Насправді в Донецьку, на жаль, таких випадків цілком достатньо. Про те, як у наших краях експлуатується дитяча праця, розповіли начальник відділу кримінальної міліції у справах дітей міського управління міліції Євген Касторнов і начальник відділу кримінальної міліції у справах дітей управління міліції в Донецькій області Ігор Сусідко.

Вчися, студенте!

Спочатку - не зовсім про дітей. Точніше - про дітей вчорашніх. До тих пір, поки вони не дізнаються собі реальну ціну, ціна їм дуже мала. Це прекрасно розуміють всі, кому потрібна дешева й не занадто норовлива робоча сила, у тому числі - керівники закладів, де ця молодь вчиться.

В одному з ПТУ міста значилися кілька 17-літніх підлітків. Вони збиралися стати машиністами електровоза й сподівалися, що практика, яка наближається, дасть їм початкові навички в цій професії. Ах, цей перший робочий досвід! Всі ми знаємо, який він важливий, як згадується він потім, коли досягаєш у своїй справі перших успіхів...

Загалом, практика в хлопців почалася на будівництві. Там же й закінчилася. Електровози існували десь в зовсім іншому вимірі. Наші бідолахи весь період практики тягали на собі будівельне сміття. Грошей за цей «змістовний» вид праці не одержували - їм оплачували лише харчування (тому що, як відомо, якщо працівник іноді не їсть, він багато будівельного сміття не підніме).

Зате училищу за надання «робсили» гроші перераховувалися, як і необхідно за законом. Щастя вони не принесли: відносно керівництва училища порушена кримінальна справа за ст. 172, ч. 2 КК (грубе порушення законодавства про працю), ст. 364 КК (зловживання службовим становищем) і ст. 365 КК (перевищення службових повноважень).

Щось подібне відбулося в Макіївці. Правда, місце роботи 17-літньому птушнику дісталося більш симпатичне - ковбасний цех. Але сама ця праця не була ані добровільною, ані посильною: хлопчик переносив таку велику вагу, яку за законом про працю в його віці піднімати зовсім не можна. Зрештою, про це стало відомо, і керівництво цеху теж пішло за статтею...

Макіївка та інші плантації

Макіївка - взагалі неофіційний лідер в сенсі експлуатації дитячої праці. Важко сказати - нестерпна екологія в тому винна або якась особлива брутальність поглядів та смаків, але факт залишається фактом.

Так, наприклад, у Кіровському районі Макіївки в одному з комп'ютерних клубів працював 14-літній підліток. На перший погляд, йому можна було тільки позаздрити: незважаючи на свої зовсім ще молоді роки, він займав відразу дві посади - адміністратора й нічного вартового. Щоправда, особливого щастя від цього не отримував: адже керівництво клубу сплачувало йому менше, ніж одному окремо взятому дорослому вартовому. Приймаючи на роботу юнака, ці великі махінатори прекрасно знали, скільки йому років, і чітко розуміли, на що йдуть.

Втім, Макіївка - зовсім не таке унікальне місце стосовно «дитячого рабства». От, наприклад, у Сніжному й Торезі вже народна прикмета утворилася: як тільки наступає час збору кавунів і динь, так відразу на баштанах з'являються діти, що вколюють, «як прокляті». Вони виростають немов з-під землі, й із закінченням сезону кудись настільки ж таємниче зникають. Так триває вже багато років...

На «копанках» діточок немає?

Згідно з нашою інформацією, у цих містах, а також у Шахтарську, дітей експлуатують не тільки в аграрному секторі. Їх дуже активно «припрягають» на нелегальних шахтах, так званих «копанках». Щоправда, правоохоронці запевняли, що викорінили дитячу працю в цій сфері й з 2006 року там не було зареєстровано жодного подібного факту. Але наші неформальні співрозмовники коментували ці заяви скептично.

Згідно з нашою інформацією, в «копанках» діти як працювали, так і працюватимуть. Аборигени стверджують, що вугілля просівають найчастіше саме підлітки. А деякі хлоп’ята і зовсім працюють під землею стільки ж, скільки й дорослі. Місцеві жителі пояснюють таку практику просто: на «копанках» працюють без яких-небудь документів, годі й казати, що роботодавець не знає віку найманих працівників, часто він (якщо не запитає) не знає навіть імені.

А підлітки рвуться до шахти теж не від гарного життя. Навколо - дуже багато шахтарських селищ, де іншу роботу знайти проблематично. Тому діти й лізуть під землю: адже платять пристойно...

Мама сказала: «Іди в повії»!

Втім, експлуатація праці - це квіточки. Гірше, коли дітей втягують дорослі в злочинну діяльність, тобто змушують займатися проституцією й жебрацтвом. І зовсім вже зле, якщо до цього їх схиляє рідня.

Так, у Макіївці одна жінка щовечора виставляла свою 16-річну дочку на трасу. Заробіток дівчини мама забирала собі й витрачала на випивку. Вона викрита, судом засуджена за ст. 303, ч.3 КК (втягування в проституцію) і засуджена до трьох років позбавлення волі з виправними роботами. Дівчинку передали в школу-інтернат.

Щоправда, як свідчить міліція, це єдиний випадок, коли неповнолітню втягли в проституцію. Інші дівчинки-підлітки, які виходять на трасу, як правило, роблять цей вибір самі.

А от випадків примушення до жебрацтва досить. По області порушено вже сім кримінальних справ відносно батьків, які змушували своїх дітей жебракувати. Не дуже давно правоохоронці затримали жінку, яка щодня займалася цим зі своїм семирічним сином і чотиримісячною дівчинкою.

Міліція бореться, суди саджають, але спроби заробити на неповнолітніх тривають. І навряд чи незабаром припиняться. Адже покарання за такі злочини не настільки серйозні, у порівнянні з тими грішми, які можна заробляти завдяки маленьким «рабам».

Дикість - «Мені потрібно було годувати родину»

Семирічна ВІЛ-інфікована дівчинка утримувала батька, бабусю й 13-річного брата. Як розповіла начальник відділу кримінальної міліції у справах дітей Анжела Степаненко, 70-річна бабуся змушувала онучку жебракувати й продавати миючі засоби, які для хворої дитини виділяли благодійні фонди. Зараз Олена перебуває в дитячому притулку №1, а проти бабусі порушена кримінальна справа.

Сама Олена розповіла свою історію. Жили, за її словами, дуже невесело, тато не міг знайти роботу, а бабуся зламала ногу. «Мені потрібно було годувати родину. Бабуся складала мені в пакет мило, шампунь і писала записку, щоб люди купували в мене миючі засоби, а якщо не купували, то щоб давали гроші або їжу», - згадує дівчинка.

Її батько й мати були ВІЛ-інфікованими. Мати померла від СНІДу біля року тому, а батько - після того, як Олена потрапила в притулок. Дівчинка не знає, що її тато теж помер, і вважає, що він не приходить до неї, тому що влаштувався на роботу. «Я хочу жити зі своїми батьками, не хочу, щоб мене інша родина забирала. А в школу мене бабуся не віддавала, тому що я писати й читати не вмію, вона не хотіла, щоб я туди ходила. До неї я повертатися не хочу», - говорить дівчинка.