Б.І. Мокін
   ректор Вінницького національного технічного університету,
   доктор технічних наук, професор,
   академік Академії педагогічних наук України

   Шановна редколегіє улюбленого мого тижневика "Дзеркало тижня"!
  

   Я настільки звик довіряти матеріалам, які друкуються у вашому тижневику, що дуже часто обширно цитую їх на засіданнях ректорату з метою загострення уваги до поставлених проблем та порівняння наших досягнень і підходів та точок зору з висвітленими на Ваших сторінках.
   Але те, що ви опублікували у №11 за 24-30 березня 2007 року "Дзеркала тижня" під рубрикою: "ВПЕРШЕ: 200 КРАЩИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ", пославшись на розрахунки, зроблені нікому невідомими в системі української вищої освіти співробітниками кафедри ЮНЕСКО Національного технічного університету "КПІ", мене шокувало. Адже і саму рейтингову таблицю "Топ-200 Україна", і методику, за якою вона складена, і твердження про спосіб отримання інформації - інакше, як симбіозом невігластва та упередженості, назвати неможна. Об'єктивність цієї оцінки я доведу, порівнюючи добре відомі усім вінничанам показники трьох Вінницьких ВНЗ - Вінницького фінансово-економічного університету (ВФЕУ), який має №63 у цьому рейтингу, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (ВДПУ), який має №105, та Вінницького національного технічного університету (ВНТУ), який має №118.
   ВНТУ і ВДПУ мають приблизно однакову кількість студентів з тією лише різницею, що у ВНТУ на кілька сотень більше студентів стаціонару, а у ВДПУ на стільки ж більше заочників. Тож, і чисельність професорсько-викладацького складу ці два університети мають приблизно однакову - в околі 500 осіб. Але у ВНТУ докторів наук більше, ніж 50, а у ВДПУ - менше, ніж 50, а кандидатів наук у ВНТУ більше, ніж 300, а у ВДПУ менше, ніж 300. Академіків та член-корів НАНУ та лауреатів Державних премій України ні у ВНТУ, ні у ВДПУ немає. Крім того, ВНТУ має 5 спеціалізованих вчених рад по захисту кандидатських та докторських дисертацій із 12 наукових спеціальностей, а ВДПУ має лише одну спеціалізовану вчену раду по захисту лише кандидатських дисертацій із двох спеціальностей. Заслуговує, мабуть, на увагу і те, що ВНТУ видає 5 наукових журналів, які входять до переліку ВАК України, а ВДПУ видає лише один збірник праць з періодичністю виходу у світ - кілька разів на рік. Із наведеного переліку, який охоплює усі критерії запропонованої кафедрою ЮНЕСКО НТУУ "КПІ" методики визначення рейтингу по напрямку "Якість науково-педагогічного потенціалу", логічно витікає, що ВНТУ повинен був би мати у цьому напрямку значення сумарного індикатора, суттєво більше, ніж ВДПУ. Але подивіться на рейтингову таблицю "Топ-200 Україна", і побачите, що у ВНТУ оцінка цього сумарного індикатора складає лише 1,42, тоді як ВДПУ її має на рівні 1,85, тобто на 30% вище. Що ніяк інакше, ніж абсурдом, назвати не можна.
   Що цікаво, у ВФЕУ, який посів 63 сходинку у рейтингу і який взагалі не має жодної спецради по захисту хоча б кандидатських дисертацій, не має аспірантури і має лише кілька докторів наук глибоко пенсійного віку, сумарний індикатор "Якості науково-педагогічного потенціалу" дорівнює 1,05%, тобто, він є нижчим від того, який має ВНТУ, лише на 26%.
   Цікавим вам, мабуть, буде і те, що такого університету як ВФЕУ ще до 2006 року взагалі не було на карті України. Для того, щоб переконались у цьому, надсилаю копії відповідних сторінок офіційних довідників за 2004, 2005 та 2006 роки. Співставляючи ці документи, легко переконаєтесь, що до 2006 року за тією ж адресою, за якою у 2006 році з'явився ВФЕУ, значиться Вінницький інститут регіональної економіки і управління (ВІРЕУ), який було створено 10 років тому із залученням в основному викладачів пенсійного віку із інших закладів освіти і який теж разом із ВФЕУ у 2006 році зберігся, але записаний на іншу адресу. Цікавим, мабуть, буде і те, що усі науково-педагогічні працівники ВФЕУ одночасно є і науково-педагогічними працівниками ВІРЕУ. І навіть ректором і у ВФЕУ, і у ВІРЕУ є одна і та ж людина Петро Григорович Білоконний - колишній другий секретар Ленінського райкому КПУ міста Вінниці. До речі, за усю свою багаторічну роботу у системі вищої освіти я вперше побачив у довіднику, виданому не якоюсь приватною фірмою, а Міністерством освіти і науки, що одна і та ж людина одночасно значиться ректором двох вищих навчальних закладів, і це ні у кого з міністерства не викликає подиву.
