|
 |
|
«Сонячна колісниця», датується 3000-3800 рр. до н.е., є зменшеною моделлю справжніх колісниць. Запряжений кінь везе у шестиколісній повозці покритий золотом диск, який уособлює Сонце - дуже символічно для сонячних аріїв. |
|
Давньогрецький «батько історії» Геродот писав, що Еллада початково називалася Пелазгією, а трипільці-землероби були пращурами пелазгів.Територію теперішньої України в епоху міді населяли землероби Трипільської культури і скотарі степових культур, всі арійські племена яких були в тій чи іншій мірі спорідненими. Так, середньостогівці стали генетичною основою ямників, східна гілка яких з часом трансформувалася в населення відомої Зрубної археологічної культури. З племен Зрубної культури народилися кіммерійці – етнос, який став першим на території України, що згадується у писемному джерелі («Одіссеї» Гомера).
Асиміляційні процеси між племенами землеробських і скотарських племен супроводжувався поширенням запозичених один в одного культурних і технологічних досягнень. У скотарських племен було більше шкіри, вовни, козячого пуху, м’яса, а у землеробських – виникав надлишок зерна та інших продуктів землеробства, що сприяло розвитку міжплемінного обміну.
Розселення арійських племен ямної культури на деякі території Трипільської і Кемі-Обинською культур характеризувалося поширенням звичаю ховати покійників у скорченому на спині положенні і посипати їх вохрою (наприклад, у пізніх трипільців – усатівців), а також так званих конеголових скіпетрів, антропоморфних стел тощо.
Середньостогівці досягли Дону і Волги; ямники просунулися по степовій зоні на захід у Подунав’я, на південь у Передкавказзя, на схід у Поволжя, Північний Казахстан і далі до Алтаю. Приручення коня, винайдення колеса, розвиток металургії і вдосконалення зброї, а також створення кінних загонів – все це було важливими етапами в безперервному розселенні аріїв спочатку на ближніх територіях, а потім (вже у бронзовому віці) на досить віддалених.
Продовжуючи рух на схід під самоназвою «арья», вони опанували Середню Азію, Іран (Аріан) і Індію (Бгарату). Чи не на честь прабатьківської Аратти вони назвали так окуповану землю? Пізніший поділ арійських племен на праіранців (безпосередніх предків кіммерійців, скіфів, сарматів) і праіндійців відбувся в першій половині ІІ тис. до н.е. В середині ІІ тисячоліття до н.е. п’ять арійських племен, як припускає К.Ріттер, на чолі з брахманами перебрались до Індії.
Серед тих племен були приазовські «сінди», що вирушили на південний схід з Таманського півострова, древня назва якого Сіндіка. До речі, деякі сінди пішли на північ і заснували Нову Сіндіку (Скандію), назва якої згодом трансформувалася в «Скандинавію».
Священні тексти аріїв були записані у найдавніших книгах Рігведі (друга половина ІІ тис. до н.е.) та Авесті (початок І тис. до н.е.). Ведичне вчення, записане в Рігведі, було принесено аріями зі своєї батьківщини, тільки записане вже в Індії. Необхідність запису ведичної мудрості була викликана тим, що усна традиція почала забуватись – давались взнаки змішування з місцевим населенням.
До тепер і в Індії, і в Україні збереглися танці і співи, які дуже подібні, навіть у назвах (наприклад, гопак). В індійському штаті Джамму і Кашмір є священна гора з трикутною вершиною, в глибині якої понад 4 тис. років тому поселилась Велика Матір, що прийшла сюди із Заходу. Гору індійці називають Трикута, а Матір – Вайшну Деві. Бронзова постать богині височить з високо піднятим тризубом у правій руці.
Крім східного напрямку можна прослідкувати декілька міграційних хвиль аріїв на захід – в Нижнє Подунав’я, на Балкани і в Анатолію протягом IV – II тис. до н.е.: міграція на Дунай середньостогівців; міграція в Подунав’я усатівців – представників Пізньотрипільської культури; експансія на нижній та середній Дунай ямників. Можливо, це вони близько 3000 р. до н.е. форсували Босфор і Дарданелли і вдерлися в Анатолію. Міграція пелазгів (лелегів), які стали першою арійською людністю в Греції. Міграція гетів (близько 2000 р. до н.е.) та іонійців (2000 -1900 рр. до н.е.) Навала «народів моря» (початок 12 століття до н.е. - масова міграція войовничих арійських племен з Північного Надчорномор’я і Нижнього Подунав’я в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря.
Давньогрецький «батько історії» Геродот розповідає про пересування від Надпівнічної Гіпербореї до Середземноморського острова Делос саме цих «народів моря» - степових арійських народів. Серед них були племена Сабатинівської культури, що населяли степові простори теперішньої Правобережної України впритул до Чорного моря.
Ми не знаємо назв всіх арійських племен, відомі хіба що ілони, лелеги (грецькою – пелазги, які в античній літературі називалися ще й данайцями), русени або расени – більш відомі як етруски, енети (від яких пішли слов’янські венеди), сабіни, гелони, краяни, норики. В кінці III тис. до н. е. вони рушили на територію Греції, Італії, Малої Азії і всього Середземномор’я.
Лелеги-пелазги заснували Трою і пішли далі на Захід, зокрема в Грецію. Як пише Л.Л.Залізняк, першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.” Пелазги не забували про свою прабатьківську богиню – Деметру, богиню врожаю і жнив, яку зображували з вінком із колосків на голові та серпом в руці. Про таїнства-торжества афінян-пелазгів на честь Деметри переповідає Геродот. Цей факт тільки підтверджує висунуту ще в 1928 році тезу М.Я.Марра про те, що трипільці-землероби були пращурами пелазгів.
Геродот писав, що Еллада початково називалася Пелазгією, а ряд дослідників вважає, що ці назви є спорідненими. Плутарх вважав, що пелазги були засновниками Риму і писав, що “пелазги, які обійшли більшу частину землі і підкорили мало не всі народи, поселились там і дали місту своє ім’я в ознаменування сили своєї зброї”. Більш поширеною є думка про те, що засновниками Риму були етруски, а вони (русени – знані під вторинною назвою етруски), на думку Ю.О.Шилова, є найвідомішим відгалуженням пелазгів.
“Приблизно у 22 ст. до н. е. пелазги завоювали Кріт, де з їх появою виникає грандіозна Мінойська (точніше, Середньомінойська) культура. В ідеальних умовах великого острова і відсутності серйозних суперників на морях вона протягом 700 років могла розвиватися безперешкодно і стала явищем воістину унікальним, за багатьма параметрами перевершивши всі сучасні їй цивілізації стародавнього світу” (В.Е.Шамбаров).
Тодішні вихідці з Північного Надчорномор’я ще зберігали світлі зовнішні покрови, властиві європеоїдам-бореалам і раннім арійським народам. Тобто в основному, вони ще були русявими, тому Гомер називав їх “богосвітлими пелазгами” (Одіссея, XIX). Пелазги були вправними воїнами і майстрами у виготовленні залізної зброї. Це й не дивно, адже для Трипільської цивілізації, що існувала на землях, з яких прийшли пелазги, був характерним достатньо високий рівень металургії.
Частина пелазгів осіла також на землі, що згодом стала називатися Палестиною, а самі пелазги згодом почали називатися філістимлянами. Англійський історик Майкл Грант відзначає, що “їхні колодязеподібні поховання з могильними горбами нагадують поширену в південноруських степах культуру курганів”.
Трохи пізніше були гети (хети), що створили в Анатолії і Леванті одноіменну цивілізацію, і етнічно близькі їм гіксоси (гікси) — також вихідці з Північного Надчорномор’я. Між 2000 і 1500 рр. до н.е. арійські племена Північного Надчорномор’я пройшли через Іран, Ірак, Сирію, деякі з яких дійшли аж до Єгипту і стали відомі як гіксоси.
Вони завоювали Єгипет приблизно у 1720 році і панували в ньому до 1570 року до н. е., запровадивши 15-ту і 16-ту династії фараонів. Один з цих фараонів мав ім’я Киян, в Єгипті збереглася його статуя. Відомо, що гіксоси і хети були високі на зріст, русяві, синьоокі і білошкірі, вони привезли з собою металеву зброю, колісниці і вози, яких ніхто доти у тих краях не бачив.
Професор О. Чертков півтора століття тому навів назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни. За свідченням Діонісія Галікарнаського, етруски самі себе називали расенами. Етруски переселились із Фессалії в Лидію, а звідти в Італію. Отже спочатку ці арійські племена поселились в Північно-Східній Греції, а вже звідти переселились в Малу Азію (Лидія).
Очевидно, бурхливі події в Малій Азії, які почалися в середині ІІ тисячоліття до н.е. (боротьба Хеттської і Єгипетської імперій між собою та з Мітанією, становлення Ассірійської імперії), примусили їх переселитися на територію теперішньої Італії. Дату заснування Риму пов’язують з падінням Трої і Хеттії (1185-1200 рр. до н.е.). В цей час Етрурія вже існувала в околицях майбутнього Риму, що вказує на можливість появи греко-малоазійських етрусків в Італії не пізніше 15-14 століть до н.е.
|