Юлія Тимошенко: 22 листопада

В парку біля Верховної Ради хтось зранку пов'язав помаранчеві стрічки на деревах. Такі ж самі, кажуть, є на Бориспільській трасі, і біля Ірпеня, і в Ботанічному саду біля Університету. А ще, коли їхала на роботу, звернула увагу на кількох молодих людей, які були одягнуті у яскраві помаранчеві куртки. Може вони ходять так кожного дня? – Не знаю. Але в око це впало чомусь саме, в день нашої Революції…

Три роки минуло надто швидко, щоб робити якісь узагальнюючі академічні висновки. Хіба один. Майдан і Революція для ствердження країни, для формування політично свідомої нації – це подія такого ж масштабу як референдум 1 грудня 1991 року і акт про Державну незалежність України від 24 серпня. Я вітаю всіх патріотів, всіх тих, хто не зневірився, не здався, не збайдужів. Всіх тих, хто й сьогодні говорить про Майдан як про вищу точку духовного піднесення нації у новітній історії України. Це справді так. Я вітаю всіх, хто три роки тому на Майдані вперше заговорив українською, вперше відчув себе Вільною Людиною, вперше заспівав "Ще не вмерла…"

Шляху назад немає. Ми зробили свій вибір раз і назавжди і нікому не дозволимо повернути назад. Ніякі універсали, круглі столи і меморандуми не в силі скасувати велич нашої революції, велич Народу України. "Хто був на Майдані – той не здатен на підлість", - так написала до мене в листі ще зовсім дівчинка-школярка (з Луганщини, до речі). Це найвлучніша характеристика тих подій, яку мені довелося почути за останні три роки. Вона, звісно, про людей, а не про політиків. Мабуть, є певна символіка в тому, що майже день у день з річницею революції збирається на своє перше засідання нова Верховна Рада. Парламент, в якому ті сили, що стояли на Майдані, знову отримали більшість. Незначну, говорять прихильники так званої широкої коаліції. От біда яка велика, - іронічно відповідаю я їм. В Данії успішно працює коаліція з перевагою в один голос. А у нас цілих три. Які проблеми? Якщо в датському королівстві все гаразд, всупереч Шекспіру, то чому у нас має бути за Лесем Подервлянським.

І все ж, я певна, все у нас буде добре. Ми все подолаємо. Не треба сьогодні святкувати та запускати салюти в небо. Що потрібно сьогодні Майдану і майданівцям? - Політику без подвійних стандартів, щоб на чорне не казали біле, і щоб були чесними бодай з собою. Зрештою, сьогодні для всіх політиків всього лиш день спокути, день виправлення помилок, на які ми більше не маємо права. Три роки тому люди пробиралися до Києва через міліцейські кордони, "їжаки" на дорогах та штучну ожеледь на трасі, організовану колишньою владою. В зрівнянні з тими труднощами, сьогодні політикам майже нема чого робити. Варто тільки прийти в Раду і натиснути кнопку. Правильну кнопку. Ні, я не про голосування за прем'єра, я про більш глобальні речі. Перш за все – про повернення людям надії. Одне натискання кнопки, один розчерк пера під вистражданою коаліційною угодою, - і ми повернемо людям їх кращі сподівання, зупинимо експансію зневіри та байдужості.

Чи вийде у нас? Побачимо…