   У Вінниці менеджерів-економістів готують близько десятка державних та приватних вищих навчальних закладів, у тому числі і ВНТУ. І мені відомо, що студентами ВФЕУ стають лише ті наші абітурієнти, які не пройшли за конкурсом до ВНТУ не лише на державну форму навчання, але і на навчання за контрактом - тобто, лише ті, які по якомусь із предметів , винесених на вступні іспити, отримали незадовільну оцінку. Тож, мене дуже дивує той факт, що сумарний індикатор за критерієм "Якість навчання" у ВФЕУ виявився рівним 5,90, тоді як його значення у ВНТУ, визначене за цією ж рейтинговою методикою, дорівнює лише 2,73, тобто, є удвічі меншим.
   Із викладеного вище легко бачити усю недолугість та упередженість визначеного кафедрою ЮНЕСКО НТУУ "КПІ" рейтингу ВНЗ України.
   На завершення аналізу ще кілька слів стосовно об'єктивності запропонованої кафедрою ЮНЕСКО НТУУ "КПІ" методики визначення рейтингу ВНЗ.
   Абсурдною є формула визначення індикатора якості навчання, у якій у чисельнику стоїть кількість магістрів, а у знаменнику сума бакалаврів та спеціалістів. Адже для більшої якості треба суворіше відбирати із числа бакалаврів майбутніх магістрів - у ВНТУ, наприклад, до магістратури відбираються лише відмінники бакалаврату, які складають лише 15-20%. А за запропонованою формулою виходить, що ті ВНЗ, які зараховують до магістратури усіх бакалаврів підряд, навіть, тих, які і бакалаврські дипломи отримали з натугою, мають показник індикатора якості вищий. Уже однієї цієї формули для визначення індикатору якості навчання достатньо, аби укладачам методики поставити незадовільну оцінку.
   На вступних іспитах до ВНЗ, якщо абітурієнт хоча б з одного предмету отримав незадовільну оцінку, то він не допускається до конкурсу і вибуває з конкурсних змагань. А подивіться на рейтинг ВНЗ "Топ-200 Україна". До нього увійшли 59 університетів, які мають нулі за критерієм "Міжнародне визнання", причому деяким із них надано досить високі місця у рейтинговій таблиці, наприклад, Київський університет права НАН України навіть посів 10-е місце. Але це знову ж таки за межами логіки і просто здорового глузду навіть у рамках запропонованої методики.
   А подивіться на індикатори "Міжнародного визнання". Членство в Європейській асоціації університетів, до якої входить НТУУ "КПІ" і лише європейські університети, дає бали, а членство у Всесвітній асоціації університетів IUA, до якої входить ВНТУ і 7 американських університетів, які входять за міжнародними стандартами до першої світової десятки кращих, не дає балів. Не дає балів і членство у Всесвітній асоціації винахідницьких організацій IFIA, до якої входить від України лише ВНТУ, учені якого за 12 років привезли із виставок винаходів, що проводяться цією асоціацією щороку в різних містах Європи і Америки більше золотих та срібних медалей, ніж українські команди з літніх та зимових спортивних олімпіад за цей же період. Звертаю увагу на те, що спортсменам дають за ці медалі ордени, а нашому університету відмовляють навіть у рейтингових балах! А, між іншим, прапор України на цих виставках піднімається щоразу лише тому, що в них беруть участь учені з ВНТУ. Але, ще раз наголошую, балів за методикою кафедри ЮНЕСКО НТУУ "КПІ" це не додає.
   А це вже прояв упередженості.
   Як проявом упередженості є і те, що академіки та член-кори НАНУ бали університетам, в яких вони працюють, приносять, а академіки і член-кори галузевих академій наук, таких як педагогічна, юридична, медична, аграрна і мистецька, не приносять. І це дискримінує у першу чергу університети педагогічного, медичного та аграрного профілів, оскільки академіків і член-корів галузевих академій наук у деяких із них є не менше, ніж академіків і член-корів в НТУУ "КПІ". Нагадаю, що стипендія академіка і член-кора державної галузевої академії наук складає 80% від стипендії академіка і член-кора НАНУ.
   Тож, логічно було б з такими ваговими коефіцієнтами враховувати в методиці і академіків та член-корів галузевих академій наук. Або ж цей індикатор, який дає перевагу у першу чергу столичним університетам, не враховувати взагалі.
   Перелік критичних зауважень можна було б продовжувати і далі, але я сподіваюсь, що і наведеного досить, аби визнати рейтинг ВНЗ "Топ-200 Україна" недолугим та упередженим. Тож, на цьому я поставлю крапку.