11 листопада далека країна на південному заході Африканського континенту — Ангола, одна з найбільших в світі країн-експортерів нафти й алмазів, втридцять друге відсвяткувала день незалежності. З них майже 27 років провела в умовах громадянської війни, яка підігрівалась протистоянням між СРСР і США. Ця держава має чудовий національний девіз «Virtus Unita Fortior» (лат. «Єдність забезпечує силу»).

    Для Жорже Ельдер Памбу МАКАЯ, першокурсника Інституту інформаційних технологій та комп’ютерної інженерії нашого університету Ангола — домівка, Батьківщина. Тож, хлопець активно долучився до проведення урочистостей у нас у ВНТУ. Саме він був і сценаристом, і режисером-постановником дійства, і... актором. Грав роль лідера революції в театральній сценці.
   А відповідальність то неабияка — у святкуванні брали участь не лише усі студенти-ангольці, які навчаються у медичному й технічному університетах Вінниці (їх усього 33). Приїхали секретар з консульських питань посольства Республіки Ангола у Російській Федерації Марія Ізабел ФЕРРАМЕНТА і 1-й секретар посольства Республіки Ангола Роша НАШСИМЕНТО. Пані консул з приємністю повідомила, що заступник губернатора з будівництва провінції Маланже Дарно А.Р. де КАВАЛЬЮ — випускник Інституту будівництва, теплоенергетики та газопостачання нашого університету.
   — Чекали посла, він обіцяв бути у нас у Вінниці, але його терміново викликали до Анголи, — пояснює Жорже. — 32 роки тому Ангола перестала бути колонією Португалії. Я прагнув показати, що для нас значить ця подія, хотів показати наші танці, музику, театр. Я у своєму рідному місті Кабінда займався в театральній студії. Помітив, що українці дуже люблять мистецтво. Хоча в нас часу на підготовку свята було мало, але усі кажуть, що вийшло класно. Я дякую університету, що дав можливість зробити такий вечір. Дякую усім, хто прийшов святкувати з нами наше свято незалежності.

   Розмовляє Жорже вишуканою українською мовою. Якщо телефоном, не одразу збагнеш, що то іноземець, а не ґречний галичанин.
   — Удома спілкуємось португальською. Вивчити українську було дуже складно, але головне бажання. За рік на підготовчому відділенні з допомогою університетських викладачів Василя Яковича КОРЖЕНКА, Людмили Володимирівни ГОРЧИНСЬКОЇ я трохи мову вивчив. Я дуже вдячний пані Людмилі і пану Василеві, вони й зараз мені допомагають.
   Мову вивчити допомогло й те, що працював улітку з дітьми в селах Ружин і Зарудинці.
   —Зараз щомісяця їжджу в Зарудинці відвідувати цих дітей, спілкуюсь там з людьми. Мене там чекають. Я можу дещо допомогти, тому мені приємно, що роблю добро. Це організовує католицька церква.
   Власне сам Жорже не католик. Але такої християнської церкви як в Анголі — Кінбангуїта — у Вінниці немає.
   —Уже тут звик, а спочатку було важко. Навіть не просто важко, а страшно. Звісно, усе виявилось не таким, як уявляв. Не холодно було, а дуже холодно! Для мене +170C — це вже катастрофа. Добре, що зима торік видалась, кажуть, не морозною. Мав час і змогу адаптуватися. Нині обіцяють зиму справжню, але я уже до неї готовий.

   У ВНТУ навчається Едді НЮНГА, земляк Жорже, також з міста Кабінда. Едді четвертокурсник Інституту БТЕГП.
   — Він мене запросив: «Вінниця дуже спокійне місто. Технічний університет — чудовий університет, дуже подобається. Директор інституту студентам як батько, а в деканаті завжди готові допомогти». Розумію, чому Еді запросив, мені теж тепер дуже подобається Україна, жити у цій країні добре. Уже встиг побувати у Києві, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові. Українці люди відкриті і щирі. Почуваюсь тут затишно. Зараз я надзвичайно вдячний Едді.
   Але Жорже на будівельника вчитися не пішов.
   —Моя мама — лікар. Вона дуже хотіла, щоб я був лікарем, але мені ця професія не подобається. Тато хотів, аби я вчився на менеджера (він за фахом економіст). А я багато працював на комп’ютері — після школи 3 роки працював на фірмі нафтової компанії «Шеврон», вона найбільша в Анголі. Вирішив учитися, адже освіта — це перспектива. Моя спеціальність «комп’ютерні системи та мережі».
   У родині Жорже найстарший. Має ще 4 братів і сестру.
   — Іноді скучаю за домівкою, але не часто. Немає часу. Дзвоню додому щотижня. На Life є чудова акція: хвилина розмови за гривню. Вдома є комп’ютер й Інтернет, тож, коли завершиться ця акція, перейдемо на спілкування E-mail. Адже так хвилина до Анголи коштує $5. А додому погостювати збираюсь аж у 2011 році — після магістратури. Так вирішив тато. Потім знову повернуся до Вінниці, в наш університет навчатись в аспірантурі.
   —Вдячний усім, хто допомагає мені в нашому університеті. Моїм однокурсникам Юрі ЧЕРНЕНКУ, Сергію ЛАВРЕНЮКУ, — продовжує Жорже. — Коли тільки прилетів до України, три дні протримали в аеропорту — у мене були не зовсім правильно оформлені документи. Загрожувала депортація. Тож, я неймовірно вдячний доктору технічних наук, професорові Сергію Васильовичу ЮХИМЧУКУ, який усі ці три дні докладав зусиль, щоб мене не відправляли назад в Анголу і дали змогу тут навчатися. Я дякую Богу, що маю можливість в нашому університеті вчитися!