|
Кілька років тому у благословенному місті Зальцбурзі, на одному з незліченних міжнародних семінарів під умовною назвою «Як нам облаштувати (цю бісову) Східну Європу» (слова в дужках, зрозуміло, вголос не вимовляються), мені трапився молодий ізраїльтянин, котрий першим ділом, довідавшися, що я з України, запитав:
«Ну, і як там у вас тепер? Чи й далі кругом повно антисемітів?..»
«Чому ви вважаєте, що в нас скрізь має бути повно антисемітів?»
«Ну, це всі знають, - сказав ізраїльтянин. - La terre classique des persecutions antisémites. Погроми Хмельницького, Петлюри... Колаборація з нацистами...»
«О, - сказав я, - ви чудово обізнані. Навряд чи я зможу вашу обізнаність іще чимось збагатити».
«Але ж про це справді всі знають!» - обурено вигукнув мій співрозмовник, відчувши, що я вислизаю з його прокурорських рук.
Та я таки вислизнув, попри пекельну спокусу щось бовкнути всупереч загальноприйнятим на порядному семінарі нормам політичної коректності. Я ніколи не полемізую з тим, що «всі знають», оскільки таке знання не потребує фактів і, як правило, не рахується з жодними раціональними аргументами. Хай собі фахівці з'ясовують історичні подробиці, аналізують контекст, ставлять під сумнів шаблонні уявлення. На те, що «всі знають», це, як правило, не має жодного впливу. Українські, єврейські, польські історики можуть скільки завгодно обговорювати найскладніші проблеми і таки доходити поступово до спільних, загальноприйнятних висновків. Проте на громадську думку це мовби не має жодного впливу - масове й наукове знання існують немовби у різних вимірах, різних діапазонах звукових і світлових хвиль, невидимих і нечутних для мешканців паралельних світів.
Про так званий «антисемітизм» Петлюри (як і про низку інших, не менш складних українсько-єврейських проблем) написано чимало праць, зокрема й досить об'єктивних, зокрема й українськими та єврейськими дослідниками. Жоден факт не підтверджує поки що ані найменших антисемітських нахилів Симона Петлюри як літератора й публіциста, редактора часопису «Украинская жизнь» (1912-14); ані не вказує на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів під час громадянської війни (1918-1920), коли Петлюрі випало стати на чолі хиткої й недовговічної української держави.
Скоріш навпаки, для об'єктивного поцінування цієї драматичної постаті вистачило б зачитувати, скажімо, його відозву «Проти погромів» від 12 жовтня 1919 року, де голова Директорії патетично, у властивому йому «лівацькому» стилі, проголошував:
Старшини і козаки української армії! Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного... Провокацією, на яку вони (більшовики) витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елємент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.
Зрештою, невдовзі після вбивства Петлюри в Парижі єврейським терористом Шварцбардом, якраз на сороковий день - 4 липня 1926 року, видатний публіцист і один із чільних ідеологів сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський прямо визнав у нью-йоркському The Jewish Morning Journal:
Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". Хоча я їх особисто не знав, все ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціялістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів - єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.
Польський історик і літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик, автор книжок «Ґєдройць і "Kultura"» (1999), «Неквапний перехожий і парадокси. Розповідь про Єжи Стемповського» (1997), «Савинков» (1992) та «Криза європейської свідомості в польській есеїстиці 1945-1977 pp.», беручись за великий есеїстичний твір під провокативною назвою «Пан Петлюра?» (з таким запитанням - "Vous-êtes Monsieur Petlurâ?" - Шварцбард начебто звернувся до своєї жертви, перш ніж випустити в неї всі п'ять куль з пістолета), - поза сумнівом, вивчив ці й інші факти, що стосуються непростої історії українсько-єврейських взаємин. Не припускається у своїй книжці жодної істотної помилки, ані не покладає на Петлюру стереотипних звинувачень. Не прагне, однак, і до його послідовної й безоглядної реабілітації, яка неминуче перетворила б легку, нерідко елегантну есеїстику на важку, вайлувату пропаганду чи, в кращому разі, на сухе академічне дослідження з численними цитатами й примітками.
