версія для друку

Казки тисячі й однієї ночі, розказані в Багдаді

  Умберто ЕКО / Umberto Eco, 20 березня 2003, Переклад www.inoСМИ.ru

Це ж очевидно, що Саддам нагадує Шехерезаду, яка щоночі розповідала своєму повелителю нову казку… Однією з найдивніших книг про Японію, яку я прочитав, була «Хризантема і меч» Рут Бенедикт (Ruth Benedict). Книга вийшла у світ 1946 року, тобто вже після закінчення війни, але роботу над нею Бенедикт почала ще під час воєнних дій 1944 року. У ті часи вона виконувала спеціальне завдання американського уряду, збираючи інформацію для військового відомства. Причина була цілком очевидною і полягала в наступному — про це пише сама авторка книги у передмові до неї — після закінчення війни (за сприятливого її результату) американцям було необхідно встановити тривале окупаційне правління у країні, про культуру якої вони практично нічого не знали. Американцям потрібно було зрозуміти, з чим вони можуть зіткнутися у добре підготовленій у військовому та технологічному плані країні, культура якої при цьому сильно відрізнялася від західної.

Хто такі японці та як треба до них ставитися, намагаючись зрозуміти при цьому, «як поведуться японці, а не як ми повелися б на їхньому місці»? Не маючи можливості вирушити до Японії, читаючи лише праці антропологів, написані про культуру цієї країни, звертаючись до японської літератури та кінематографа, і, передусім, до історії американо-японських відносин, Рут Бенедикт вдалося скласти вражаючу картину. Можна припустити, що вона змогла «вгадати» не все, звичайно ні, але її дослідження дійсно допомогло зрозуміти, як думали і поводилися японці того часу.

Подейкують, коли американське військове командування приймало рішення, куди скинути першу атомну бомбу, спочатку було висловлено пропозицію завдати удару по Кіото. Таке рішення означало б, що військові не читали книги Рут Бенедикт, оскільки тоді вони б знали, що розбомбити Кіото — це те ж саме, що розбомбити Ватикан для того, щоб захопити Рим. Оскільки бомбу на Кіото все ж таки не скинули, можна зробити висновок, що деякі вищі військові чини з працею Бенедикт все ж таки ознайомилися. Не стверджую, що бомбардування Хіросіми та Нагасакі були найкращим засобом приборкати японців, але, як показала історія, всі подальші післявоєнні рішення були цілком розумними.

Зрозуміло, Америка доби Рузвельта (Roosevelt) та Трумена (Truman) відрізняється від доби Буша (Bush), однак мене цікавить наступне питання: чи грунтуються дії американської адміністрації стосовно Іраку на такому ж ретельному антропологічному та культурологічному аналізі? Достатньо лише відвідати одну з Гарвардських бібліотек та прочитати кілька чудових оповідей, до яких сьогодні звернулися багато американських видань, щоб пересвідчитися в тому, що Сполучені Штати не мають глибокого розуміння культури ісламського світу. Однак проблема полягає в іншому: наскільки добре Бушу та його оточенню знайомі ці твори.

Так, наприклад, бурхливе обурення Білого дому у відповідь на мінливі заяви Саддама (спочатку він говорить, що не має ракет; потім — що він їх знищив; ще пізніше — що знищить; потім — що їх у нього лише дві або три… і так далі), доводить, що американське командування навряд чи читало казки з «Тисячі й однієї ночі», дія яких відбувається в Багдаді і має до багдадського халіфа найбезпосередніше відношення.

Мені видається досить очевидним, що Саддам веде свою розповідь подібно до Шехерезади, яка щоночі розповідала своєму повелителеві нову історію. І тривало це впродовж двох років і дев’яти місяців: завдяки своїм казкам Шехерезада залишилася живою, і халіф не відрубав їй голову. Зіткнувшись з аналогічним затягненням часу, а така тактика глибоко сягає корінням у культуру нації, можна діяти лише двома способами. Перший — вийти з гри, не дозволити Шехерезаді розповідати свою казку і негайно відрубати їй голову.

Але навіть це рішення негайно припинити оповідання стане не більше, ніж таким самим затягненням історії, яка просто дещо інакше продовжиться наступного дня і розтягнеться ще на одну тисячу ночей. Однак існує й інше рішення: всім вчинкам Шехерезади, яка прагне якомога довше тягнути час, протиставити прямо протилежні дії. Варто зрозуміти (припускаю, що Кондолізза Райс все ж таки читала казки про халіфа), що у відповідь на кожну історію Саддама-Шехерезади потрібно розповідати іншу історію, роблячи так доти, доки у багдадського правителя не витримають нерви.

Боюся, що саме відсутність знань антропології лежить в основі нетерпимості, з якою Буш реагує на розсудливість багатьох європейських країн. Буш не враховує, що ці країни протягом півтори тисячі років мирно співіснували або боролися з ісламським світом і глибоко вивчили традиції арабських народів. Франції, Німеччині та Росії варто б було стати Рут Бенедикт нашого часу і пояснити Бушу, що оздоровлення всього арабського світу, який потерпає від тероризму фундаменталістів, не можна сприймати лише в одному аспекті.

І не кажіть мені, що війна — не найкращий час для заняття культурологічними та антропологічними дослідженнями. Римляни воювали з германськими племенами, але для того, щоб зрозуміти суть їхніх зіткнень, знадобилася допомога Тацита. Ті, хто прагнув до цивілізації, не тільки виробляючи гармати, але й фінансуючи розвиток науки, рятуючи кращих фізиків, у той час як Гітлер (Hitler) відправляв їх до концтаборів, краще, ніж будь- хто інший, мають розуміти це.

№52, субота, 22 березня 2003

версія для друку

Інші матеріали цієї шпальти:

• Саддам Хусейн: «Я — останній арабський герой»
• Спасибі Вам, президенте Буш

Коментарі читачів: