За радянських часів його ім'я замовчувалося. А якщо й згадувалось, то з тавром "буржуазний націоналіст", "ворог народу", "контрреволюціонер". У незалежній Україні про нього почали писати, дискутувати щодо його політичних переконань та настанов. Варто сказати, що ця постать є неймовірно суперечливою. Пристрасна любов до України спонукала його говорити і писати гірку правду про свій народ, при цьому далеко не з усіма твердженнями Липинського можна погодитися. Твори мислителя вражають творчим даром, який зумів 75 років тому побачити найглибші коріння наших політико-духовних проблем та спробував окреслити шляхи їх розв'язання.

   Народився у селі Затурцях Волинської губернії (тепер Локачівський район).
   Спочатку навчався вдома, потім у житомирській, луцькій та київській гімназіях. Служив у драгунському полку в Кременці. Згодом вступив до Краківського університету. Продовжив навчання в Женевському університеті, удосконалюючись в історії та філософії.
   У 1908 році повернувся в Україну і оселився на хуторі Русалівські Чагарі поблизу Умані, де починає активно займатися науковою роботою.
   З 1910 року знову у Кракові.
   Друге повернення вченого в Україну було спричинене подіями Першої світової війни. Як офіцер запасу, брав участь у бойових діях, але через хворобу незабаром був переведений до тилової частини.
   З перших днів революції він включився в активну політичну боротьбу, українізував свою військову частину в Полтаві.
   Гетьман Скоропадський призначив Липинського послом у Австрії. У 1919 році він прибув до Рейхенау, щоб уже більше ніколи не повернутися в Україну.
   В еміграції став головним ідеологом української державності, обстоюючи монархічні засади. Він вважав, що Українська держава має бути синтезом культурних досягнень Заходу і Сходу й традиційних основ свого існування. Влітку 1920 року Липинський заснував Союз хліборобів-державників, бо саме в цій верстві бачив рушійну силу побудови Української держави.
   Важка хвороба перервала напружену творчу працю вченого. 14 серпня 1931 року на лікуванні в Австрії, В'ячеслав Липинський відійшов у вічність.

   Основні теоретичні засади українського державотворення були закладені ним у праці "Листи до братів-хліборобів". У ній він послідовно обстоював ідею незалежної української державності, підкреслював, що тільки власна держава, збудована українською нацією на основі етнографічної території, врятує націю від економічного розпаду.
   Спершу вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917-1920 рр., глибоко розчарувався в народницькій еліті. Тому форму державності для України шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою вважав конституційну монархію.
   На думку вченого, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, оскільки відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова монархія на чолі з гетьманом, здатним примирити конфліктуючі політичні угрупування (вони "будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало"). Допомагати гетьману повинна національна аристократія, під якою він розумів найкращих людей нації без огляду на їхнє положення і стан. Липинський вказує, що талановитих організаторів залучити до державної праці не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все рахується не з талантом людини, а з її партійним цензом. Тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих організаторів знайти, поставити їх до державного діла, а негодящих - від роботи усунути!
   У своїх "Листах до братів-хліборобів" вчений визначає три основні ідеї і три методи організації для розв'язання проблем українського державного будівництва: демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з правовою ("законом обмеженою і законом обмежуючою") монархією. Вчений вважав, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України.
   Він називав вибори до демократичних парламентів політичною бутафорією, коли долю країни вирішує кількість голосів виборців, а не якість.
   Українську націю, стверджував учений, можна об'єднати територіальним патріотизмом, пробудивши почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі. Любов до рідної землі є необхідною і єдиною можливістю того зв'язку людей, що зветься нацією.
   Важливою умовою побудови української нації вважав її релігійну єдність. Водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.
   Відстоюючи незалежну українську державність, водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного союзу суверенної України з Росією і Білоруссю.
   Деякі його думки щодо будівництва незалежної української держави не можуть бути реалізовані в сучасній Україні, але інші, які відповідають сучасним реаліям політичного життя країни, можуть в нього вживатися.

   Дмитро МЕЛЬНИКОВ,
   кандидат історичних наук, доцент кафедри УПП