Той факт, що Петлюра не був «погромником», ані «антисемітом», є для Ковальчика радше вихідним пунктом, аніж метою, яку належиться осягнути за допомогою численних аргументів. Бо навіть коли не був тим демонічним «ворогом людства», яким його малювала совєтська пропаганда (й вельми до неї подібна й від неї залежна пропаганда західна), то як усе-таки могло трапитись усе те, що цій дрібній і, зрештою, цілком випадковій людині приписують? Чому саме він, демократ і, по суті, євреєфіл, запізнілий «ідеаліст XIX століття» - в термінах Анджея Ковальчика, виявився офірним козлом - і в значенні переносному, коли йдеться про щонайбрудніше оббріхування й безпідставну посмертну неславу, і в значенні прямому, коли йдеться про загибель від рук єврейського фанатика, невдовзі виправданого французьким «правосуддям»?..
Свідомо чи ні, Ковальчик починає свою розповідь, по суті, з того, чим закінчує «оборону» Петлюри Жаботинський у згаданій вище статті:
Причина [погромів] полягає не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, а в об'єктивнім "антисемітизмі" обставин. На Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у XVII сторіччі - чи ми, євреї, чи поляки або українці, - шукати недоцільно. Сьогодні це так, сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимсь роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилася в активну ненависть.
У певному сенсі, Ковальчик описує в своїй книжці «історію ненависті», жертвою якої з трагічною невідворотністю мусила стати також людина, котра щиро хотіла з тою історією покінчити і почати натомість цілком іншу історію - незалежної, демократичної, справедливої щодо всіх своїх багатоетнічних громадян, України:
Симон Петлюра належав до великих переможених російської революції. Вірив, що прекрасна мета вивільнить у людях добро, котре вони подарують світові, утверджуючи повсюдне щастя. А тим часом, виявляється, пута неволі стримували в людях звірів. Як тільки тріснули, ті одразу кинулись до горлянок одне одному.
«Історію ненависті» Ковальчик виводить із краху Речі Посполитої, ба більше - цілу «катастрофу східноєвропейського єврейства вважає наслідком того краху». Але ще задовго до того краху, себто поглинення Речі Посполитої сусідніми імперіями наприкінці XVIII століття, українських євреїв завзято громили повстанці Хмельницького й Гонти. Катастрофа єврейства, безумовно, була пов'язана з занепадом Речі Посполитої, котрий наприкінці XVIII століття справді завершився, проте почався - двома століттями раніше, з загострення релігійної нетерпимості за Сигізмунда III Вази та укладення фатальної Берестейської унії 1596 року. Анджей Ковальчик, схоже, недооцінює всіх особливостей цього процесу, внаслідок чого кінець «єврейської аркадії» (як і сама та «аркадія») набуває рис дещо міфічних. Нелюба усім нам Росія виявляється відповідальною майже за все:
Тут [у Речі Посполитій] євреї були у себе, бо мали самоврядування й загал визнавав їхню автономію. Найвизначніші здобували становище й вплив, сам перехід у католицизм відкривав їм шлях до польських шляхетських титулів... Поділи Польщі поклали цьому край... У Російському царстві євреї не могли собі вільно вибирати місця проживання... За межею осідлості вони порушували закон самим фактом свого існування... В Росії євреїв боялися. Само собою, як скрізь і завжди, їх тут зневажали, але десь на споді душі вони викликали ще й страх. В цьому замкненому й самодостатньому світі чужинці сприймалися як загроза цілому устрою. Тим більше, що євреї були єдиним народом імперії, якого російська армія не перемогла у війні і чийого краю не підкорила... Прибули простісінько зі Старого Заповіту. Живцем втілювали стихію ірраціональності. Самим своїм існуванням викликали страх і почуття непевності.
Зрозуміло, однак, що ксенофобія - як «проекція особистих страхів і комплексів» - не є якимсь специфічним винаходом імперії Романових, - належить радше до підставових людських інстинктів, гамованих тоненькою плівкою культури й цивілізації, гуманістичної освіти й раціонального мислення або ж навпаки - підсичуваних різноманітними ненависницькими ідеологіями, що вміло скеровують цей сліпий інстинкт проти «ворогів віри», «народу», «класу трудящих» тощо. «Агресія, стримувана в межах власної групи, мусить знайти вихід назов- ні», - слушно зауважує з цього приводу Анджей Ковальчик.
Так само не було суто російським явищем й ідеологічне «втілення» (чи, краще сказати, «озвучення») ксенофобських інстинктів у формі антисемітизму, дотепно означеного автором як «різновид утопії»: «Євреї перешкоджають світові стати справедливим і гарним. Найкраще було б, коли б вони забралися геть, звідкіля прийшли, а як не захочуть, то їм можна й допомогти». І хоча у Європі XIX століття, завдяки поступу модернізації, урбанізації та секуляризації, євреї справді мали ліпші можливості для асиміляції та суспільної кар'єри, ніж у напівфеодальній, станово-авторитарній, ортодоксальній Росії, все ж суспільна підозріливість і неприхильність до асимільованих євреїв була там ненабагато меншою. Бо й там, а не лише в Росії, єврей, котрий удавав, ніби не є собою, «як замаскований ворог ставав ще грізнішим».
