версія для друку

Олександр Суворов в українській історії

О. В. СУВОРОВ. КАРТИНА (ОРIЄНТОВНО) Т. Г. ШЕВЧЕНКА

МОРСЬКИЙ ПРАПОР ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО. XVIII ст. ДЕРЖАВНИЙ IСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ. КИЇВ

ПІСЛЯ РУЙНУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

5 червня 1775 року Запорозьку Січ знищили російськими військами. Частина запорозьких козаків (близько 5 тис. чоловік) вирушила на землі, підвладні турецькому султану, і в дельті Дунаю заснувала Задунайську Січ. Але 12 тисяч запорожців змушені були підкоритися і залишилися в підданстві Російської імперії. Вони утворили так зване Військо вірних козаків, яке 1790 р. перейменовується на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787— 1791 рр. переселяється на Кубань. Генерал-аншеф Олександр Суворов, який за наказом імператриці Катерини II організовував армійські підрозділи на півдні України, займався і реформуванням козацької організації колишньої Січі. 27 лютого 1788 р. в урочистій обстановці він власноруч вручив старшині Війська вірних козаків С. Бєлому, О.Головатому, З. Чепізі прапори та інші клейноди, які були конфісковані 1775 року.

На території колишньої Гетьманської України на основі козацьких полків у структурі російської армії створювалися окремі частини. Саме такими підрозділами й командував у 70—90 рр. ХVIII ст. Суворов. У 1779 р. у чині генерал-поручика його призначили командиром Малоросійської дивізії у Полтаві. З 1786 р. Суворов — на чолі 3-ї дивізії Катеринославської армії, а з наступного року — командиром Кременчуцької дивізії. У 1796 р. Суворов за взяття Варшави отримав чин генерал-фельдмаршала. Незабаром він знову повертається в Україну, щоб очолити Катеринославську армію. До її складу входили Катеринославський, Херсонський, Ольвіопольський, Єлисаветградський, Павлоградський, Маріупольський, Константиноградський, Олександрійський, Таврійський та Полтавський полки. Але царські укази за 1795 р. встановлювали нові положення набору (рекрутування) до підрозділів російської армії. Рекрутів набирали з козаків, міщан і селян України на загальноімперських засадах (їх розподіляли до різних військових частин).

СПАДКОЄМЕЦЬ СОРАТНИКА МАЗЕПИ РЯТУЄ СУВОРОВА ВІД ПУГАЧОВЦІВ

Після блискучої перемоги під містом Козлуджі (на Дунаї) і завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. О. Суворова відправили вглиб Російської імперії, де в холодних уральських степах він мав розшукати і арештувати ватажка селянсько-козацького повстання Омеляна Пугачова, який ховався із залишками свого війська від підрозділів регулярної армії графа Паніна. Незважаючи на багатоденне блукання степами, брак їжі та провіанту для коней і волів, Суворову на чолі невеликого загону вдалося досить легко захопити «козака-розбійника», якого боялася вся імперія. Пугачова видали його ж соратники коменданту Яїцької фортеці, який і передав його Суворову. Але незабаром на конвой напав озброєний загін кочових киргизів, які спільно з пугачовцями намагалися відбити свого ватажка. У нічному бою було вбито одного із суворовських солдатів. Самого Суворова врятував від смерті його особистий ад’ютант, який, відстрілюючись і прикриваючи свого командира, був смертельно поранений стрілою в шию.

Ад’ютантом генерал-поручика Суворова в той час був українець, син колишнього соратника гетьмана Івана Мазепи, козацького полковника Федора Максимовича, майор Дмитро Максимович. Після знищення царським урядом Гетьманщини батько віддав свого сина в російську армію, де той і дослужився до такої важливої посади у штабі Суворова. Спадкоємець козацького роду з честю виконав свій військовий обов’язок, захищаючи командира.

ЯК СУВОРОВ ЛЕДЬ ОЧАКІВ НЕ ЗАХОПИВ

У серпні 1787 р. почалася чергова російсько-турецька війна. Імперії боролися за право володіти землями Північного Причорномор’я. Суворову було доручено командувати 20 батальйонами, 38 ескадронами, флотилією та контролювати один із найважливіших у стратегічному плані Херсоно-Кінбурнський район. Під командуванням російського полководця в битві за Кінбурнську фортецю воювали й близько тисячі українських козаків. На своїх кораблях-«чайках» вони захищали стіни фортеці з боку лиману. Головнокомандуючий російською армією Григорій Потьомкін зазначав, що саме козацька флотилія примусила відступити турецькі галери Гасан-паши від Кінбурна. У боях на суші відзначилися козаки Турченко та Рекунков, які захопили у противника гармату та вбили при цьому п’ятьох турок. 16 червня 1788 р. у кровопролитній битві з турками українці втратили свого кошового отамана Сидора Бєлого, полкового осавула і 14 козаків.

