Постпостмодерна Астрально-Метальова Новела "ВОЛОДАРКА"

 

 

 

«Ще одна безнадійно втрачена мала»,- думав Падре, спостерігаючи одну з двох нічних відвідувачок. Довге хвилясте волосся вицвіло-чорного кольору з червоними пасмами спереду, водночас мінімум косметики, пухкі ЖИВІ губи і втомлені очі, що відбивали світло монітора...

 

Середина жовтня місяця. Буденна сірість і сіра буденність, як казав Славко Вакарчук. Проте ця всепоглинаюча сірість для мене, по великому рахунку, нічого не значить, я звик ЖИТИ. Неначе хронічний склеротик, я відкриваю для себе щодня нові горизонти життя. Підкорюю вершини свідомості, керуючись, як сказала б мама, юнишескім максималізмом. Адже мені вісімнадцять, це ж природно? В такому віці ерекція, це як мішки під очима, як голодний шлунок, як щось буденне, одним словом. Про що це я? До чого я веду? Я себе теж питаю те саме, Я – той, хто сидить зараз перед компом і строчить оце все... Я не знаю. Це ніби ліричний відступ, а може ракова пухлина на тілі майбутнього бестселера. Бу-га-га...

 

19.10.2006

 

О, юний читачу! Тебе чекає захоплива подорож у світ читання. В світ букв, крапок і апострофів, абзаців і пробілів. О, магія читання! Авторський колектив у складі однієї людини підготував Тобі, о юний читачу, безліч загадкових цікавинок від котрих у Тебе, о юний читачу, нахуй знесе дах. Особливо спостережливі помітять безліч помилок, як орфографічних, так і стилістичних, невідповідностей у тексті, невідповідність хронології, а часом повна відсутність її, як такої. Після прочитання Тобою цієї, безперечно захоплюючої наукової статті, у Тебе, о юний читачу, виникне безліч питання питань, як до змісту статті, так і до Бога. Відповіді на свої запитання, завіряю Тебе, о юний читачу, ти не знайдеш ніде (хіба-що ти повний чайник. Якщо ж так, то всі карти у твоїх руках, о юний читачу!) Особливі спостережливі накладуть на себе руки, розгадавши у тексті таємне послання Смерті. Всі відгуки, скарги, особисті погрози мені і моїй сім’ї прошу надсилати за адресою 0x0f116516.

 

22.02.2007

 

З найкращими побажаннями, Дюха.

 

Бачення Падре

 

«Ще одна безнадійно втрачена мала»,- думав Падре, спостерігаючи одну з двох нічних відвідувачок. Довге хвилясте волосся вицвіло-чорного кольору з червоними пасмами спереду, водночас мінімум косметики, пухкі ЖИВІ губи і втомлені очі, що відбивали світло монітора. Чорна сукня з елегантним вирізом спереду... Все це створювало неповторну композицію якоїсь казковості, милуватись її красою можна було вічно. «Володарка. Справжня володарка»,- сказав про себе Падре, сам того не помітивши. «Володарка ночі»,- промовив він, ніби зачарований. Промовив і зрозумів, що щойно говорила його підсвідомість, яка осмислила щось, на що розум не звернув уваги. «Ще декілька нічних змін і я почну розмовляти з електрочайником»,- тепер уже цілком свідомо мовив він. «І все ж вона якась неблагополучна»,- радіючи з того, що підібрав влучне слово, сказав Падре чайнику. Чайник незворушно тупим поглядом ніяко дивився на свого господаря і, скоріше всього, нічого не думав...

 

«Де твій здоровий глузд?... Добре! Де твій глузд, здоровий він в тебе, чи ні, але де він? Я - чайник, я мовчки кип’ячу воду, МОВЧКИ! За ті чотири з лишнім роки, що ми разом, я тобі хоч слово сказав? Так нащо ти зараз до мене звертаєшся? Хіба ж ти не розумієш, які страждання переживає моя електронна душа під час таких от твоїх монологів? Може ти думаєш я не маю що тобі відповісти? Якби ж я міг... Сволоч ти, Паша, Сволоч...». «Що?! ХТО?...»,- Падре скочив у стійку СТРУНКО, не розуміючи, що коїться і хто до нього говорить. Стаючи на рівні ноги, збиває поличку, що виїхала йому на коліна. Та падає на ногу, від чого він остаточно приходить до тями.

 

«Сволоч ти Паша, сволоч»,- повторив Дєня, стоячи з цигаркою в зубах і тримаючи в’язку ключів у лівій руці та кашкет у правій. «Накой хєр такой адмін?»,- підйобував його далі сторож Дєня. «Якой я цєбя раз здєсь нахажу? Ти хача би запірався кагда на начь астайошся...»,- продовжував натуралізований білоруський українець, сек’юріті комп’ютерного клубу «АРДА», романтик-невдаха, батько «невідомо кого», порочне зачаття кого, власне кажучи, спонукало сина доярки і сільського викладача інформатики, Дзєніса Блявадского, покинути маму Білорусь і тата Лукашенка, й шукати кращої долі вже на теренах України. «Не, Паша, сколька я тібя здзєсь прікриваю, ну нє адзну літру ти мнє кагда-та пасцавіш»,- закінчив Дєня й зник десь у темноті коридору. «Мдас-с-с...»,- подумав Падре. Поставивши клавіатуру на стіл, взявся кріпити поличку на місце; та довго вперто не хотіла чіплятись коліщатками за пази металевої платформи та все ж таки з енного разу піддалась. «Ну Дєня... Сам ти... чайник»,- якесь незрозуміле відчуття, чи то досить сильний і надто реалістичний образ спалахнув у мозку Падре, і відкликнувся цей фантом на слово ЧАЙНИК. Пригадалась кожна деталь гіперреалістичного сну.