Важко, отже, погодитися з риторичним завзяттям автора, котрий стверджує, що «то сам царизм надихнув революціонерів пошаною до насильства», бо то саме там, у Росії, з мовчазного благословення властей «переслідували уніатів, били євреїв, утискали католиків». Чекісти, мовляв, були лише «учнями погромників». А тим часом, як ми добре знаємо, далеко не в кожній країні, котра пережила періоди найбрутальнішої нетерпимості й переслідування «чужих» та «інших», з'явилися згодом ґулаґи, ЧК й антисемітизм на рівні державної ідеології.
Анджей Ковальчик, схоже, також це знає, - наводячи численні приклади з європейської історії:
Євреїв вигнано з Берна 1294 року внаслідок звинувачення в ритуальному вбивстві... Звичай звинувачувати євреїв у мордуванні дітей з релігійних спонук - задля здобуття їхньої крові - християнська Європа перейняла разом з античною спадщиною. В середньовіччі такі процеси зробилися масовими. Перший, занотований хроніками, відбувся 1144 року в Норвічі, Англія... Врешті, їх вигнано з Англії року 1290... Антиєврейські заворушення, звинувачення у профанації християнських святинь та ритуальних убивствах, декрети про вигнання євреїв з великих міст не закінчилися на Заході разом із середньовіччям. На початку XVI століття євреям довелося покинути чимало німецьких та австрійських міст, а також Прагу. В наступному столітті їх виганяють із Відня. Під час війни з турками цісарські війська громлять єврейську дільницю в Буді. Народ Ізраїлю переслідують по цілій Європі. Заборгувавши євреям чималі статки, аристократи їх зневажають, міщани їм заздрять, простолюд ненавидить, костел намагається навернути у праведну віру. У Відні євреї під примусом слухають щосуботи місійні проповіді. А що сподіваного результату вони не приносять, цісарський декрет кладе край славній єврейській громаді у Відні... Великий реформатор [Лютер] закликає німців поспалювати всі синагоги, а попелища позасипати піском і багнюкою.
«Таким чином антиюдаїзм козаків зближав їх з Європою», - не без іронії підсумовує Анджей Ковальчик, застосовуючи згодом цей самий дотеп і до російських білогвардійців з їхньою «антисемітською обсесією»: «Як добрі християни, добрі сини Церкви, добрі атеїсти, добрі європейці, добрі демократи й добрі монархісти, вони віддавна добре знали, хто є поганим». Ця іронія не приховує, однак, поважнішої риторичної стратегії: підкреслити, що в історичному плані Східна Європа не є краєм більш ксенофобським і юдофобським, ніж Європа Західна (для ілюстрації цієї тези вистачило б, либонь, самої історії хрестових походів, котрі, власне, й започаткували широкомасштабні й по-середньовічному брутальні єврейські погроми); а по-друге - що антисемітизм як ідеологія не є витвором українців або поляків (або, навіть, росіян):
Як антисеміт Розанов був стовідсотковим європейцем - якщо мірою європейськості вважати культуру Заходу. Серед його одкровень нема жодного, яке б раніше не виголошували у Франції або Німеччині з університетських кафедр, костельних амвонів чи театральних сцен.
Принципова різниця між Західною Європою й Східною (Росією зокрема) полягала, однак, у тому, що перша у XIX столітті вже вступила в модерну добу, тимчасом як друга ще великою мірою затримала риси середньовіччя. Перша вже встигла забути про власну добу варварства, тимчасом як друга ще великою мірою в тій малопривабливій добі борсалася. Один різновид варварства міг, таким чином, розраховувати на Заході на більшу поблажливість і розуміння, бо був давнім і призабутим, а головне - власним.
А втім, принаймні одна риса «східного варварства» була справді унікальною: Російська імперія заборонила своїм старозавітним підданим оселятись у глибині краю. «Східна межа осілості, - проникливо зауважує Анджей Ковальчик, - замкнула євреїв у гігантському гетто». Наслідки тої геттоїзації повною мірою виявили себе на рубежі XIX - XX століть і, в поєднанні з низкою інших чинників, власне, й допровадили до катастрофи 1918-1920 років.
Серед тих «інших» чинників одним із найважливіших був, безумовно, багатоетнічний характер згаданого «гетто». Євреї на західних околицях Російської імперії, як перед тим - на східних «кресах» Речі Посполитої, опинилися між молотом і кувадлом: по один бік - упосліджене місцеве населення, по другий - панівна імперська еліта. Становище євреїв у цьому непримиренному протистоянні (спершу релігійному, згодом національному і завжди - класовому) було вельми двозначним. З одного боку, вони, звісна річ, не були «панами» і справжня тогочасна еліта відверто їх зневажала. «Польський шляхтич доби занепаду, - пише про це з сарказмом Анджей Ковальчик, - був демократом до кісткового мозку: до всіх, крім представників власної касти, ставився з однаковою погордою».
Проте, з іншого боку, євреї так само й не були «хлопами», селянським «бидлом», найбільш упослідженим і безправним станом - що в Російській імперії, що в Речі Посполитій. Навпаки, «вміли бути незамінними, - пише Ковальчик. - З хистом управляли наданими їм в оренду корчмами, млинами, маєтками», а часом навіть церквами, «беручи плату за здійснення в ній кожного обряду». Словом, «могли розраховувати на протекцію слабких королів, підтримку заможних магнатів і толерантність чисельної шляхти, котра не могла собі без них дати ради» й ставилась до євреїв «як власник - до персоналу мануфактури».
Для визискуваних селян, зрозуміло, різниця між «паном» та його «підпанком», власником та його управителем не була суттєвою. «Підпанок» був навіть гіршим, бо дошкуляв щодня, тимчасом як «пан» мандрував собі десь по парижах, варшавах і баден-баденах. «Пан» був далеким і недосяжним, «підпанок» - близьким, докучливим і ненависним. Не диво, отож, що «у великому конфлікті козацтва зі шляхтою євреям випала роль жертви».
Класова боротьба полягає в тому, що ворога обеззброюють не аргументами, а ціпом. Бажано назавжди. А заразом здійснюється перерозподіл рухомого майна та готівки. Можна, звісно, не вірити в класову боротьбу й викривати гасло революційної справедливості як підбурювання до бандитизму, проте важко відмовити невільникам у їхньому праві на бунт - надто коли нічого іншого їм не лишається.
Анджей Ковальчик цілком слушно уникає новочасного терміна «антисемітизм», говорячи про середньовіччя, себто добу до-ідеологічну і, властиво, до-національну. Козацькі повстання були радше антиюдейськими й антикатолицькими, ніж власне антиєврейськими та антипольскими (адже й саме поняття «народу» чи «нації» було для тогочасної свідомості занадто абстрактним). Ба більше, автор визнає, що навіть релігія напочатку доволі мало цікавила козаків:
Допіру утиски православ'я [після укладення Берестейської унії] спонукали козаків, котрі аж ніяк не були релігійними фанатиками, підкреслювати свою приналежність до православ'я та виступати на його захист... Утиски православ'я сприймалися тим дражливіше, що євреї тим часом втішалися максимальною релігійною і звичаєвою толерантністю, мали власне судівництво й самоврядування.
Автор, проте, має лише часткову рацію, пов'язуючи катастрофу євреїв на східних теренах з поділом Речі Посполитої й, відповідно, зникненням «протекції слабких королів». Головною причиною тої катастрофи, як і взагалі великої російської й східноєвропейської Катастрофи XX століття, була часткова, непослідовна й, по суті, перверсивна модернізація напівфеодального краю, велетенські географічні розміри якого неперервно підживлювали великодержавні амбіції, тимчасом як весь його політичний і господарчий устрій жодним чином тих амбіцій не підкріплював. Російський антисемітизм (як і, принагідно зазначимо, соціалізм) був, безумовно, продуктом західним - як і всяка ідеологія, він не міг сам собою виникнути в країні до-модерній, а отже й, по суті, до-ідеологічній.
Але, пересаджена на напівфеодальний ґрунт, ця ідеологія «верхів» фатальним чином поєдналася з традиційною ксенофобією «низів», зокрема з давнім «кресовим» антиюдаїзмом (антикатолицизмом тощо). Антисемітизм (як, до речі, й соціалізм) запропонував імперській інтелігенції чудове пояснення, чому «богообрана», здавалося б, Росія є такою відсталою й занедбаною, а відтак - що слід робити, аби ту відсталість нарешті подолати: повиганяти жидів, притиснути інородців та іновірців, щоб кожен знав своє місце, або ж - згідно з іншою утопією - познищувати всіх класових ворогів. У Росії, в остаточному підсумку, реалізувалася власне та друга утопія, хоч і перша не втратила досі шансів - як це видно зі ставлення російського суспільства до ідеології сучасних «коричневих» і «червоних».
Анджей Ковальчик загалом переконливо показує, що серед численних воєнних і напіввоєнних формувань, що билися між собою на території України в 1918-1920 роках, лише білогвардійці Денікіна були послідовними й програмовими, в ідеологічному сенсі, антисемітами. Що ж до більшовиків, то вони провадили священну класову війну, котра, зрозуміло, не виключала, а навіть навпаки - передбачала грабування (а часом і мордування) заможних євреїв. Ну, а петлюрівці, котрі боролися проти імперії й декларували не гірші від більшовиків гасла соціальної й національної справедливості, не контролювали насправді ані території, ані формально або й цілком безпідставно асоційованих з ними «польових отаманів» та їхніх анархістських банд. У ситуації хаосу лише тверда й ефективна влада (якої Петлюра не мав) могла зупинити погроми - а не прекраснодушні відозви, конституційні гарантії й інфантильні забави в українсько-єврейську багатопартійну коаліційність.
Суб'єктивний філосеміт Петлюра та його інтелігентське оточення виявились безпорадними перед «об'єктивним антисемітизмом обставин» (за влучним визначенням Жаботинського). Ці обставини були, однак, не лише проти євреїв, а й проти українців. Неможливо було раптово позбутися взаємної недовіри, сформованої століттями: «Призвичаєне жити власним життям, зокрема на провінції, єврейське суспільство загалом неприхильне поставилося до незалежницьких устремлінь українців, - констатує Анджей Ковальчик. - Євреї здебільшого не приховували, що воліють бути громадянами багатонаціональної Росії, а не самостійної України, яку їм пропонував Петлюра». А українці, зі свого боку, не могли не нагадувати за кожної нагоди про «схильність євреїв до більшовизму та їхню помітну участь у ЧК».
Ті свої історичні змагання українці цілковито програли. Євреї виграли не набагато більше. Хто програв — платить за все. «Винуватців погромів, - пише Ковальчик, - були десятки тисяч: росіяни, кубанські й донські козаки, українці, поляки, що билися з більшовиками, молдавани і, навіть, цигани, селяни й повстанці, солдати й офіцери всіх армій». Та й, урешті, «погромів не вигадано 1918 року». А проте саме Петлюра виявився відповідальним за все. Спершу - для Шварцбарда, невдовзі - для світової громадської думки виявився особою, «сумління якої можна обтяжити масакрами в Кишиневі й Одесі, Седельцях та Білостоку, Могилеві й Херсоні, яка відповідала б за ганебний процес Менделя Бейліса в Києві 1913 року і бурю погромів часів революції й громадянської війни. Цей "хтось" мусив бути світові достатньо знаним, щоб звинувачення не впало у порожнечу, й водночас - достатньо слабким, щоб його можна легко було затоптати».
Слабкий - під усіма оглядами - літератор і громадський діяч, керівник «віртуальної», по суті, Української Народної Республіки Симон Петлюра вособив на довгі десятиліття найгірші (себто антисемітські) риси «українського націоналізму» та «східноєвропейського варварства» загалом.
«Цивілізований» французький суд виправдав терориста Шварцбарда й засудув натомість Петлюру за всі погроми на території України, до яких він практично не мав жодного стосунку. Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати.
Суджений, по суті, заочно й визнаний винним у смерті багатьох безборонних людей, отаман [Петлюра] є постаттю глибоко трагічною. До вироку, винесеного паризьким судом присяжних, безумовно, не можна ставитися з повагою. Але крім кримінальної відповідальності, про яку йшлось на суді, існує ще й відповідальність метафізична, про яку мовчать параграфи карного кодексу й моральні норми. Для християн її джерелом є євангельська заповідь любові. Згідно з нею, людство належить сприймати як солідарну спільноту. Перед масовими загрозами й злочинами, каже Ясперс, люди мусять усвідомлювати, що порятуватись або загинути вони можуть лише разом. У цьому сенсі метафізична провина Симона Петлюри є частиною відповідальності, яка перед обличчям Бога обтяжує не лише його.
Ці слова, як і цілу книжку, написав поляк - не єврей і не українець, - хоч і тим, і тим, думається, є що сказати на тему взаємних метафізичних провин. |
