Новообраний український парламент вкотре потрясає гостре протистояння опозиції та більшості. Регіонали вкупі з комуністами знову заблокували трибуну та президію і спікер Арсеній Яценюк навіть не має змоги закрити першу сесію. Детонатором чергового збурення став спільний лист Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради України, направлений 15 січня Генеральному секретарю Північно-Атлантичного блоку Яапу де Хоопу Схефферу . У ньому вони висловили бажання нашої країни приєднатися до Плану дій про членство в НАТО і просили розглянути її офіційну заявку на квітневому саміті Альянсу у Бухаресті. Дізнавшись про це подання, опозиціонери притьмом звинуватили керівників держави в ігноруванні думки народу і зажадали від них відкликати листа, а найперше поставили вимогу до очільника парламенту, щоб той скасував свій підпис під небезпечним, на їхню думку, документом. Зрозуміло, ні першого, ні другого робити ніхто не збирався. Тоді протестанти висловили ще одну забаганку – негайно провести загальнодержавний референдум, на якому народ повинен сказати своє слово щодо цієї проблеми. Даремно представники більшості намагались пояснити, що наміри – це ще не сам вступ, а коли мова йтиме безпосередньо про нього, то думку народу запитають обов’язково. Не допомогло. Отож, спостерігаємо чергову політичну кризу.
Чи мають підстави опозиційні фракції, коли заявляють, що більшість українського населення не бажає входження своєї країни до НАТО? На превеликий жаль – так. За даними останнього опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи», лише четверта частина громадян України воліють пов’язати її майбутнє з членством у цьому оборонному співтоваристві, а більше половини – категорично проти. Головних причин такої невтішної картини можна назвати принаймні три: наслідки багаторічної радянської антинатовської пропаганди, відсутність належної роз’яснювальної роботи серед населення на державному рівні у часи незалежності та люте небажання Росії і її місцевих лакуз бачити Україну серед членів Альянсу. Однак робити трагедію з такого становища не варто, бо у подібну ситуацію потрапляли ще деякі країни із так званого соціалістичного табору, які сьогодні уже є повноправними членами НАТО. Скажімо, у тій же Словаччині перший плебісцит був просто провальним.
Тому конструктивним силам нашого суспільства слід налаштуватись на злагоджену та копітку повсякденну роз’яснювальну роботу, щоб за рік-два надолужити усе згаяне, і підійти до референдуму з високим рівнем поінформованості населення про сам блок, його цілі та завдання, принципи ухвалення рішень, економічні та гуманітарні стандарти, які діють у країнах-учасницях. Урешті-решт люди повинні перестати вірити усяким пропагандистським лякачкам періоду «холодної» війни, а усвідомити, що до НАТО входять 26 найбільш розвинутих країн світу з високими соціально-економічними та гуманітарними стандартами. (А колишні наші партнери по СРСР та Варшавському договору, що стали членами блоку зовсім недавно, швидкими темпами наближаються до цього рівня). Усі вони, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словенія, абсолютно рівноправні при ухваленні колективних рішень, які приймаються лише за одноголосної згоди. Твердження про те, що українські юнаки із вступом до Альянсу обов’язково потраплять у зону бойових дій, абсолютно безпідставні, бо питання про направлення їх туди може вирішувати лише Верховна Рада.
Що ж стосується розвитку економіки, то досвід Польщі та країн Прибалтики засвідчує, що тут відкриваються нові широкі можливості. Так, у 1997 році до Польщі надійшло 2,7 млрд. доларів іноземних інвестицій, а у 1999, після вступу в НАТО, – 8 мільярдів! Прибутки ж, отримані її бюджетом від участі у різних економічних програмах блоку, у два рази перевершують прямі витрати на членство в ньому. Залякування руйнуванням нашого військово-промислового комплексу безпідставні хоча б через те, що його, виокремленого, у нас ніколи й не було – ми були лише складовою частиною ВПК СРСР. Росія ж сьогодні не надто бажає співпрацювати у цій царині. Пригадайте хоча б випадок із літаком АН-70. І, навпаки, входження у товариство промислово розвинених держав відкриє друге дихання для нашої військової промисловості.
Потрібно також зрозуміти, що з безпосередньою підготовкою і самим вступом до НАТО нарешті стабілізується ситуація у самих наших Збройних силах. Адже, чого гріха таїти, сьогодні вони перебувають не у найкращому стані, починаючи від грошового утримання і побутових умов військовослужбовців та закінчуючи станом озброєння і безпекою військових об’єктів. Для порівняння наведемо рівень оплати ратної праці у армії Федеративної Республіки Німеччини. Особливо зверніть увагу, скільки отримує рядовий її солдат, і додаткових коментарів вам буде непотрібно.
Зазначимо лише, що військовий бюджет ФРН перевищує український у 56 разів.
Ми далекі від думки, що на другий день після вступу до Північно-Атлантичного блоку Україна зрівняється з Англією чи Францією за рівнем життя. Але ми твердо станемо на шлях, який приведе до цього. Звичайно, потрібно буде добре усім попрацювати. Інакше не можна. Благополуччя західних демократій – результат надзвичайних зусиль усього суспільства. Ми ж, зізнаймося чесно, уже шістнадцять років чекаємо на манну небесну. Від Росії її не дочекаємось точно. Як не дочекаємось і від Заходу. Але, на противагу північній сусідці, він покаже дорогу, яка виведе до загальноєвропейського дому. Москалі ж можуть запропонувати у провідники лише Івана Сусаніна.
Чим швидше ми, громадяни України, розплющимо очі і позбудемось усіляких ідеологічних міфів стосовно НАТО, тим реальнішою стане наша мрія про сильну і незалежну державу.
Василь Галатенко