 

Володарка... Він ж міг роздивитись все до дрібничок у тому сні. Все, все, все, крім другої відвідувачки, вона точно була, але її присутність була якоюсь НЕЯВНОЮ. «Блін...». Чи то був не сон? Але чайник... Але ж Падре точно пам’ятав, що рівно о дванадцятій двоє відвідувачок замовили два комп’ютера на дві години. Програма ЛОКЕР підтверджувала замовлення двох комп’ютерів опівночі. Якщо так, то треба було б пошукати межу між сном і реальністю. Реальністю. І хто та друга, леді без зовнішності? «Щось задохуя питань, в голові не поміщається. Це все звичайно цікаво, по-Кінговськи, мля, але з таким самим успіхом я можу пригадати свою розмову з електрочайником, а це вже повний брєд, брєд. Ги-ги»,- вирішив для себе Паша. Нащо собі ускладнювати життя всяким полтергейстом.

 

День пройшов тупо, буденно, як завжди. Геймери клабери і дохуя кави. Часу щоб щось обдумати навіть не було. Та і не хотілося якось: відверто кажучи, не найприємніші відчуття. Та довелось згадати.

 

Рівно о дванадцятій він знову зустрів її... і ту, іншу. Захоплення. Повага. Відчуття власної низькості і нікчемності. Кожною клітиною свого бездоганного тіла Вона була Володаркою. Коли Вона з’явилась, відбулось щось дивне: дивне В ПРИНЦИПІ але на тлі її присутності слово «диво» втратило свою велич і чарівність. Цим ДИВНИМ була її супутниця. Леді без обличчя. На відмінну від Володарки, вона не представляла собою НІЧОГО, тобто була НІЧИМ. Як би Падре не старався глянути на її обличчя, нічого з того не виходило. Здавалось, що вона завжди стоїть спиною до спостерігача, навіть коли рухається. Ще один момент, котрий для стороннього споглядача здався б дивним, проте непомітним в той момент для Падре: відвідувачки замовили по дві години, Падре видрукував два чеки. Логічно було б припустити, що для цього повинен був відбутись деякий діалог. Але все, що трапилось по опівночі, було НІМОЮ СЦЕНОЮ, де кожен знав свою роль. Падре спробував знайти у собі сили контролювати ситуацію: «Що за хе? Хто тут хто?»,- криво й недоречно, тихо і невпевнено промовив він. У відповідь прозвучало лише пронизливе чи то шипіння, чи то свист, за котрим прослідував твердий «Бздик!»... і тиша. Все це походило на те, як закипає чайник. Останній так виглядав, ніби дійсно ЩОСЬ знає і хоче розказати. Хоче та не може. Падре автоматично, не думаючи, підняв кришку чайника і... отримав порцію гарячої пари в обличчя. Сильний пекучий колючий біль окутав щоки і губи, з очей порськнули струмочки солоної рідини адреналіну, тобто сліз. А рефлекси ще ті! Паша миттєво випустив з рук свого електричного друга й відсмикнув голову назад, від чого з надзвичайною силою гепнувся головою об поличку, що висіла на стіні за спиною. Гепнувся і одразу прокинувся; схопився за потилицю і відчув там гулю, пульсуючу і велику. Біль. Жахливий біль. Хвилин з п’ять сидів, спершись ліктями об стіл, тримаючи долонями голову. Кінчики пальців відчували, як з-під волосся висунувся кулястий об’єкт. «Що ж то в біса було?»,- раз по раз питав він себе, отямлюючись. Тупняк японський.

 

«Блін. Я й досі ЦЕ відчуваю на потилиці: ЩОСЬ кулясте і набрякле»,- думав собі Паша наступного дня, сидячи й смакуючи зелений чай у своїй кімнаті, у єдиній, в принципі, кімнаті в квартирі.

 

Житло Падре було звичайною однокімнатною квартирою ні на окраїні, ні в центрі міста. Кімната 3х4, кухня і санвузол. Шпалери у стилі ЦЕГЛЯНА СТІНА і постійно зачинені на жалюзі вікна, що нагадували чудернацьке орігамі, створювали ефект андерграунду, або попросту підвалу. Червоно-чорний прапор УПА гордо висів на стіні біля ліжка. Будучи переконаним атеїстом, Падре все ж тримав у кімнаті дві ікони, що залишились від попередніх жильців і непогано компонували з прапором на стіні. Щоправда висіли вони там з легкої руки Пашиного похуїзму, ідеологічно не навантажуючи їх власника. І завершував перелік висячих атрибутів плакат, зайнявший ледь не цілу протилежну до ліжка стіну. З глянцевої чорно-білої площини стенду хтивим заворожуючим поглядом дивилась Анжеліна Джолі.

 

Вечоріло. Промені сідаючого агресивно-червоного сонця, пробиваючись крізь зачинені жалюзі, впорскували через вікно порцію теплого світла, що впивалось в Анжеліну і розсіювалось по кімнаті.

 

Білий цупкий папір. Червоне сонце. Іній на гілках сакури за вікном. Порцелянові чайнички і горнятко. І ось до кімнати заходить Вона в білому кімоно і з не менш білим обличчям та заплетеним в калачик смоляним волоссям. Вклоняється, сідає і вправно готує йому чай. Він не йме віри, тому що коїться, адже вона, Володарка, прислуговує йому, Йому. «Мене звуть Амелі»,- мовила Вона. Наливає йому філіжанку гарячого пахучого чаю, забирає підніс і, виходячи з кімнати, тихо зачиняє двері. В цей момент у кишені штанів починає вібрувати мобільник, від чого Падре здригається і розплющує очі. Нагадування ВИНЕСТИ СМІТТЯ. На годиннику всього лиш сьома. Сонце вже зникло десь за деревами на обрії. Приємний морок у кімнаті. На моніторі вимальовується мільйонами відтінків безкінечний трубопровід. Зліва, на краю стола, зручно вмостилось на DVD-болванці паруюче горнятко з чаєм. Паша вимкнув телефон, затиснувши червону клавішу, вирішивши продовжити такий приємний сон... «ЩО? ЧАЙ ГАРЯЧИЙ? ЦЕ Ж БУВ СОН! СОНТОЧНОСОНСОНСОН»,- зненацька вигукнув Падре. «Невже...»,- обірвавши мову, почав тонути в роздумах.

 

«Амелі...». Відлуння її імені у голові вперто не давало заснути. Це райське ймення... Амелі. «Якщо рай десь є, то такі імена дають лише там, якщо пекло десь є, то Ти там була, якщо комусь дано розмовляти з творцем, то тільки Тобі, ніжна моя володарко».

 

Минав шостий день лікарняного. Падре просидів вдома, висовуючись лише в кіоск за цигарками і хлібом. Відверто кажучи, не то, щоб він почував себе хворим, коли брав відгул за станом здоров’я, просто бувають в житті такі моменти коли все задовбує, коли в голову лізуть надокучливі питання «А НАВІЩО ЖИТИ?», коли Ти ледве доживаєш до завтра, вибудовуєш плани на вихідні, тішиш себе думкою про можливий відпочинок, а коли ті довбані дні настають, ти розумієш, що ніякої альтернативи в тебе немає, крім як напитись сам з собою, залізти в чат і посилати всіх нахуй, НАХУЙ! А у вас такого не буває? Та невже? Паша так жив вже другий рік. Ні, це звичайно не було його захопленням, але проте, таке часопроведення розцінювалось як САМО СОБОЮ.

 

У свої двадцять один, Паша уже встиг ЗАКІНЧИТИ універ, протримавшись там три незабутніх семестри, що виліпили з нього ОСОБИСТІСТЬ. Півтори курси справжнього ЖИТТЯ, маса спогадів, вражень, досвіду і друзів. Щоправда, останні кудись безслідно зникли, як у свій час зникли друзі дитинства, пізніше однокласники, з котрими колись присягались щороку робити зустрічі, типу вічна дружба і все таке. Вічна утопічна шкільна дружба.

 

Цілий тиждень Падре думав про Неї. Він ЗНАВ, що зустріне її і покірно чекав, просто жив і чекав. Сам собі не даючи про то звіту... Чекав, знав - зустріне, рано чи пізно.

 

«Та ну нахрін такий відпочинок! Треба звалювати з цього погребу, бо дах їде від одноманітності. Хочу в клюб, хочу живого спілкування!»,- думав Паша вбиваючи сьомий день. Допаливши останню цигарку, додивившись останній фільм, Паша відчув легкий голод. Легкий голод запропонував з’їсти ДАНІССІМО. «А хуй там! Де я тобі візьму йогурту? З себе видою, чи що?»,- сказав собі і пішов на кухню щось заточити. Все, що вдалось роздобути, це половинку черствої булочки з маком і банку шпротів. Оце так-так! Все було б взагалі ніштряк, якби вдалось десь заодно дістати відкривачку. «Який муділа придумав запаювати банки з хавкою. Нє, ну це добре, що я можу збігати в супермаркет і купити відкривачку. А якби...»,- легкий голод не дав Паші договорити і примусив діяти.

 

Зашнурувавши гади і натягнувши на макітру свою фірмову узбецьку шапочку, Падре захлопнув двері й вирушив шукати відкривачку. Часу було обмаль, на дев’яту треба було встигнути на Сімпсонів.

 

Перше, чим цей світ почастував Падре, це зграйкою рагулів, що сиділи на лавочках під під’їздом. П’ять тупих рил, лузгаючи насіння, непривітно замовкли і втупились поглядами в Пашу. Падре ледь стримував себе, щоб не сказати «Чьо втикаєте? Кіно побачили?!». Зважаючи на те, що йому потрібна була лише відкривачка для шпротів, він промовчав. Промовчав і правильно зробив. Йому теж ніхто не наважився слова сказати, мабуть знали, що то гнилий номер, пробувати щось втрудити у єврея в гадах, бомбері і узбецькій шапочці. Повертаючи за ріг, Падре лише почув якесь пожвавлення у пацанячій розмові.

 

Перейшовши на інший бік Городоцької, попрямував до найближчого магазину, що торгує подібного виду товарами. Сам собі не повірив, коли побачив те, що шукав, у першому ж стрічному магазині. У господарському відділі на полиці поряд зі всяким мотлохом лежала його мрія (ні, не та. Амелі там, на жаль, не лежала). Зелена пластмасова ручка з чудернацькими візерунками, сталь з клеймом НЕРЖ. Все це явно вказувало на вік виробу. «Такі роблять лише в СРСР. Робили. Та нехай. Будемо вважати, що хороша відкривачка, як і вино - повинно мати витримку. Тим паче, Made in USSR відверто кручє ніж Made in China». «Я перепрошую, хто тут продавець? А, Ви? Ой, звиняйте прийняв вас за товар. Відкривачок зважте на три гривні. Остання?! Шкода. Скільки з мене? Сім п’ятдесят?! Чому так дорого?! Неврожай цього року? А... І ціни на бензин ростуть. Зрозуміло. А то я вже подумав, що ви мене намахати зібрались. Добре. Дякую. Тримайте десять. І пачку синього бонду, будь ласка. Як немає?! Он, я бачу цілий блок на вітрині! А, то муляж... Перепрошую. Тоді пляшку білого. Дякую»

 

«За десять дев’ята. Встигаю». Багатофункціональна відкривачка практично «зірвала дах» пляшці білого, чим затвердила авторитет радянської промисловості вцілому і відкривачковиробництва зокрема. Тара віддала свій вміст Падре не опираючись, тому вже через хвилину пляшка культурно відпочивала на бордюрі у стійці струнко.

 

Вітер, що дув нізвідки, приніс на собі запах озону. Це означало одне – той, що «на три букви» наближається! ВІН вже близько і скоро заволодіє кожним, хто не встиг сховатись вдома, ВІН буде грати все і всіх, але прийде час, і ВІН насититься, ВІН випорожниться, ВІН обезсиліє і піде геть, лишивши по собі мокрий асфальт. А що йому ще лишається робити, адже ВІН – Дощ.

 

Падре встиг додому ще до дощу, встиг на Сімпсонів, і знаєте – щось аж занадто просто все завершилось. У таких людей не буває все так просто. І Падре розумів то на підсвідомому рівні; це ж він не вляпався ні в яку історію, купив що хотів, встиг.

 

Смачно втоптавши банку шпротів, вимокавши олію черствою(!) булочкою, наш герой сказав «НІШТЯК». Це таємниче слово означало, що все дійсно ніштяк, бо коли не ніштяк, або не зовсім ніштяк, Падре не казав би НІШТЯК. А раз так, то все і справді ніштяк.

 

«Типу і то ніштяк, і то ніштяк...»,- думав собі Паша. «А що ж тоді не ніштяк? Бо ж, типу, бути такого не може, щоб все було ніштяк, бо ж то навіть не цікаво, коли так. Це ж, типу, навіть якщо прикинути, що Бог є і він за нами спостерігає, треба жити так, щоб Йому цікаво було то споглядати... А кому цікаво споглядати за життям у якому все ніштяк? От так. Треба, типу якусь кульмінацію замутити, чи що. Масштабну таку з спецефектами і всьо таке». Та... Ото його погребло від плящини білого. А шпроти виявляється ніякий і не попуск. Ними навіть доганятись можна: робимо собі такий висновок. НОТА БЕНЕ, типу (мотайте на вус, по-нашому).

 

Та був один фантом, в порівняним з яким всі шпроти разом з пивами, відкривачками і сімпсонами прирівнювались до епселонта з околу точки нуль. І мав той фантом ймення Амелі. Ті три зустрічі з цим дивним створінням, залишили у свідомості Паші такий глибокий рубець, який залишається хіба що після кетамінового сну чи то після близької зустрічі з смертю. Як би то не виглядало дивно, та саме таке-от захоплення ким-небудь у Падре постійно розглядалось у контексті погибелі, крайньої межі, точки виходу з цього виміру.

 

Було вже по опівночі, коли Падре надумав лягати спати, оскільки вже завтра необхідно було виходити з обіду на зміну. Ввімкнувши щось з Цоя, Паша скинув шкарпетки і поставив їх у кутку під Анжеліною. Натиснувши на моніторі ВИКЛ, Паша плюхнувся у своє лігво. Практично стовідсоткова темрява наповнювала кімнату і лише маленький індикатор на системному блоці проектував на протилежній від себе стіні світлу плямку зеленуватого відтінку. Цой щось наспівував про романтику, системний підспівував йому тихим гудінням.

 

 

 

Монотонне занурення у сон. Нарешті вдається декілька секунд ні про що не думати; і ось воно: миттєве відчуття ліфту, що стрімко летить вниз. Ліфт приїхав. Сон.

 

Перш за все проходить якийсь процес перезавантаження, який ніде не фіксується, тому саме у цьому місці біла пляма. Далі відбувається ЩОСЬ. Чи то знову політ, чи то плавання у молоці. Суцільна темінь і відчуття невагомості. Ого, починається якийсь контрольований пульсуючий рух! КЕРОВАНИЙ. «Десь там» видно світло. Щось змушує туди «летіти», чи то «пливти». Оправдовуєш себе, що то єдиний орієнтир і виходу не має, крім як йти до нього. Виявляється він дуже навіть недалеко, за якусь мить ти вже там. Що це? Це якась велика рівна стіна з зеленим віконечком. Стіна випромінює тепло і якісь вібрації. Тобі хочеться пробитись через ту стіну, потрапити в неї... І ти шукаєш вхід, вивчаєш місцевість біля вікна, кружляєш; чим далі тим дужче тебе кидає об неї, щось туди манить і змушує штурмувати непідступний бастіон. Не шкодуючи сил ти ще раз і ще раз атакуєш вікно. Сотні бездумних спроб потрапити ТУДИ. Безвихідь. Це кінець, тепер ти не маєш сили і навіки залишишся по ЦЮ сторону. Щось трапилось і ти забув як переміщатись. Віконечко віддалилось. Ти не розумієш, як знову до нього наблизитись. Мабуть ти помираєш.

 

На мобілці спрацював будильник. Дев’ята година ранку. Перша сформульована думка: «Що то було?». Перша сформульована відповідь «Брєд!».

 

Ще хвилин з десять Паша пролежав в нерухомому стані, оговтуючись вид марева. Підвівся з ліжка і  побачив на полу біля системника великого червоного метелика. «О, мертва комашка...»,- подумав Падре і пішов на кухню готувати каву.

 

І що ж? І знову клабери, геймери і... День Студента. Відвідувачів не бракувало. Переважно знайомий контингент та інколи привалювались і п’яні компанії абітурієнтів, що мужньо приєднувались до мережевих баталій і, в основному, слугували гарматним м’ясом для своїх тверезих опонентів. О годині восьмій вечора навідалось одне знайоме тіло. Одногрупник. Колишній одногрупник, Котлєта. Хоча, скоріше, то не Котлєта колишній одногрупник, а Паша. Адже Котлєта вчиться далі, а Падре вже два роки вкалує.

 

І що ж? І знову клабери, геймери і... День Студента. Відвідувачів не бракувало. Переважно знайомий контингент та інколи привалювались і п’яні компанії абітурієнтів, що мужньо приєднувались до мережевих баталій і, в основному, слугували гарматним м’ясом для своїх тверезих опонентів. О годині восьмій вечора навідалось одне знайоме тіло. Одногрупник. Колишній одногрупник, Котлєта. Хоча, скоріше, то не Котлєта колишній одногрупник, а Паша. Адже Котлєта вчиться далі, а Падре вже два роки вкалує.

 

Пан Котлєта у свій час був найбільшим розпіздяєм у групі, злісним жрецем Вакха і Джа, тернопільським панком і наймолодшим у групі чуваком. Це він, по офіційній легенді, занапастив бідного Павлика з перших ж днів навчання. А потім була тяжка третя сесія. І Падре її не пережив. Котлєта ж купив ту сесію, після чого взявся за голову і тепер, кажуть, планує в аспірантуру йти після навчання. Буває ж таке.

 

А зараз він, Котлєта, прийшов згадати старі добрі часи і старого доброго друга Пуха (так кликали Падре в універі), напитись, як колись. Як це на нього, теперішнього, не схоже.

 

- Пу-у-ух!

 

- Котлєта? То ти? Тебе не впізнати... Як взнав де я працюю? І де твої патла, сволоч! Ти навіщо таку шикарну хаєрину збрив? Ай-я-яй...

 

- Та бля... Сам бір?

 

- Сам бір!

 

І непогано погуділи. Сі напились, майже забули, що не бачились вже роки зо два, гомоніли, ніби завтра на пари йти, ніби завтра разом сидітимуть і контрольну з матану списуватимуть, ніби провалять колоквіум з фізики і підуть замість останньої пари на пиво, а потім десь будуть вештатись Львовом, блукатимуть вуличками і парками, відкриватимуть нові «шикарні» місцини у цьому древньому загадковому місті. Зустрічатимуть дівчат, милих юних неформалочок, що привітно їм посміхатимуться на зустріч йдучи, мріятимуть про щасливе хіпарське майбутнє.

 

Та ніц з того всього, на жаль, не буде, то всьо в минулому, тепер у кожного своє життя, і хоч дух свободи ще живе у серці, та тягар буденності з серця той дух не випускає. І який ж кайф отак з рідною душею вбиватись пивом, філософствувати, мріяти...

 

«Ну чому так не може бути завжди? Чому якісь самозакохані кретини можуть керувати долями тисяч, а ти навіть зі своєю не можеш розібратись, чому вічно все якось через сраку робиться у цьому світі, чому рух свободи – це завжди опозиція, а кулак обмеження – влада...?»,- Падре як завжди в подібних випадках понесло і він висказав все, що думає про цей сірий неприязний світ, таку довгу затримку у якому він аргументує, необхідністю відправлятись у інший вимір з пристойним багажем вражень від поточного.

 

Два тіла майже одночасно прокинулись о годині шостій ранку від страшенної спраги, попросту від сушняка. Вхідні двері, як то часто буває відчинені, «заходь винось, що хочеш». Дивлячись на вираз обличчя Котлєти відразу після просоння, можна було б подумати, що він «дупля не дає» хто він, хто «той, інший», і що вони тут роблять. А так, в принципі і було - то в нього така стандартна реакція на новий день. Нічого не говорячи, Падре на автопілоті, заварив два горнятка міцного  тонізуючого чефіру. Збуджені зіниці Котлєти говорили про те, що їх власник помаленьку приходить до тями. Тримаючи обома руками паруючі ємкості, обоє тупо спостерігали народження за вікном нового дня.

 

Восьма година. Перші кілька клієнтів вже юрмляться на касі.

 

- Лади Пух, я пішов. В мене зараз пара в географічному. Обов’язково треба буде ще колись зайти. Давай, чувак. Тримайся, - прокоментував свої дії Котлєта і поплентався до дверей, залишивши Падре один на один з гнітючою сірістю осіннього дня.

 

Ще роки з три його появи тут не намічається. Просто так получається. Банальна правда, але правда – справжня дружба пізнається не в добрі. «Ну чорт з ним, чорт зі мною, пішло воно все до бісової неньки, є ще купа речей, задля яких варто жити. Та от візьмемо, наприклад... блін... ну... А НАХРІНА ЖИТИ? Ні, НАХРІНА – ніби ясно, а от задля кого? Задля себе – та нащо я собі здався? Я себе занадто добре знаю, щоб полюбити. Задля батьків? Так, можна було б. Та я вже роки зо два не розмовляю з батьками, я їм подякував за те, що виростили, вибачився, за те, що не оправдав надії покладені на себе, пообіцяв вразі чого звертатись, пообіцяв колись все ж якось віддячити за все». Жити, щоб жити. «Сенс життя у пошуку сенсу життя»,- любила казати одна покійна знайома.

 

Декілька років тому Падре був зовсім несвідомим старшокласником, котрий і поняття зеленого не мав, що таке життя. Особливою серйозністю у ставленні до життя Паша ніколи не відзначався, жив собі, горя не знав, був середньостатистичним підлітком, котрий не думає про майбутнє. Все було б просто чудово, якби одного гарного літнього дня після серйозної розмови з батьком...

 

діло було першого червня 2005-го року, Паша святкував сімнадцятиліття, тоді саме за подаровані гроші купив собі у якості подарунка електрочайник

 

(історична довідка)

 

...він замислився про своє майбутнє. Він подивився туди і нічого там не побачив, і не те, щоб нічого цікавого, а нічого взагалі. Тоді він довго думав про смерть і вирішив для себе, що не боїться її. Йшли дні, а Пашу не покидали роздуми, А ЩО БУДЕ ДАЛІ? Він так захопився тими роздумами, що «провтикав» все на світі, провтикав вибрати собі професію, таку, щоб лежало до неї, провтикав освідчитись дівчині, котру кохав (таку, що стояло на неї), провтикав. Така от комбінація. Комбінація, що поки не має кінця, просто у житті відбуваються ЯКІСЬ події, з’являються ЯКІСЬ люди, з’являються тимчасові захоплення і ТИМЧАСОВІ нові друзі, віддаляться старі, повертаються старі, віддаляються нові, віддаляються і ті і ті... Все відбувається ЯКОСЬ.

 

«Та нехай. Допоки на світі буде з ким поговорити про сенс буття (про секс, траву, про рок, про готів, хіпі і мормонів, Свідків Ієгови і масонів, портвейн, УПА і саус парк), допоки з вікна маршрутки можна буде бачити вітрини магазинів, допоки у цих магазинах продаватиметься пиво, кава, цигарки і хліб, допоки витримуватимуть нирки і печінка, живу. Живу, щоб жити».

 

Йшли дні. На вулиці вже стояла повноцінна календарна зима. Сніг цього року забув спуститись з небес і літав десь там, високо-високо. До кінця року лишались лічені дні, а надворі в кращому разі іній на траві. Календар цього року страшно глючив. Більше місяця пройшло після того казкового вечора, після ПЕРШОЇ зустрічі з Володаркою.

 

Дев’ятнадцяте грудня. Чемні дітки знайшли цього ранку під подушками подарунки, нечемні ж – знайшли різки. Ну, подушки Падре не мав цього ранку – цю ніч він знову провів у клубі, адмініструючи в поті чола. Правда, під об’єктом найбільш схожим на подушку, стояв об’єкт схожий на попільничку, з боку від якого лежав об’єкт, схожий на пачку синіх прилук. «Значит все не так уж плохо на сегоднешний день», - пригадав слова класика і затабачив. Так і поснідав.

 

Після п’ятої години Падре був вільний на два дні, на зміну виходила Аля, юне створіння з пірсінгом всюди, де тільки можна і не можна, з шикарними дредами, аля Боб Марлі і чарівною наївною посмішкою.

 

- Тримай естафету, сонце моє. Бережи себе, - доволі скупу настанову дав Падре чарівній колезі і вийшов з клюбу.

 

Після повноцінної трудової одиниці часу, після того, як Падре мав законне право піти додому і півтори дні займатись нічогонеробленням, підсвідомо Паша розглядав камінь, що стояв на роздоріжжі альтернатив часопроведення. «Прямо підеш – додому попадеш, направо підеш – додому попадеш, наліво підеш – додому попадеш...».

 

«Ну, як завжди, як завжди. І хіба це не те, чого ти хотів? Ти здійснив свою мрію – маєш свій куточок, куди можеш прийти коли захочеш, маєш свій мінімальний заробіток, і що ж далі? Ти йдеш додому і проведеш свій вільний час як завжди! Як звичайно, ти ляжеш спати о четвертій ночі, спатимеш до першої дня, їстимеш свої канапки з кавою, може щось навіть почитаєш, потім тобі і це надоїсть, і полетиш думкою десь туди, у глибини свідомості, бо нічогонероблення, як відомо, муза філософії. А потім спатимеш, бо зранку на роботу. Безкінечний цикл. А як же все решта? Як так зване «особисте життя», як же друзі, та коли ж ти, зрештою, батькам подзвониш?! Єдине, до чого ти ставишсь з ентузіазмом, так це до професійного забивання на все у цьому житті, ти живеш, як твій Кроулі, ти твориш, що бажаєш, але що ти маєш? Ну так, колись тебе за це любили, за це тебе колись поважали і цінували друзі, тобі симпатизували такі як ти. Але де вони всі зараз? Вони вчаться, вони працюють і розмножуються, вони давно на все забили, як тільки обпеклись перший раз, як тільки побачили, що романтика – річ дуже навіть не практична. Тішся - ти останній пошановувач способу життя несумісного з життям»,- Падре сидів на лавочці під універом, варто було лише подумати про перспективу на сьогоднішній вечір, як мозок генерував наступний плин думок. Поряд туди-сюди плентались студентики-першокурсники, зелені романтики, хтось з них вилетить на цій сесії і, цим самим зламає собі хребет життя, хтось ледь здасть і візьметься за розум, хтось вже і не першокурсник, а хтось вже і не студентик.

 

«Живи як всі, рубай капусту, вкалуй на роботі, яку ти не любиш, будь крутим дорослим дядьком, заведи собі самку, переконай себе, що ти її любиш і спарюйся з нею, ніколи не йди проти течії, бо таких не люблять, таким рога обламують відразу, лижи верхстоящому і опуститься на тебе кар’єрне благословення, і головне, пам’ятай – ти гівно від народження, бо тебе народили і вирощували якісь люди, котрих треба звати батьками і знати, що вони хочуть тільки добра і краще тебе знають, чого треба тобі, бо вони вже придумали для тебе сценарій життя, тому не ламай його, підкорюйся і все буде добре».

 

Знаю: останні рядки схожі на сповідь емо підлітка, що зараз піде різати собі вени від осінньої хандри. Хай ріже, його проблеми. Ги-ги.

 

Під фасадом універу метушились люди; в передчутті новорічних свят дехто вже почав закуповувати продукти, різноманітну новорічну атрибутику, і... пластикові карнизи. Так-так! Карнизи. Справді, якась кумедна властивість передноворічних днів – на зупинках автотранспорту часто-густо можна зустріти чоловічка у картузі, що тримає чорний кульок HUGO BOSS в одній руці і двометровий пластиковий карниз у другій. Якийсь засекречений синдикат язичників-старовірів замість традиційних ялинок наряджає карнизи. А якщо їхня людина прийде до влади? І буде стояти перед оперним великий головний львівський карниз – така собі двадцятиметрова палка увінчана різдвяною зіркою-каситоном і прикрашена безліччю плінтусів. Стережіться людей з карнизами!

 

З маніакальною завзятістю Падре спостерігав потоки людей на зупинці, вдивлявся в очі перехожих, бажаючи розгледіти в них власне відображення, і, таким чином, побачити себе збоку. У вас бувало таке відчуття, ніби чиясь присутність, чийсь погляд на вас настільки тиснуть, що ви то відчуваєте? Впевнений, що таке було. Сильне запаморочення свідомості, дзвін у вухах. Чийсь потужний погляд піймав на собі Падре. Очі з натовпу, ці знайомі очі. Амелі.

