Думка: Мовчання вовків

Інколи мені здається, що ми живемо в умовах тотальної змови мовчання. Усі знають про ситуацію в Києві, усі про це шепотяться в кулуарах, але ніхто нічого відкрито не заявляє. І, що найстрашніше, не робить. Мовчить Генеральна прокуратура, помовчує міліція, принишкла СБУ, повна тиша в судах. Глянеш з боку на Київ – тиша та спокій.

Але правоохоронні органи мовчать неспроста. Точніше, якщо вони мовчать, виходить, це комусь потрібно. Виходить, те, що відбувається в Києві, влаштовує український політикум. І особисто мене лякає нова тенденція, коли робляться спроби  замовчати столичну проблему, залишити біля київського керма Леоніда Черновецького і його команду.  Гасло про дострокові вибори в столиці використовувалося на виборах і заховане в закамарки до кращих часів, коли на виборчі дільниці знову треба буде загнати легковірних громадян.

Сьогоднішня ситуація в Києві – кращий привід поговорити про українську політику взагалі. Але навряд чи це буде схоже на розмову. Скоріше, це буде діагноз. Треба подивитися правді в очі і зізнатися в тому, що майже всі українські політики не переймаються потребами  держави чи народу. Єдине, що їх хвилює – це власні інтереси та амбіції. Саме тому їх влаштовує Черновецький. Адже в розпорядженні нинішнього мера є земля, є комунальна власність, є різні тендери на різноманітні послуги. Одним словом, двом діловим людям буде про що домовитися. Можна поміняти невелику земельну ділянку на вирішення питань у суді.  Або організувати трошки бюджетних грошей в обмін на два мандати депутата Верховної Ради. В українській політиці панує принцип «ти мені – я тобі».

Насправді, українська політика – це не політика взагалі. Фактично, є групи людей, що збираються разом для вирішення корпоративних інтересів. Тому в українських політичних партій відсутня ідеологія і програмні цінності. Хто в нас ліберал, хто консерватор? Яку політичну силу вважати лівою? Компартію чи БЮТ з виплатою внесків Ощадбанку населенню? Чи Нашу Україну, що обіцяє машину швидкої допомоги в кожне село? Чи Партію регіонів, яка бореться за збільшення соціальних виплат, у самий розпал виборчої кампанії? Усі рішення приймаються не тому що так треба, а виходячи з особистої ситуативної вигоди, яку сором’язливо називають «політичною доцільністю».  До речі, недавно я, розповідаючи про ситуації в Україні знайомим  впливовим німецьким політикам, намагався пояснити, що ж це таке – «політична доцільність». Зрозумівши, вони довго відмовлялися вірити. Типу, як можна об’єднуватися з тими, кого вчора називав ворогами? Адже народ розчарується і більше ніколи не проголосує? Що поробиш, німці - темний народ, їм до нас далеко. Вони не розуміють, що будь-яку зраду можна окупити додатковим кілограмом гречки.

Найжахливіше в цій історії те, що виходу із ситуації не видно. Нове покоління політиків, на яке всі так сподівалися, виявилося ще більш цинічним. Принцип «з вовками жити, по-вовчому вити» спрацював на всі 100%.  І замість тих, хто мав переписати історію України, ми одержали тих, хто рано, чим пізно остаточно поставить країну на коліна. В обмін на додатковий вагон гречки.

Єдине, що може врятувати Україну – народ, який повинний навчитися захищати себе, свої права, свою країну, своє місто. Тільки для цього необхідно навчитися не йти на поводу цинічної брехні. Якщо тебе обдурили – просто ніколи не голосуй за цього політика або політичну силу. І знайди в собі сили відмовитися від чергового кілограма гречки. Коли політичні ошуканці виявляться без «годівниці» і «даху», тільки тоді почнуть порівнювати  свої вчинки з потребами простих людей. Щоб досягти багато чого, необхідно почати з малого.

І все-таки, незважаючи на всі розчарування, я залишаюся оптимістом і патріотом. Я вірю, що 2008 рік стане роком очищення Києва, коли народ зможе вибрати гідну влада. Треба тільки навчитися «не мовчати», перестати бути страусами і байдужими філософами. І тоді усе в нас вийде.

Ця колонка опублікована у журналі Кореспондент №49 від 22 грудня 2007 року.