Фото | Новини | Проекти | Форум | "Вісник"
Володимир Свідзінський
2008.04.30
17:28
Зав'язують, затягають
Зав'язують, затягають,
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."
"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"
Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?
Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".
Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.
1935
Із збірки "Медобір"
Як ряска плесо.
Живущим погрівом – сонце,
Гіркавим пилом – полинь,
Миром – тінь:
"Забудь... Покинь..."
"Милі, милі, один же вік.
Покинути, що злеліяв?
Оддати іншим, про віщо мріяв?
Для чого ж я жаром протік?"
Коли чую: від сонця сміх.
"От я сію найбільш усіх,
А ти бачив женців моїх?
Радість на бистрому вітрі цвіте.
Ой на бистрому, ще й на рвучкому,
А бажання – при доброму й злому –
Стоять, як дерева навколо дому –
Не одходять ніколи, ніде.
То, скільки не жити,
Мрії не вдовольнити".
Зав'язують, затягають:
"Забудь... покинь!..."
Ласкавим опалом – сонце,
Оливним димом – полинь,
Миром – тінь.
1935
Із збірки "Медобір"
Ніка Новікова
2008.04.30
16:09
Вишнева казочка.
[Я вдома.]
і добре-добре, і тепло-тепло.
і туляться рідно стіни, аж вся затерпла;
(а я б так могла тулитись лише до неба)
роздушать, байдужі?
та байдуже, хай роздушать!
померти в обіймах – якого ще щастя треба?
і хочеться просто бути.
комусь. для себе.
і хочеться жити,
бо рідно,
бо тепло-тепло,
так тепло -
впрівають стекла.
[І втома]
вбереться в лахи мого "сьогодні",
і ніжки мені на спину поставить ніжні,
і влізе на шию,
і стане лічити вишні,
торішні.
гнилі-гнилі, і чомусь холодні.
а я ж їх тримала у пазусі
до Великодня...
та витягла тільки сьогодні.
[Простягую руки]
угору, до неботиші.
туди, де хмарки ще ближчі і ще біліші;
і котиться жар хребтом усе вище, вище..
та згадую дивоказку про дивомиші,
де каже мені мишатко: "давай, вирішуй,
замінить тобі мій послід торішні вишні?
скоріше!.."
а я піднімаю ґвалт,
бо чомусь не згодна;
і втома – летить у спомин.
і я голодна
до правди
казок не хочу, бо з моди вийшли.
раніше, коли читала, були добріші,
потрібні...
а зараз -
що в травні лижі.
а зараз...
я вдома, вдома.
одна.
на краще?
на гірше?
мене не шукатимуть, мабуть,
на цьому тижні,
а може й ніколи більше.
[Простягую ноги.]
І доообре,
до біса вишні!..
і добре-добре, і тепло-тепло.
і туляться рідно стіни, аж вся затерпла;
(а я б так могла тулитись лише до неба)
роздушать, байдужі?
та байдуже, хай роздушать!
померти в обіймах – якого ще щастя треба?
і хочеться просто бути.
комусь. для себе.
і хочеться жити,
бо рідно,
бо тепло-тепло,
так тепло -
впрівають стекла.
[І втома]
вбереться в лахи мого "сьогодні",
і ніжки мені на спину поставить ніжні,
і влізе на шию,
і стане лічити вишні,
торішні.
гнилі-гнилі, і чомусь холодні.
а я ж їх тримала у пазусі
до Великодня...
та витягла тільки сьогодні.
[Простягую руки]
угору, до неботиші.
туди, де хмарки ще ближчі і ще біліші;
і котиться жар хребтом усе вище, вище..
та згадую дивоказку про дивомиші,
де каже мені мишатко: "давай, вирішуй,
замінить тобі мій послід торішні вишні?
скоріше!.."
а я піднімаю ґвалт,
бо чомусь не згодна;
і втома – летить у спомин.
і я голодна
до правди
казок не хочу, бо з моди вийшли.
раніше, коли читала, були добріші,
потрібні...
а зараз -
що в травні лижі.
а зараз...
я вдома, вдома.
одна.
на краще?
на гірше?
мене не шукатимуть, мабуть,
на цьому тижні,
а може й ніколи більше.
[Простягую ноги.]
І доообре,
до біса вишні!..
Вікторія Осташ
2008.04.30
15:52
До теми
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.
Магадара Світозар
безліч разів кидали серце в роси
чисел не стачить... троянди-кущі рахували
хвилі зривали – вплітали квітки у коси
біль із очей ніби скалку виймали...
як тобі серце – додати вогню чи досить?
мовчки мовчить – ані звуку-зітхання – серце
роси повсохли а мо’ і зірками в небі
виросли – відображені там на денці
кинь позад себе страждання – вростає гребінь
де ті кущі ті троянди – пішли за безцінь?