Також хоробро билися колишні запорізькі козаки і під час інших воєнних операцій. Зокрема, в боях за Очаків, із захопленням якого пов’язаний досить цікавий факт із життя славетного полководця. 27 липня 1788 р. о другій дня турки здійснили сміливу вилазку. Близько двох тисяч турецьких піхотинців, заздалегідь знищивши козацький пікет, вздовж берега лиману (густо вкритого очеретом) почали пробиратися у тил лівого флангу російських військ. У цей час Суворов, який перебував за обіднім столом біля свого намету, побачив турок. Він не втратив самоконтроль і вишикував у чотири каре два батальйони гренадерів, повівши їх у лобову атаку. Турецькі вояки ретирувалися у фортецю.

Тільки після того, як Суворова поранили в шию, а гренадери втратили 150 чоловік убитими і 225 пораненими, російські війська відступили. Очаків відвоювали у турок лише у грудні того ж року не без допомоги українських козаків, які брали участь у його штурмі на лівому фланзі армійських підрозділів. За мужність і хоробрість при захопленні цього причорноморського міста Війську вірних козаків присвоїли назву Чорноморського.

РОСІЙСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ І УКРАЇНСЬКИЙ ФЛОТОВОДЕЦЬ

Ще на початку російсько-турецької війни 1787—1791 рр. О. Суворов вирішує залучити до бойових дій козацькі «чайки». У різні періоди ця флотилія нараховувала від 120 до 200 човнів-«чайок». Спочатку її очолював кошовий отаман С. Бєлий, а після його смерті — полковник Антон Головатий. Саме йому судилося стати тим українським адміралом, який допоміг Суворову завоювати Очаків, Ізмаїл, Аккерман, Мачин та Бендери.

А. Головатий народився у 1744 р. На жаль, місце його народження та родовід невідомі. У 60-х рр. ХVIII ст. він навчався у Києво-Могилянській академії. Після її закінчення вирушив на Січ, де його обирали на різні старшинські посади, зокрема, він був військовим писарем. Вже у ранзі капітана російської армії Головатий неодноразово посилає до Петербурга проекти збереження козацької організації; іноді у складі козацьких делегацій він власноруч вручає їх імператриці. Деякий час Головатий був одним із керівників Бузького козацького війська, а пізніше Війська вірних козаків. Зважаючи на авторитет при вирішенні багатьох питань, козаки обирають його військовим суддею; 1792 р. Головатий стає кошовим отаманом. Загинув він у січні 1797 р., командуючи козацькими полками, які були в авангарді російських військ під час походу в Персію.

О. Суворов познайомився з діями козацької флотилії у травні 1788 р. під Кінбурном. Тоді на допомогу кінбурнському гарнізону він викликав десять човнів з «добрими молодцями». Вони відбивали атаки турецьких кораблів з боку лиману. На початку червня під Очаковим Суворов писав: «... проти бусурманських суден видається мені корисним направити до блокфорту мої 3 запорозькі судна, які лише одні здатні до погоні». Військовий талант українського флотоводця розкрився під час захоплення Чорноморською флотилією острова Березань — важливого стратегічного пункту в гирлі Дніпра. За наказом Суворова козаки на «чайках» тихо підійшли до острова, дали залп із гармат і гвинтівок, а потім швидко десантувалися на берег, де після навального штурму оволоділи береговими окопами та турецькою артилерійською батареєю. Незабаром у полон здався весь турецький гарнізон. Усього Головатий захопив 300 вояків, 23 гармати, 150 бочок пороху і кілька ворожих знамен. У козаків загинули полковий старшина, 4 курінних отамани та 24 козаки.

Саме дії флотилії козацького «адмірала» А. Головатого відкрили шлях до Ізмаїлу з боку Дунаю. У жовтні 1790 р. чорноморці допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Килія, а незабаром і придунайськими замками Тульча та Ісикча. 100 козацьких суден під командуванням Головатого атакували Ізмаїл з боку Дунаю і під градом ядер і картечі висадили козаків для штурму фортеці. Суворов особисто відзначав у рапорті Потьомкіну «полковника і кавалера Головатого, який відмінною хоробрістю, працею і постійним старанням не тільки війську своєму подавав приклад, але й сам діяв безстрашно».

