This version of the page http://maysterni.com/contact1.php (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2008-05-01. The original page over time could change.
Поетичні майстерні - Самвидав
Школа   |  Вибрані твори |  Конкурс  |  Переможці
  Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Фото  |  Новини  |  Проекти  |  Форум  |  "Вісник"

ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ

Олексій Юрін
2008.05.01 15:13
***
Невже ми всі обвуглені дерева,
Пропахлі димом сивих перемог,
Немов приковані ціпком сталевим,
Вагаємось зробити перший крок?
Маленький крок від вічної неволі,
Мінливий рух із рабського ярма,
Як довго будуть дурні на престолі,
І рідний край – немов глуха тюрма?
До нас вертають предки з піднебесся,
Надія теплиться в очах сумних,
Коли ж ти, славо давня, повернешся,
Хто воскресить тебе, якщо не ми?!



29.04.2008

Спейсер Кацай
2008.05.01 14:59
Потопельник дощу
Лишивши у рубці, в плачу,
ляпотняву всіх позивних,
на серфері блискавки мчу
по морю небес дощових.

Шукаю, стрибаючи з хмар
у коловерті неземній,
таємний для нас календар
усіх неминучих подій.

Вмикаю трифазні слова
у снах однофазних оман,
де інопланетна людва
глита електронний туман.

Де трощить орбіт кораблі
будинків кораловий риф,
де вкриті ним календарі
майбутніх осяянь і див.

Вони припадають до стін,
ховаються в комп’ютерах,
але в гіперпросторі змін
за дахом зривається дах.

Ворушаться десь в глибині
стеблини розмоклих шпалер –
вже не вистачає мені
всіх дихань усіх атмосфер.

Легенями вітру свищу,
в хиткій розуміючи млі,
що я, потопельник дощу,
лиш позначка в календарі.

Ганна Осадко
2008.05.01 14:14
Та, що перевертає пінгвінів, на вакаціях
Ключем злетівши, в шарлат вмочивши німе перо,
Ключі узявши, дійти до брами, а далі – раєм,
Де Петя Наліч – немов апостол – що теж Петро,
Про море синє (де не бувала) мені згадає,

Про чайок білих (яких не чула веселий крик),
Про босий танець, пісок на пальцях і тіл Бермуди,
І усміхнеться з аероплана той чоловік:
Ще не бувала? No problems, люба! До ранку будем!

У сині хмари пірнаєм рвучко, гребем на схід,
І не боюся пливти з тобою крізь небо хиже,
І море стихне, і берег дальній, і мокрий слід,
І Бог ладнає нам на пісочку маленьку хижу.

І гамір чайок, чайок зелений, габа одеж
Спливе невміло, та неодмінно, до ніг, до пальців...
І вишиваю шалений танець, а потім теж
Ранкове сонце, священне море на білих п’яльцях.

А потім раптом – колись, навіщось, в якому сні,
Коли вколишуть мене – щасливу! – щасливі чайки
Присняться чорним, присняться білим вони – одні! –
Замерзлі наші, голодні наші пінгвіно-лайки.

І ти цілуєш, і ти керуєш: вертати час,
Бо час злітає, і ми злітаєм на теплим раєм,
Бо хтось чекає – вони чекають! – на сильних нас,
Бо ми руками їх зимні душі відігріваєм.

Ніка Новікова
2008.05.01 12:46
Фантоми (із хворого. із мене)
ні, не боляче. ні, не боляче

загорнутись у ковдру
молячись
поховати сумління
поночі
заридати у тиші тонучи
тонучи

ні, не боляче. ні, не боляче.

ні, не боляче, коли байдуже.
коли ніжні, барвисті райдужки
не знаходять – дивитись – райдужне.
ні, не боляче,
коли байдуже.

ні, не виспатись,
ні, не вимитись,

від чужої руки,
що збиває зірки,
від "от курви жінки!",
що дається взнаки,
від ріки-навпаки,

що лине десь.
може й виспатись,
та не вимитись.

ні, не боляче, коли нічому.
коли місце під хрест розмічено,
коли тихо, і вже уквітчано,
і закопано, і засвідчено.
дошка, дошка –
усе полічено.
ні, не боляче, коли нічому.

Перевірила.
і не боляче!
і сміятися можна борючись!

розіп"явши, стоять загони.
розіп"явши моїм законом.
розіп"явши мене.
з ікони
крапа кров (як моя) червона.
а за вікнами – церква.
дзвони.
а за вікнами синь Сіону.
а за вікнами дарамброзія,
і тихенько пророчить Осія.
а у склі відбиваюсь
досі
я?..

ні, здалося.
фантоми.
спомин.

Ванда Нова
2008.05.01 11:28
Сум’яття
Сум’яття залишає слід багровий:
чи варто серце ставити на кін?
Шукаю правди в скельці кольоровім -
на пучці застигає крапля крові,
і вухо ріже голосом тонким:

Я знаю, хто ти. Та чи знаю, ким
ти станеш, як спадуть усі покрови,

чи ми зігнемось під вагою карми,
коли зотліють в попільничці дні,
і місяці зотліють із роками;
чи скочу я в колодязь Муракамі,
чи схочеться безмовній та сумній,

втомившись від безглуздої борні,
на самоті зостатись із зірками?

Гонитва божевільна, ніби ралі
укрила пилом. Тільки не давай
обíцянок звабливих, мов коралі,
що так падкі на них наївні кралі...
І пагінцями проростуть слова,

несказані. У них живуть дива,
і зріють - бережи, аби не вкрали.
Любові дотик, ніжний, мов єдваб,

у коло стан захопить і рамена,
немов каблучка -
палець безіменний.

Варвара Черезова
2008.05.01 09:20
Муркотливо-сонне
Домрію вчорашні мрії і каву гірку вчорашню
Доп’ю і впаду у сон.
В свої лабіринти втоми, чи пам’яті, от ледащо.
І сниться у полі льон.

І сняться мені волошки. І небо ультрамарином
Малює неквапом Бог.
Пантрую на небі сонце, що котиться апельсином,
Терпкий допиваю грог.

Так тепло на підвконні. Лежу у горішнім сяйві.
Муркочеться... Муркочу.
В моєму садочку свято – цвітуть червонясто мальви,
Бо ж світла тут досхочу...

Юрій Лазірко
2008.05.01 00:19
Чолобитна
Страшно... хотіли дожити довіку
із чоловим на землі чоловіком -
краяло б сонце не біль небокраєм,
билося б серце за "всіх" і "кохаю".

Щоби чоло не оралося віком,
світ засинав на щасливих повіках,
вдарили громи - розсипались зграї
наших гризот, що розмаялись в маї.

Пиймо любові незлічені ліки
серце - не камінь, а доля - не лікар.
Станьмо глухими до дзявку та лаю,
там, де молитва - там янгол витає.

А від сльози - зачинаються ріки,
а від усмішки з чола чоловіка
мудрість із ласкою світ розкривають,
прощу несуть в чолобитній до раю.

1 Травня 2008

Маріанна Бек
2008.05.01 00:15
Серцедумство

Сплю
в поетичній неволі,
що на дотик, мов шкіра
обличчя ікони.

І народиться завтра надвечір
тихий-тихий цвіркун –
і, коромисло трав начепивши на плечі,
ніжно споїть тональністю струн.

Прокидаюсь
в римованих стінах,
що на слух, наче пульс
під крилом лазарету.


Юрій Лазірко
2008.04.30 21:05
Линвоходець
Тугий адреналін, неначе мед у сотах,
збирається під линвою і створює вагу.
Хода прикута висотою зяво-рото
і всоте, як і вперше, крок збирає квотум
довіри линві. Гасне в перестрілках палок гул.

Стужавіють повагом краплі слів у в`язах,
пов`язка на очах, немов до страти, чи до сну.
Наповнені відвагою останні м`язи,
питливе відчуття стопи - дороговказом
веде за кожним разом струмовини борозну.

Стенається під куполом на стен жердина
і світло пожирає в декалюменах піддах,
і ніби по життю іде на суд людина,
чим ближче небеса - тим брак адреналіну
відчутний їй. Хрещата тінь несеться по рядах.

30 Квітня 2008

Олена Пашук
2008.04.30 19:49
ночами
ночами
коли ходять дерева
почуваєшся настільки самотньо
і порожньо
що здається в кімнаті
немає навіть тебе

чути лишень як пил
сідає на скрипучу підлогу

дивишся у дзеркало
і бачиш тільки дзеркало
ночами
коли ходять дерева

вслухаєшся в порожнечу
власного тіла
де серце грюкоче відром об стінки криниці

криниці без води
тіла без душі
тебе без себе

твоя кімната
блює в ніч світлом
її нудить від самотності
і від того
що дерева ночами ходять
і проходять повз

Ірина Заверуха
2008.04.30 18:49
Поки(бавимось)
Поки сонячне світло сіється через фіранку
А в каміні іще догорають залишки твоїх листів
Так по-дитячому бавимось у мовчанку
Ніби з водою у рот ми набрали китів

І випливають слова обважнілі як брили
Скільки б не говорили та всеодно
Не вистачає одного Ньютона сили
Щоб впасти на дно…


Володимир Свідзінський
2008.04.30 17:28
Зав'язують, затягають
Зав'язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."

"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"

Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?

Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".

Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.

1935

Із збірки "Медобір"

Ніка Новікова
2008.04.30 16:09
Вишнева казочка.
[Я вдома.]

і добре-добре, і тепло-тепло.
і туляться рідно стіни, аж вся затерпла;
(а я б так могла тулитись лише до неба)
роздушать, байдужі?
та байдуже, хай роздушать!
померти в обіймах – якого ще щастя треба?

і хочеться просто бути.
комусь. для себе.
і хочеться жити,
бо рідно,
бо тепло-тепло,
так тепло -
впрівають стекла.

[І втома]

вбереться в лахи мого "сьогодні",
і ніжки мені на спину поставить ніжні,
і влізе на шию,
і стане лічити вишні,
торішні.
гнилі-гнилі, і чомусь холодні.

а я ж їх тримала у пазусі
до Великодня...
та витягла тільки сьогодні.

[Простягую руки]

угору, до неботиші.
туди, де хмарки ще ближчі і ще біліші;
і котиться жар хребтом усе вище, вище..

та згадую дивоказку про дивомиші,
де каже мені мишатко: "давай, вирішуй,
замінить тобі мій послід торішні вишні?
скоріше!.."
а я піднімаю ґвалт,
бо чомусь не згодна;
і втома – летить у спомин.
і я голодна
до правди
казок не хочу, бо з моди вийшли.
раніше, коли читала, були добріші,
потрібні...
а зараз -
що в травні лижі.

а зараз...
я вдома, вдома.
одна.
на краще?
на гірше?
мене не шукатимуть, мабуть,
на цьому тижні,
а може й ніколи більше.

[Простягую ноги.]

І доообре,
до біса вишні!..

Вікторія Осташ
2008.04.30 15:52
До теми
    Кину серце в живу росу,
    І розквітне троянди кущ.
       Магадара Світозар

безліч разів кидали серце в роси
чисел не стачить... троянди-кущі рахували
хвилі зривали – вплітали квітки у коси
біль із очей ніби скалку виймали...
як тобі серце – додати вогню чи досить?

мовчки мовчить – ані звуку-зітхання – серце
роси повсохли а мо’ і зірками в небі
виросли – відображені там на денці
кинь позад себе страждання – вростає гребінь
де ті кущі ті троянди – пішли за безцінь?

Останні надходження: 7 днів | 30 днів
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів







  Поезія, проза, аналітика
Повідомлення
Тема  
Зміст  
Ваш е-мейл