І розквітне троянди кущ.
Магадара Світозар
безліч разів кидали серце в роси
чисел не стачить... троянди-кущі рахували
хвилі зривали – вплітали квітки у коси
біль із очей ніби скалку виймали...
як тобі серце – додати вогню чи досить?
мовчки мовчить – ані звуку-зітхання – серце
роси повсохли а мо’ і зірками в небі
виросли – відображені там на денці
кинь позад себе страждання – вростає гребінь
де ті кущі ті троянди – пішли за безцінь?
Володимир Мацуцький
2008.04.30
15:22
Гандхарва
пісня
Вершник-герой Гандхарва
протягом року мандрував Варою –
Великим Слов'янським "Простором",
втіленням якого, а ще часу, він і ставав,
повернувшись до рідного племені.
Там заздалегідь порядкували вівтар.
І коли Гандхарва віддавав жерцям
себе-й-коня на заклання – то він вже
вважався символом Всесвіту (Простору-й-Часу).
Народ ставав стійким і непереможним.
Степом шлях.
Вершник на коні –
Простір-Час в просторі землі.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Мій народ
шляхом тим іде.
Навкруги – попіл та вогонь.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Сто жерців,
сто людських благань,
сто синів – на вівтар вогню.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Стань з колін,
український рід.
Доля-шлях – є спаситель твій.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
5 квітня 2006 р.
Вершник-герой Гандхарва
протягом року мандрував Варою –
Великим Слов'янським "Простором",
втіленням якого, а ще часу, він і ставав,
повернувшись до рідного племені.
Там заздалегідь порядкували вівтар.
І коли Гандхарва віддавав жерцям
себе-й-коня на заклання – то він вже
вважався символом Всесвіту (Простору-й-Часу).
Народ ставав стійким і непереможним.
Степом шлях.
Вершник на коні –
Простір-Час в просторі землі.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Мій народ
шляхом тим іде.
Навкруги – попіл та вогонь.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Сто жерців,
сто людських благань,
сто синів – на вівтар вогню.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
Стань з колін,
український рід.
Доля-шлях – є спаситель твій.
Слов’янський шлях.
Гандхарва.
5 квітня 2006 р.
Вікторія Осташ
2008.04.30
13:45
Як не назвú
статична правда ваших піцерíй
як їх не наголошуй – хоч піцéрій
нагадує стерильність диспансерів
з відрижкою несправдженості мрій
а ти не мрій – аби не знати згуб
з відспівуванням щедрими вустами
коли в останнє бачитимеш камінь
з “направо” і “наліво” – в кіноклуб
озвучених і занімілих марень
ти обереш (я знаю) “навпростець”
так “просто” наче до “старого мяста”
до міста в котрого тебе не вкрасти
єдиний шлях – крізь отвори сердець
як їх не наголошуй – хоч піцéрій
нагадує стерильність диспансерів
з відрижкою несправдженості мрій
а ти не мрій – аби не знати згуб
з відспівуванням щедрими вустами
коли в останнє бачитимеш камінь
з “направо” і “наліво” – в кіноклуб
озвучених і занімілих марень
ти обереш (я знаю) “навпростець”
так “просто” наче до “старого мяста”
до міста в котрого тебе не вкрасти
єдиний шлях – крізь отвори сердець
Магадара Світозар
2008.04.30
09:38
Любов зла...
Понад думами, в вишині,
Хтось згадає про нас чи ні,
Втопить істину у вині,
І сховається в абажур.
Трісне глечик по серцю – кр(ах!),
Крик загубиться у вітрах,
Біль розпишеться ув очах,
І обійдемось без тортур.
Попід думами, унизу,
Без розплати за зуба зуб,
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.
Перевернеться світ на дно,
Знов забродить старе вино,
Тільки істині все одно -
Дай цукерочку за щоку.
Хтось згадає про нас чи ні,
Втопить істину у вині,
І сховається в абажур.
Трісне глечик по серцю – кр(ах!),
Крик загубиться у вітрах,
Біль розпишеться ув очах,
І обійдемось без тортур.
Попід думами, унизу,
Без розплати за зуба зуб,
Кину серце в живу росу,
І розквітне троянди кущ.
Перевернеться світ на дно,
Знов забродить старе вино,
Тільки істині все одно -
Дай цукерочку за щоку.
Сергій Могилко
2008.04.30
07:23
Ще не знаю...
Ти думаєш "це звичайна симпатія",
Хоча я не знаю, що думаєш ще
Всередині пеклом нестримним пече…
Можливо, тому, що не вмію кохати я?
Бо вмів би – то рай у душі стрімко цвів
І ми б упивалися солодом днів,
А так захлинаємось співом дощів,
Що ти народила у віршах…
У тиші,
У слові
Скажу тобі знову і знову "люблю"
А очі засліплені не розтулю,
Бо я ще не знаю любові…
Хоча я не знаю, що думаєш ще
Всередині пеклом нестримним пече…
Можливо, тому, що не вмію кохати я?
Бо вмів би – то рай у душі стрімко цвів
І ми б упивалися солодом днів,
А так захлинаємось співом дощів,
Що ти народила у віршах…
У тиші,
У слові
Скажу тобі знову і знову "люблю"
А очі засліплені не розтулю,
Бо я ще не знаю любові…
Варвара Черезова
2008.04.29
17:45
Не вірити, молитися...
Не вірити, молитися...
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...
Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.
і знову,
Чекаючи бодай якогось слова,
Читати молитовник при свічі,
Коли на мене гостряться мечі
Мого ж безсилля
і чужих невдач,
Твого „люблю” і не твого „пробач”...
Чекати вітер, зливу, зорепад.
Збирати в жмені роси.
Невпопад
Писати довгі і сумні листи,
Любити небо.
Соняхом цвісти.
Вікторія Осташ
2008.04.29
16:07
Апологія дива
ти не бачив... чи я не питала
чи ти бачив правдешні дива
тіло досвідом напхано – мало?
ні достоту! вже спогадів жало
надто глибоко... надто слова
на поверхні на шерешні втоми
легко ковзають й серце той слід
заліковує миром – з надломів
все одно чути відчаю від-
світ безрадісний і бездомний...
а дива... чи ти бачив чи ні –
все одно вони поміж нами
наче світло раптове в імлі
наче лезо свободи незламне
порятунок в небеснім човні...
чи ти бачив правдешні дива
тіло досвідом напхано – мало?
ні достоту! вже спогадів жало
надто глибоко... надто слова
на поверхні на шерешні втоми
легко ковзають й серце той слід
заліковує миром – з надломів
все одно чути відчаю від-
світ безрадісний і бездомний...
а дива... чи ти бачив чи ні –
все одно вони поміж нами
наче світло раптове в імлі
наче лезо свободи незламне
порятунок в небеснім човні...
Вікторія Осташ
2008.04.29
15:24
Пост-травневе
я не скажу остаточного слова
Слова немає лексус – полова
ти пам’ятатимеш голі цитати
риску всередині – по-межі дати
(першу й останню) мене вже не буде
травні скінчились – залИшився грудень
Слова немає лексус – полова
ти пам’ятатимеш голі цитати
риску всередині – по-межі дати
(першу й останню) мене вже не буде
травні скінчились – залИшився грудень
Петро Скунць
2008.04.29
14:46
Зарубки на пам"ять. VI. Поезія
Поезія... Ступаю знов по лезу я
коли вчорашні болі заслабі.
Не всім болить? Не всім й одна поезія,
вона - розмова з рівними собі.
коли вчорашні болі заслабі.
Не всім болить? Не всім й одна поезія,
вона - розмова з рівними собі.
Василина Верховинка
2008.04.29
14:37
Подрузі
Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...
Анатолій Мельник
2008.04.29
12:42
СНІГ У КВІТНІ
Сніг у квітні безжальний сипле.
Гинуть квіти, лягають долу.
Сніг у квітні вже так - без скрипу,
Тай на землю уже не голу.
Квіти в квітні від снігу гинуть.
У природі якийсь недолік...
Хмари йдуть. Знову небо синє,
Тільки квітам нема вже долі.
Гинуть квіти, лягають долу.
Сніг у квітні вже так - без скрипу,
Тай на землю уже не голу.
Квіти в квітні від снігу гинуть.
У природі якийсь недолік...
Хмари йдуть. Знову небо синє,
Тільки квітам нема вже долі.
Варвара Черезова
2008.04.29
12:18
Моїм дівчатам;)
Співай, красуне, схована за ніком!
Лесюню, Чорі, Вандо, хто іще?
Ой мати рідна, моя люба Ніко.
За ледве не забула. І віршем
Згадаю всіх кого люблю. Дівчата,
Та вас тут, ніби квітів у саду,
Одна гарніша іншої. Знайду
І розцілую. Всі мерщій до хати:
До мене ж звісно! Напою чайком.
Із шоколадом і міцним стограмом,
І завтра буде краще чи так само,
Аби із вами. Любі мої, цьом!
Лесюню, Чорі, Вандо, хто іще?
Ой мати рідна, моя люба Ніко.
За ледве не забула. І віршем
Згадаю всіх кого люблю. Дівчата,
Та вас тут, ніби квітів у саду,
Одна гарніша іншої. Знайду
І розцілую. Всі мерщій до хати:
До мене ж звісно! Напою чайком.
Із шоколадом і міцним стограмом,
І завтра буде краще чи так само,
Аби із вами. Любі мої, цьом!
Останні надходження: 7 днів | 30 днів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Поезія, проза, аналітика
Повідомлення