A A A
Размер шрифта: Бути сильною жінкою — мистецтво, яке вміє з роками перевіряти твій талант на істинність. І якщо час робить тебе кращою, ти на правильному шляху. Значить, ти усе робиш грамотно і своєчасно. Тоді й компліменти з уст протилежної статі звучать правдиво і природно.

У цій закономірності я ще раз переконалася під час розмови із вродливою, розумною і вольовою жінкою — Яною Смоленцевою. Більшість львів'ян знають її як співвласницю розважального центру «Мі100», організатора першої в нашому місті школи боулінгу, тренера міжнародного класу. Та все ж здобутки цієї жінки у бізнесі та спорті не стали на заваді бути коханою дружиною і дбайливою мамою, про яку можна лише мріяти. Забігаючи наперед, можу сказати, що один із секретів Яни полягає у вмінні ризикувати і прогнозувати. Як каже ельзаська приказка «чоловіки завжди мають слушність, а жінки ніколи не помиляються».

«Зовнішність жінки — свідчення того, який чоловік поряд із нею»

— Яно, почну із запитання, яке має право бути першим. Ви чудово виглядаєте. Яка ваша таємниця?

— Вважаю, що зовнішній вигляд жінки — свідчення того, який чоловік поряд із нею. Тому я, звісно, надзвичайно вдячна своєму чоловікові, його увазі та турботі. Безперечно, позитив дають мені мої доньки. Одній 11 літ, іншій нещодавно виповнилося чотири рочки. І, звичайно, вплив має також сила власного характеру. Тож мій нинішній душевний спокій і відображається на моєму обличчі. У Львові ми із чоловіком живемо вже п'ять років. До того мешкали в Єкатеринбурзі. Під час останніх відвідин батьківщини, я зрозуміла, що старі знайомі перестали мене впізнавати - з віком ми змінюємося в кращу сторону. А все завдяки сімейному благополуччю, життєвій мудрості. На мене особливо впливає материнство. Жінку це кардинально змінює — як ззовні, так і зсередини, бо ж діти - це найважливіше, що може бути в цьому житті.

— До того, як почали професійно займатися боулінгом, яке місце у вашому житті займав спорт?

— Загалом я була дуже розвиненою дитиною. В п'ятирічному віці мене віддали в професійну школу народних танців. Тринадцять років я займалася цією справою, включно із потужними гастролями Росією і загалом колишнім Радянським Союзом. Якогось страху публічних виступів не було. В моєму житті також була музична школа, мала місце й художня гімнастика. Пригадую, як свого часу навіть на футбол хотіла записатися. Тобто мене вистачало на все. Та згодом довелося обирати щось одне і я залишилася в танцювальному колективі. Згодом вступила до університету. Після другого курсу вийшла заміж, народила доньку Олександру. Академвідпустку не брала, закінчила Державний економічний університет за спеціальністю «Економіст-менеджер управління виробництвом». Потім працювала у туристичній фірмі, в яку потрапила за запрошенням після захисту дипломної роботи. Якось друзі покликали нас із чоловіком пограти в боулінг. У той час в Єкатеринбурзі щойно відкрили перший боулінг-клуб. Я спробувала і мені сподобалося. Потім якось ми почули про проведення сімейного турніру. Ми із чоловіком зайняли тоді третє місце. Пригадую, як сильно ми тоді загорілися цією справою. Відтак, стали приділяти боулінгу свій вільний час, стали шукати тренерів. І поступово наше захоплення набуло серйозності. Потім ми ввійшли до складу Російскої федерації боулінгу. Почалися змагання, відрядження. Потім чоловікові запропонували роботу в Україні і він поїхав до Львова. Деякий час ми були позбавлені можливості займатися улюбленим боулінгом, позаяк тут його ще не було. Логічно, що в результаті з'явилася ідея створити боулінг-клуб на базі Мі100, бо насправді це дуже азартний вид спорту, цікавий і чудове проведення часу.

— Якою була реакція львів'ян на появу нового виду захоплення?

— Коли ми відкрили розважальний клуб «Мі100», усі дещо здивувалися, оскільки сприймали боулінг-клуб як кегельбан. Та це далеко не те ж саме. Боулінгу притаманна інтелектуальність. Мало хто знає, що доріжки змащені спеціальною олією, існує поняття «кондиції» доріжки, та й самі кулі мають свої різновиди. Поступово ми почали розвивати боулінг на теренах Західної України. Нам вдалося ввійти до складу Української федерації боулінгу. Ми заявили про себе саме як спортивний клуб, запросили відомого тренера з Росії Андрія Васильєва. Він набрав першу школу і вже згодом я здала усі необхідні іспити, отримала міжнародний сертифікат тренера. Тепер можу викладати в будь-якій країні Європи.