КОЗАКИ-ЧОРНОМОРЦІ У БИТВАХ ЗА ХАДЖИБЕЙ (ОДЕСУ) ТА ІЗМАЇЛ

«Удари піхотинського багнета та козацької шаблі викликали страх серед турецького війська, якому не зміг допомогти і коран у руках великого візира», — так описували історики славнозвісну перемогу Суворова із 25-тисячним військом над майже 100-тисячною турецькою армією біля ріки Римник 11 вересня 1789 р. Серед підрозділів, які особливо відзначилися в цій битві, були Стародубський та Чернігівський карабінерні полки, які складалися з українців. Під час штурму турецького табору першим увірвався на ворожі позиції саме Стародубський полк. Переконлива перемога під Римником дала можливість російським військам завоювати Хаджибей (на його місці незабаром заснували Одесу) і оточити одну з наймогутніших турецьких фортець — Ізмаїл.

Шість полків козаків-чорноморців (три полки кавалерії та три піхоти загальною кількістю 3000 вояків) під командуванням отамана З. Чепіги та загальним керівництвом І. де Рібаса (Дерібаса) 14 вересня 1789 р. оволоділи Хаджибейською фортецею. Генерал Суворов сприяв перетворенню невеликої причорноморської фортеці на велике портове місто. Цей процес також не обійшовся без участі козаків. 4 липня 1794 р. у спеціальному рапорті на ім’я генерал-фельдмаршала П. Румянцева Суворов пропонував використати при створенні місцевої команди моряків досвід і можливості тих українських козаків, які не вирушили на Кубань. Власне, 12 козацьких «чайок» і стали основою одеської флотилії.

Значною була участь козацтва і у захопленні суворовськими військами добре укріпленої та однієї з наймогутніших на той час турецьких фортець на узбережжі Чорного моря — Ізмаїла. Козацькі підрозділи були у складі військ під командуванням де Рібаса й атакували Ізмаїл з боку Дунаю. У першій колоні генерала Арсеньєва їх було 2000 вояків, у другій, центральній колоні під керівництвом отамана Чепіги — 1000, у третій на чолі з генералом Марковим — 1000 козаків. У авангарді було ще 767 козаків. Разом із козаками-моряками (1500 чорноморців-десантників атакували на «чайках») українське козацьке військо становило 6267 вояків. Під Ізмаїлом російські війська з 31-тисячного війська втратили 1830 убитими і 2433 пораненими, з них 160 убитих і 345 поранених — українські козаки.

Згідно з дослідженнями відомого російського історика Олени Дружиніної, під час війни 1787—1791 рр. у різних операціях, а це битви під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та ін., брало участь близько 42 тисяч українських козаків.

ЯК УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ У ШВЕЙЦАРІЇ ВОЮВАЛИ

У Закордонній війні Росії 1799 року (спільно з Австрією, Англією, Туреччиною та Королівством двох Сицилій вона боролася за панування в Європі з республіканською Францією), складовою якої були бойові дії на території Австрії, Італії та Швейцарії (в тому числі й героїчний перехід армії Суворова через Альпи з 31 серпня по 27 вересня), брала участь значна кількість як солдатів, так і офіцерів, які за походженням були українцями або вихідцями з України.

Згідно з указами, затвердженими імператором Павлом I, збройні сили Російської імперії у 1798—1799 рр. ділилися на 12 інспекцій (округів), до яких входили Українська, Дністровська та Таврійська інспекції, що базувалися на території України. У поході російських військ у 1799 р. брали участь окремі підрозділи Дніпровської та Української інспекцій. Так, зокрема, 20 ескадронів генерала Миколи Васильовича Гудовича (українця, сина генерального підскарбія Гетьманщини Василя Гудовича) прикривали тил армії О. Суворова на річці Рейн. Крім того, драгунський полк Гудовича брав участь у битві під Цюріхом (12 вересня) у складі армії генерала Римського-Корсакова. У битві особливо відрізнився Сумський гусарський полк, до особового складу якого здебільшого входили українські слобідські козаки.

У вересні 1799 р. на вулицях Цюріха несли вартову службу гренадери Катеринославського полку, серед яких також було багато солдат, рекрутованих з України. На постах вздовж правого берега швейцарської річки Лімат було 1340 мушкетерів полковника Петра Олексійовича Розумовського (племінника останнього гетьмана України Кирила Розумовського).

Особливо треба відзначити той факт, що авангард військ Суворова у переході через Альпи очолював генерал Михайло Андрійович Милорадович, доля якого тісно пов’язана з Україною. Його прямі родичі по батьківській лінії очолювали Гадяцький та Чернігівський козацькі полки. Батько М. Милорадовича Андрій Степанович протягом довгого часу був губернатором України. «Мужній генерал-майор Милорадович... узяв у руки знамено, вдарив багнетами, вбив та поколов стоячу навпроти ворожу піхоту та кавалерію, і, рубаючи сам, зламав шаблю», — описував Суворов один із бойових епізодів.

Чимало українців загинули смертю хоробрих у війні 1799 р. Так під час захоплення Туріна (Італія) військами Суворова загинув майор єгерського полку Іван Марченко. Біля швейцарського селища Шлатте 26 вересня героїчно загинув корнет Богуш. Його відзначив сам Суворов у листі до царя Павла I. Корнет був спадкоємцем передостаннього кошового отамана Запорізької Січі Я. Богуша.

