Бориспільський центральний ринок у ці дні — суцільне живе полотно під назвою «Золота осінь-2007». Очі розбігаються від різнобарв’я, і ніс розпухає від пахощів овочів, фруктів, що не лише підсилюють харчові інстинкти, а й змушують розкошелитися базарувальників, щоб отримати насолоду від цього масового натюрморту.

Проте дехто ностальгує за колишніми колгоспними ринками і прилавками овочевих магазинів із тоннами дешевих дарів ланів, хай зів’ялих і напівгнилих. Дати однозначну оцінку сьогоднішній торгівлі сільгосппродуктами нелегко. З одного боку — можна вибрати якісний товар за немалу ціну. А з іншого — перш ніж потрапити на бориспільські прилавки, він здійснив неблизьку мандрівку в сотні, а то й тисячі кілометрів із заморських країв, що, ясна річ, призводить до накрутки ціни. Власноруч вирощеної земляками продукції , як було раніше, на базарах майже немає.

Колись, років сорок тому, на довколишніх землях родили велетенські кавуни, не менші, ніж херсонські. Для бориспільської шпани не вкрасти що-небудь із баштану було гріхом і ганьбою. Проте тепер кавун або, як пишуть на цінниках бориспільські продавщиці, «арбуз» — це суто привозний харч із південних областей України.

Для любителів винограду вибір солодкої ягоди практично цілорічний. Майже всі солодкі сонячні грона із далекої забугорії. Дешевшим, ніж 10 гривень за кілограм, навіть у сезон, він не буває. Щоправда, можна наїстися і дешевшого винограду з Молдови, Криму, Закарпаття.

Десяток-півтора кущів у дворі сонячної ягоди вирощують і бориспільські господарі. Але не більше. По-перше, виноградарство – це найтрудоємкіша галузь сільгоспвиробництва. А по-друге, в наших широтах воно є досить ризикованим. Це, наприклад, не Закарпаття, де за відсутності лютої зими люди засаджують виноградом по 30-40 соток своїх городів. Якось привіз із рідного Закарпаття кілька лозин. Прикопав, як належить з осені. На весну деякі пустили коріння. П’ять років душа раділа від того, як ростуть і міцніють кущі. Вже й родити почали. Аж тут — бац! Шостої зими вдарили морози, повіяли пронизливі вітри, і весь мій міні-виноградник загинув.

Звичайно, банани, апельсини, мандарини, персики, гранати — це продукти суто привозні. Але, вибачайте, яблука, перець, абрикоси, капуста…
Розмовляти на тему «Звідкіля товар» із торговельницями — справа майже безнадійна і невдячна. На тебе можуть подивитися, як на якогось ідіота. Запитавши на бориспільському ринку одну молодицю, другу, наштовхнувся на дратівливий голос: «Мужчина! Ви будете щось куплять чи просто так, з інтересу? Відійдіть краще.» Дехто з того боку прилавку намагався плоско пожартувати: «Кавуни з Чорнобиля, яблука з Курильських островів, огірки… А вам треба, щоб вони звідки були? Ги-ги…» Представитися кореспондентом газети було б ще гірше, бо всі роти позашивали б. Та все ж, дехто з часткою настороженості відкрив комерційну таємницю: перець — із Мелітополя, капуста — з Херсона, сливи — з Іспанії… І нічого зі своїх грядок та ланів, окрім шампіньйонів. Багато хто освоїв їхнє вирощення на власних городах у теплицях. До речі, ці гриби набагато чистіші екологічно, ніж ті, які ростуть у лісах на природі.

Колись бориспільські сади рясніли і яблуками, і грушами. Нині завдяки новим власникам вони просто здичавіли, позаростали бур’янами. А невже перець, цибуля чи капуста в нас не родять, що треба везти їх за тисячі кілометрів, аби наповнити ними шлунки наших земляків?
Однією з причин зникнення садівництва й овочівництва у районі є виведення з сільгоспобороту значних площ новими крутими власниками землі і всіляких палаців. Хоча ті і влаштовують за своїми триметровими парканами райські куточки на кшталт Садів Семіраміди. У них там усе родить: і відбірна малина, і суниця, і все, що треба для душі.

Побачив я того дня і місцевих виробників. Вони зі своїм товаром, витіснені базарним керівництвом за межі ринку, боязко тиснулися під парканом біля пошти і продавали невеличкими порціями і перець, і капусту, і часник, і гарбузи, і цибулю, і моркву, і горіхи, і ще багато чого, вирощеного на власних грядках. Отож, родить і наша бориспільська земля. Просто не туди штовхають своїх земляків наші керманичі.

Володимир БІЛКЕЙ