«Усі спортсмени проходили через травми і біль»

— У Львові маєте багато учнів?

— Можу сказати, що 80% людей, які грають у нас в клубі — мої учні. Люди, які проходять у мене школу боулінга, визнають, що насправді нічого складного в цій грі немає. Треба просто приділити цьому час і мати бажання.  Жінок серед аматорів цієї гри набагато менше. По-перше, це нелегкий вид спорту, бо ми їздимо то на турніри по країні, то далеко за її межі, і під час переїздів доводиться носити зі собою спортивні сумки, які важать близько 70 кг. Ти їх береш у руки, вже знаючи, що це важко. Ти вже готовий до цього. А люди, які допомагають, наприклад, на митниці, дуже дивуються: «Як ви це носите?» Жартома інколи промовляю: «Господи, чому я в шахи не граю?» Важко, це втомлює, але це одна з умов боулінгу. Кулі нелегкі, вони вимагають індивідуального підходу. Для професійної кулі навіть знімається карта руки і по ній вже дрилиться цей шар. Всі спортсмени проходили через травми і біль. Однак успіх і перемоги усе це в кінцевому результаті виправдовують.

— Яким чином можна потрапити до вашої школи?

— Загалом люди, які цікавляться боулінгом, залишають свої координати на рецепшині. Заняття проходять п'ять днів поспіль, по дві години. Не я так захотіла, таким є чітке правило десятигодинних базових основ боулінгу. Формується група і ми займаємося. Загалом ці заняття я проводжу з метою розвитку боулінгу в Україні.

— Чи легко навчити дитину азам боулінгу?

— Знаєте, до мене підходили із таким питанням. І я навіть мала ідею відкрити дитячу школу боулінгу, однак у цій справі дієвим є хребет, на нього падає велике навантаження, тому не рекомендую професійно займатися цим спортом до 12 років. А просто для задоволення — будь ласка. До того ж я помітила, що в інших містах боулінг-клуби відвідує набагато більша кількість дітей. У нас в місті такий клуб один, доріжок небагато, відвідини насичені. Дорослі залишають право такої розваги для себе. Хоча особисто знаю, що дитячий день народження, який проходить у супроводі цієї гри, має вигляд надзвичайного свята для дітлахів. Я не раз це спостерігала. Моя старша донька Олександра, наприклад, дня народження без боулінгу не визнає. Це весело, класно й азартно. І справді приємно.

«У нашій сім'ї навіть пес — спортсмен»

— То все ж таки боулінг для вас — спорт, заняття для душі чи спосіб веселого проведення часу в колі приємного товариства? Усе в одному?

— Для мене насамперед це робота, справа, яку я обожнюю. І я свідома того, що, займаючись боулінгом, я відбираю час у своїх дітей. Минулий рік став тому підтвердженням. Він був надзвичайно важкий для мене в професійній діяльності, позаяк я була призначена тренером української національної юнацької збірної, готувала  і возила її в Грецію на Чемпіонат Європи, потім це були мої особисті збори до чемпіонату світу в Мексиці. До того ж ці збори проводилися щомісяця, після чого в Лондоні відбувався процес дрилювання шару. А ще усілякі заходи по Україні, і, безперечно, робота в «Мі100». Звичайно, після усього цього пропозиція «пішли, пограємо в боулінг» не завжди викликає асоціації із відпочинком. Вісім років занять боулінгом дають про себе знати. Напевно, зараз прийшов час, коли треба відпочити, що я зараз і роблю. А вже з вересня, з настанням нового  сезону, я знову «йду в бій». А триматися, відпочивати і набиратися сил мені допомагає сім'я, друзі, дві няні, якими я дуже задоволена, які майже стали сім"єю, а це також дуже важливо, адже тут ми із чоловіком та дітьми самі. До речі, старша донька також спортсменка. З шести років вона займається великим тенісом. І я бачу, що вона перейняла сильний дух. А ще у нашій сім'ї навіть пес — спортсмен, як не дивно це звучить. Торік ми завели лабрадора і жінка, яка допомагає нам із дресируванням, возила його на змагання в Миколаїв, де вона здобула друге місце. Загальний дух творить чудеса.

— Яно, ви дуже сильна жінка. Такою ви стали із роками, із досвідом чи, можливо, іншою ніколи й не були?

— У першу чергу це результат батьківського виховання, яке проходило на доволі суворій, але довірливій основі. Левова частка мого характеру — від батька, який досі жартує, називаючи мене «хлопцем у спідниці». Я можу, стиснувши зуби, йти вперед, але не по головах. Свою роль зіграла моя перша поїздка на гастролі у семирічному віці. Великий колектив навчає виживати. Я опиралася на поради старшої сестри, яку дуже поважаю. А ще я дуже тішуся, що ми із чоловіком справжні друзі: йому я розподаю усі своїі радощі й печалі. Звичайно, були моменти, коли він занурювався у свій бізнес із головою, віддалявся. Але я розуміла, що не буває нічого ідеального. Головне у цей момент зрозуміти, пробачити і відчути, що все буде добре, розставивши в результаті правильно усі акценти. Треба бути мудрою.

«Я дуже життєрадісна людина»

— Впевнена, чоловіки вас бояться...

— Знаєте, мабуть, так. Ви не перша жінка, яка мені про це говорить. Чому? Не знаю, можливо, вигляд у мене суворий. А ось ті люди, з якими знайома близько, з якими ми разом відпочиваємо, знають, що я дуже життєрадісна людина. Якщо мені добре, я готова поділитися своїми радощами з усіма. А якщо присутній сум, мої очі мене видадуть. Але жалітися не буду, а значить не зіпсую настрій іншим, що також має свій сенс.

— В які моменти ви все ж дозволяєте собі побути слабкою?

— Звичайно, бувають такі моменти, але за три останні роки я пройшла свою основну життєву школу. В результаті я цілком змінила своє ставлення до життєвих цінностей. Свого роду відбувся переворот всередині мене. На багато речей я просто перестала звертати увагу. Почала розуміти, що цінувати треба лише ті емоції, які тобі потрібні, які важливі для тебе.

— Різкі висловлювання людей — наслідки заздрощів, можуть вплинути на ваш настрій?

— Раніше так. Дуже сильно. Ви потрапили в десятку (сміється — авт). Зараз я ціную лише думку близьких, рідних людей. Якщо ти особистість, про тебе говоритимуть і хороше, і погане. І більше, звичайно, погане. У ті моменти, коли я відчуваю за своєю спиною неприємні розмови про мене, розумію, що, мабуть, привід для заздрощів ці люди мають. Я всього досягла сама, завдяки своїй сім'ї, чоловікові, в чомусь завдячую порадам справжніх друзів, своїм чітким життєвим принципам.

— У Львові ви не так давно. Встигли полюбити місто?

— Безумовно, навіть дуже. Єкатеринбург — моя батьківщина та мій дім тут, у Львові. Львів — душевне місто, мегаполіси не для мене, від них я дуже втомлююся. Клімат, екологія тут набагато кращі, аніж в Єкатеринбурзі. Я маю з чим порівняти, адже Єкатеринбург - третє місто в Росії, це промислове місто. Звичайно, у Львові не так багато розваг, місць, куди можна піти з дітьми. Тому навіть в «Мі100» ми намагаємося постійно враховувати ці нюанси, аби люди мали вибір для відпочинку, щоб не було одноманітності. Нехай Львів відстає за рівнем розвитку від Києва, наприклад, років на п'ять. Але і в цьому треба шукати позитиви. Якщо ти людина бізнесу, то можеш відстежувати, ловити ці нюанси. Так було із боулінгом, та й з клубом Мі100 загалом. І я жодного разу не пошкодувала, що переїхала жити до Львова. Це місто дійсно стало моїм рідним. І позитив він дарує мені багато в чому. І люди тут особливі, набагато добріші. Я глибоко поважаю і ціную місцеві традиції, обряди. Із захопленням спостерігаю, як тут цінують сім'ю, а особливо батьків, як поважають львів'яни релігійні свята, такі як Великдень, Різдво. У ці дні із особливо відчуваєш, наскільки важливе місце в нашому житті займає Дім, Сім'я, Діти, Батьки. Сумую? Так, дуже! Дай Боже мамі і татові довгих років життя! І всім нам!!!