Окремо слід вказати на той великий внесок, який зробили для перемоги армії Суворова дипломати Російської імперії — посли в зарубіжних країнах. Серед них були і представники українських козацьких родин — Андрій Кирилович Розумовський (надзвичайний посол Росії у Відні) та Василь Степанович Томара (посол у Константинополі).

СУВОРОВ «ДОПОМАГАЄ» ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ СПЛАТИТИ БОРГИ ЗА КВАРТИРУ

Олександр Суворов помер 1800 року, але... відіграв важливу роль у творчості та особистому житті Т. Шевченка. Під час навчання у Петербурзькій Академії мистецтв (1838—1845 рр.) український поет і художник був змушений підробляти, щоб мати можливість сплатити витрати на житло і харчування у столичному місті. А тому він радо пристає на пропозицію відомого російського письменника та історика Миколи Полєвого проілюструвати його книгу «Історія князя Італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російських військ». До цього чудово оформленого видання, яке побачило світ у 1842 р. у Санкт-Петербурзі (книжку перевидавали у 1858, 1890, 1893, 1900 і 1904 рр.), Т. Шевченко підготував 32 ілюстрації. Згодом їх вигравіювали на дереві відомі європейські майстри Ендрю, Бест і Лемуар у Парижі, а також Дерикер і Лав’єль у Петербурзі. На 26-ти з цих малюнків збереглися підписи «Шевченко» і «Т.Ш.» Ілюстрації мають, як правило, жанровий характер і здебільшого зображають відомого російського полководця під час воєнних дій або разом зі своїми підлеглими. Це — «О. Суворов примушує Гасан-пашу залишити берега Криму», «Перемога над великим візиром біля Римника», «Поранений Суворов у Потьомкіна», «Суворов куштує солдатську їжу», «Прощання з солдатами перед засланням» та ін. Поряд з малюнками, які зображають урочисті офіційні події у житті Суворова («Зустріч О. Суворова з імператрицею Єлизаветою Петрівною», «О. Суворову вручають ключі від Варшави», «Хворому Суворову передають орден від Людовіка ХVIII») бачимо ілюстрації, які розкривають особливості характеру генералісимуса як людини — «Гра з сільськими дітьми в бабки», «Суворов на святі на честь угоди з татарами».

Цікаво, що деякі з шевченкових малюнків зовсім не пов’язані з текстом видання, що свідчить про те, що художника не зовсім задовольняв авторський виклад Полєвого. І тому при підготовці ілюстрацій Шевченко, можливо, користувався додатковими історичними джерелами. В архівах українського майстра знайдено кілька ескізів та нарисів ілюстрацій «Смерть Потьомкіна», «Арешт Пугачова», «Суворов у труні». Один із ескізів — «Солдат рятує Суворова» — не було використано у книжці. На жаль, досі ще не знайдено оригінали «суворовської» серії Шевченка, з яких було зроблено гравюри у виданні.

Суворов ще одного разу «врятував» Шевченка від боргової ями. Як згадував троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко, 1845 року, після закінчення Академії мистецтв, Тарас Григорович впродовж двох місяців не міг заплатити хазяїнові за квартиру, їжу та прання. А тому останній викликав прикажчиків, які принесли рахунки і мали описати майно боржника. Шевченкові все ж таки вдалося переконати чиновників залишити йому рахунки в обмін на обіцянку протягом двох днів їх сплатити. І треба ж було такому статися, що саме наступного дня до нього зайшов М. Полєвой і запропонував знову намалювати портрети до свого нового видання «12 російських полководців» (Санкт-Петербург, 1845). «Зрадів я, думаю: правду люди кажуть, що голий — ох, а за голим — Бог!» — згадував сам Тарас. Аванс, який залишив Полєвой Шевченкові за майбутню роботу, і був використаний на сплату боргів. А серед портретів, які незабаром намалював Т. Шевченко, особливо вдався йому портрет вже російського генералісимуса О. Суворова при повному параді...

ЕПІЛОГ

Свою знамениту книжку з питань воєнного мистецтва «Наука перемагати» О. Суворов написав у невеликому містечку Тульчин, що на Поділлі. А зовсім поруч, у селі Тиманівка знаходиться музей видатного російського полководця. Музей, присвячений штурму суворовськими військами Ізмаїла, знаходиться в цьому місті Одеської області. Ось тільки, на жаль, враховуючи певні об’єктивні, а частіше суб’єктивні причини, більшість матеріалів, викладених у статті, там відсутні...

№118, субота, 12 липня 2003

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• У пошуках українського Плутарха

Коментарі читачів: