. “Слово о полку Ігоревім” жодного разу не згадує Перуна, а киян називає лише “дажбожими внуками”. Перун – це бог скандинавського походження і шанувався лише серед княжої верхівки Рюриковичів, яка була Володимировим родоводом по батьковій лінії. Покровитель грому і блискавок в той час уособлював ті риси, які були необхідні в період силового об’єднання руських земель.
В дохристиянські часи Перуну зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували й велетенські дерева, які вважалися священними, переважно то були старі дуби. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Вважалося, що дуби – дерева, в які найчастіше влучає грім, виконували культову роль, котру пізніше перебрав “небесний Перун”, а тому з них виготовляли ритуальні статуї.
На Перуновім горбі в Києві знаходилась дерев’яна статуєя зі срібною головою і золотими вусами, яку скинули в Дніпро, коли князь Володимир хрестив киян. На тому місці він збудував церкву святого Василя.
Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог – одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має слов’янське, тобто місцеве походження, а Хорс – тюркське. Цю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб зав’язати тісніші взаємини з сусідами. Як приклад можна навести свідчення “Бесіди трьох святителів”, в якому мовиться: “Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин”. Іван Огієнко з цього приводу писав: “Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, - може, пов’язаний з половцями”.
Дажбог є дуже давнім божеством “білого світу”, “податель статків”, який дарував людям світло і тепло, а отже, життя і статки. Це простежується і в назві – Дажбог – бог, що дає. Називаючи наших пращурів “Дажбожими онуками”, автор “Слова” виокремлює Дажбога як верховне божество, що під його всемогутньою силою було все небо – найвища цитодель Всесвіту.
Досить цікавою є давня дохристиянська веснянка. ЇЇ виконували дівчата на Сорок святих (22 березня), коли влаштовували обряд зустрічі птахів. У цей день юнаки випікали обрядове печиво (“жайворонки”) і несли в руках за село, щоб закликати провісників весни. В пісенному тексті дівчата запитували соловейка, чому він так рано вилетів з вирію, адже на горах ще лежить сніг, а на дорогах не розтанула крига. На це птах відповідав:
Не сам же я вийшов,
Дажбог мене вислав, -
З правої ручейки
І ключики видав.
З правої ручейки
Літо відмикати,
З лівої ручейки
Зиму замикати.
Якщо враховувати, що Новий рік тоді збігався з приходом весни, то небесний бог, природно, посилав на землю своїх птиць як вісників Новолітування.
Стрибог вважався богом вітрів, а ще і богом війни. Вітер як природне явище сприймався нашими пращурами неоднозначно. Половий – теплий літній вітнрець – допомагає виколошуватися зерновим, дозрівати збіжжю. Помірок – то лихий вітер. Він може навіяти холеру чи інші тяжкі хвороби. Вітрів ще боялися тому, що вони можуть нагнати грозові хмари.
Щоб убезпечитись від грому і блискавки, викидали на поріг коцюбу і лопату, а також виголошували молитви і заклинання. Наприклад: “Туче, туче, красна дівице, тебе тепер прошу... прийди до мене швидко від сходу і заходу, сядь зі мною за одним столом вечеряти з одної миски, з однієї ложки... Як їсь ти не прийшла до моєї вечері, так же тучі не можуть прийти до нас вовіки віків, амінь!”
Цікаво, що в українців і до новітніх часів збереглися традиції спілкування з силами природи. Так, в повісті “Тіні забутих предків” Івана Нечуй-Левицького місцевий чародій (чи характерник) зупинив небажану грозу, що могла б знищити тільки но зібраний врожай.
Симаргл – бог з чужим іменем – двійник іранського божества Сенмурва (Симургла) – священного крилатого пса, який опікувався насінням і паростю. Цікаво, що на багатьох ужиткових предметах та прикрасах (навіть на капітелі Борисоглібського собору в Чернігові) відтворювалися фантастичні крилаті пси. Можливо, Симаргл був божеством якогось племені, підвладного великому князеві Володимиру, і був поставлений в його пантеон богів з політичних міркувань, як і Перун.
Інша версія трактування бога Симаргла – він не що інше, як Семиярило – весняний бог плодючості. В “Слові Івана Златоуста” мовиться: “А інші вірують в Стрибога, Дажбога і Переплута”. Згаданий останнім бог, на думку Бориса Рибакова, є двійником Ярила – ярого Сонця.
У Володимировім пантеоні богів Мокоша уособлювала все духовне опікунство, яке досі належало жіночим богиням-берегиням. Окрім домашніх промислів і ремесел (ткацтво, вишивка), охорони криниць і джерел, щедрості врожаїв, а також збереження домашнього вогнища, під владу Мокоші підпадали благословіння й покровительство князеві і його дружині, коли вони вирушали в похід.
Віддавно вважалось: якщо жінка або кохана протягом однієї ночі приготує похідну сорочку або обрядовий рушник, то такий амулет убереже воїна від наглої загибелі. Тому при княжому дворі, особливо за Володимира Великого, спеціально тримали жінок-ремісниць, в обов’язки яких входило виготовляти одяг для старійшин, оздоблювати похідні хоругви та бойові знамена.
За особливим ритуалом відбувалося виготовлення так званого “одноденного полотна” для князя. Ввечері напередодні походу ремісниці протягом ночі мали напрясти ниток і виткати нове полотно. З нього до сходу сонця треба було пошити мантію, оздобивши її кольоровими узорами. Перед від’їздом князя врочисто зодягали в ритуальний одяг, супроводжуючи всі дії ритуальними піснями. Це мало принести перемогу і щасливе повернення додому.
Цікаво, що в декількох селах на Рівненщині в 1944 році, щоб посприяти щасливому поверненню мобілізованих чоловіків, організували обряд “одноденного полотна”: жінки та дівчата за одну ніч мали виготовити обрус, а чоловіки поставити в центрі села хрест і до сходу сонця перев’язати його витканим полотном. Так вчиняли і тоді, коли остерігалися посухи, мору та інших катаклізмів. Подібні дійства відомі також в Чехії.
|