Олесь Бадьо – особистість украй неординарна. По-перше, він – скульптор. Причому він вибрав не модний зараз стиль «контемпорарі арт»,а нелегкий хліб академічного мистецтва. По-друге, роботи 35-літнього Олеся більше відомі за кордоном, ніж в Україні, і зберігаються навіть у найпрестижніших галереях Австралії! Особливо «капіталістів» зацікавила скульптура «Суто», у якій застиг український козак-характерник. Нарешті Бадьо відомий як один з перших, хто почав відновлювати українські бойові мистецтва. Зрозуміло, що наша розмова з майстром стосувався не тільки його «головної» професії.

– Олесю, наскільки я знаю, історія створення твого козака-характерника з «Суто» досить нетривіальна, можна навіть сказати, більше схожа на історичний трилер а стилі «Імені троянди» У. Еко...

– Назва «Суто» узята з однієї з древніх магічних практик, що мені в одній подорожі відкрив карпатський манфан (чаклун). Слово «суто» походить від поняття сутність, єство. Це – квінтесенція руху, того, що є в людині. А коли скульптуру побачив китайський каліграф, виявилося, що, по дивному збігу, фігура бронзового козака нагадує ієрогліф, що означає «велика людина». Одним з історичних прототипів «Суто» став реальний воїн. Якщо вірити літописам, його кликали Нечаєм. У XVII в. у битві під Берестечком він один вистояв проти польського загону, бився, як машина! Польське командування дуже здивувалося, побачивши, що його загін сходиться в одну крапку, і люди немов провалюються в деяку лійку, гинуть, як від вибуху. Скільки б не посилали в цю м’ясорубку, що влаштувала один-єдина людина, кращих бійців – результат був однаковим. Тоді поляки зупинили бій і запропонували українцю життя. А це ж були професійні воїни! Вони бачили багато чого, але не таке... Судячи з усього, Нечай був характерником – одним з легендарної козацької касти, члени якої, за легендами, могли зникнути посеред поля з конем, уміли змінювати колір очей, перетворюватися в різних звірів, подібно до вовків. Оселедець у характерників нібито ріс сам по собі, без гоління голови, а убити лицаря-чарівника можна було тільки срібною кулею – звичайні їх не брали... Частка правди в легендах, звичайно, є. Характерників можна порівняти з ченцями-архатами, учителями японського клану ніндзя. Довгі роки і після Січі такі богатирі жили в дніпровських печерах пустельниками. Свої знання про природу і світ передавали обраним.
Утім, це – окрема, дуже довга історія... А свою скульптуру я свідомо не називав ім’ям Нечая: для мене важлива була сама ідея людини, що бореться на своїй землі за щастя і волю, у тому числі, духовну.




– Але, здається, щоб створити скульптуру, ти й у реальному житті знайшов дійсних характерників?

– З дев’яти років я займався східними бойовими єдиноборствами. Першим моїм учителем був Джангобеков, багаторазовий чемпіон Європи з дзюдо, заслужений тренер із дзюдо і джиу-джитсу. У 1970-х мені пощастило побачити дивний документальний фільм, що зняли японці, котрі збирають матеріали про єдиноборства по усьому світі. Але автор фільму здивував усіх, розповівши, що сюжет знімав ще в 1920–1930-х рр. його батько десь у Київській області. На чорно-білій старенькій плівці ми побачили, як у гай заходить звичайний український дід у полотняних штанях, із шаблями, робить буквально кілька рухів і... виявляється на галявині. Він ще стоїть, а дерева падають, розрубані як унизу, так і вгорі, немов їх зрізали лопати гвинтокрили! Побачивши таке, я на довгі роки аж до сьогоднішнього дня захопився вивченням української історії і культури, також намагався відновлювати національні види єдиноборств. Шукав я і дивного діда, але безрезультатно. Люди смутно пригадували, мовляв, був такий ще до війни. Зате згодом у мене з’явилося фото того самого бійця. У результаті, він теж став прообразом «Суто».

– А сьогодні такі люди існують?

– З одним із них мені вдалося зустрітися. Я подорожував Карпатами, збираючи старі перекази...

– Почекай, якщо характерники були на Січі – при чому тут Карпати?

– Людина, про яку я говорю, родом із Дністра. Його предки жили в дністровських печерах. Відтіля вони мігрували в Карпати. Про дивного русина мені розповів один знайомий, котрий, як і я, займався бойовими мистецтвами. Але після того випадку кинув заняття назавжди, хоча раніш не мислив без них життя! Якось раз на базарі закарпатського містечка цей знайомий на спір розбив покладену на бруківку цеглину, усі свідки, звичайно, були в шоку. І тільки один дядько в національному костюмі потішався. Мій приятель запропонував насмішнику самому спробувати розбити цеглу хоча б ногою, поставивши на дві цегли. Тоді чоловік голими руками (!) витяг кругляк із бруківки і запропонував «бійцю» розколоти його, а не «усього лише тендітну цеглинку». Каратист із усього розмаху жбурнув камінь об бруківку, сподіваючись, що той розколеться – безрезультатно. А дядько розколов брилу ударом руки. І мовчачи пішов, попередньо забивши камінь назад у бруківку. Місцеві жителі, утішаючи каратиста-киянина, розповіли, що про «чарівника» у їхніх краях начувані. Мовляв, він живе десь у горах і лише іноді виходить до людей. До цього випадку багато хто думали, що розповіді про нього – скоріше легенда. Під час подорожі по горах мені поталанило особисто познайомитися з цією людиною. Він мені розповідав про траволікування, інші не менш цікаві речі, а в мене, зрештою, не вистачило терпіння, і я запитав, чи дійсно він може голими руками розколювати камені? Він якось розчаровано на мене глянув, узяв перший, що потрапив круглий, річковий кругляк...

– А таких людей багато в Україні?

– Мені таланило зустрічати багатьох, хоча, звичайно, це все рівно був надприродний випадок. До речі, я упевнений, якби ті, «історичні» козаки-запорожці жили сьогодні, вони сильно відрізнялися б від наших про їх уявлень. Питання в тому, що у них не було б звичної «гомо совєтікусу» духовної скутості, рабства, закомплексованості, навіть не обговорюється. Скажімо, екзотичний одяг січовиків пояснювався тим, що на ті ж шаровари йшли найдорожчі тканини, узяті в походах у турків. Неважливо, скільки вони коштували, головне – що їхній вид підкреслював презирство козаків як до ворога, так і до показної розкоші. Думаю, що і сьогодні ті козаки виглядали б крутіше найкрутіших «нових українців» і вдягалися б у найдорожчу «фірму». Те ж стосується зброї. В Історичному музеї зберігається шабля останнього наказного отамана Вовк, мені вдалося потримати її в руках. Сталь – булат, «фірма», не місцева, створена «місцевим талантом» з ковалів. От і вся ментальність! Я думаю, що сьогодні, у пошуках відповіді на питання, якою повинна бути Україна, не треба винаходити велосипед. Просто потрібно згадати й осмислити своє, а не переймати чуже. Але щоб вивчити своє, треба напружитися.

– Характерник «Суто» з’явився в 1993 р. І багато козаків ти після цього виліпив?

– Жодного. Знаєш, до цього в мене було багато робіт на цю тематику. А ця мене просто «розіпнула». У «Суто» було стільки вкладено, що після цього щиро ліпити інших козаків я просто не можу.

Алла ЧЕРДИНЦЕВА, переклад з московської"