 

«Ух ти ж факін піс оф шіт!»,- така пашина фраза завжди висловлювала почуття крайнього здивування і радості. Падре піднявся з насидженого місця і впевнено попрямував до джерела, що щойно випромінювало вбивчий погляд. Напривелике розчарування серед активістів броунівського руху він не побачив Володарки Погляду. «Матеріалізуйся, ж ти, бляха-муха...»,- у відчаї вимовив Паша. Дивним чином слова подіяли на простір. З під падриних ніг щось вирвалолось і полетіло це ЩОСЬ, пронизуючи людей і залишаючи по собі сивий шлейф, в напрямку «хрін знати куди». Безперечно, це знак. Не скористатись таким знаменням було б як мінімум тупо. Шлейф поступово розсіювався і діяти необхідно було негайно. І ось, розштовхуючи натовпи, Падре мчить по сутеніючому місту; сивий дороговказ вивів його на вулицю Дорошенка, де остаточно розсіявся у вечірньому морозному повітрі. Змучившись від такого собі «бігу з перешкодами», Паша зупинився і вперся обома руками в металевий обмежувач. Серце шалено билось, в пересохлому горлі туди-сюди йорзав шматок пінопласту. Відхаркнувши небагаті поклади слини на бруківку, Падре спрямував погляд на протилежну сторону вулиці, де у світлі вітрин вгледів ту саму, заради котрої влаштовував цей вечірній спринт. «Ох ти ж факін... піс оф шіт»,- ще раз хрипло і ледь чутно прозвучав пашин голос. На мить Вона обернулась і кинула палючий погляд... Отямившись Падре зміг побачити лише привабливий силует, що розчиняється у сірій масі перехожих. З неба полетіли білі крупинки; підхоплені повітряними потоками вони кидались на людей, на автівки, на вітрини... З першим снігом!

 

- Я перепрошую, це ваша пляшечка? Можна забрати?, - Бабця-батлтейкер з протягнутою рукою і невинним поглядом дивились на Пашу.

 

- Що!? Якого хе, шановна! Яка ще пляшечка? Де я в біса є... Ммм...

 

- Дурак, ти на лавці. Ідіота кусок...,- мовила стара і, щось бурмочучи собі під ніс, далі пішла шкаляти тару, поступово занурюючись у блядьський напівсутінковий простір, що нагло огортав її майже не брудне, майже не смердюче, залатане в тридцяти п’яти місцях пальто. Аналогічно проковтнутий сутінком, Падре незворушно споглядав краєвиди вечірньої клюмби. Плин думок повністю зупинився, серце і дихання, здається, теж. Штиль.

 

Гармонію порушила крапелька води, що стартувала з поверхні шапочки, і пролетівши лічені сантиметри, зазнала аварії на падриному носі. Такий подразник привів нервову (дуже нервову) систему Пуха в норму. Чисто рефлексивно провівши рукою по голові, наткнувся там на тонкий підтоплений шар снігу. Перший сніг. Перший сніг, котрого ще не було цієї зими. Суха сіра плитка вже місяць безрезультатно клянчить у неба хоча б одненьку дозу білої гидоти. Та на жаль, найближчий сніг, крім як на падриній голові, можна було зустріти лише десь високо в Карпатах.

 

Зовсім уже спантеличений щойно пережитими подіями, та й взагалі – всім, що відбувається у далеко не нормальному житті, Падре на автопілоті поплентався додому. Чомусь, так невластиво для себе, хотілося відвертого людського спілкування, з будь-ким, хто може вислухати, хто може зіграти у гру «Психоаналітик – пацієнт». Якось вмить зрозумів, що тримати то у собі надалі не можна, що не за горами маніакально-депресивний психоз небачених масштабів, ніякий Фрейд вкупі з Юнгом ради не дадуть. Та на жаль не було у цій реальності таких психоаналітиків... Гра називатиметься «Пацієнт».

 

Хоча..! Плюс три - вісім - нуль дев’яносто шість - сімсот сорок чотири - три – три шестірки... Виклик... «На жаль абонент не може...» Збій. А хто б сумнівався..?

 

Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій. Безсилля у затраханому тілі. Як би там не було, та віднедавна Паша усвідомив, що не може без Неї. Без тієї, котра, можливо, лише наснилась йому. Та що таке сон, а що – реальність? Межа майже не прослідковувалась. Хаос, що панував у житті кілька останніх тижнів, власне і був сном. Сном, побаченим у вісні. Впорядкувати хаос – осісти у ЄДИНІЙ реальності, не скакати з однієї в іншу. Прокинутись від буденної реальності, тобто матеріалізуватись у вісні. Ще раз заснути? Сон у котрому ти спиш і бачиш сон, ніби тобі сниться твоє життя. Зрештою туди, у реальність сну, тяжіло його єство, його внутрішній всесвіт, що прагнув пізнати Її і знайти себе, відчути Її і відкрити себе, віддатись Їй і заволодіти Нею.

 

Пізнати й заволодіти.

 

Як вам такий лозунг: журнал «Пізнайко». Пізнай Її! Або – журнал «Заволодійко». Заволодій!

 

«І знову ж таки, то всьо так напряжно. А яка реальність реальніша? Та у якій п’ю пиво, сидячи за клавіатурою чи ж та, де існує Вона?»

 

Складається враження, ніби Вона просто грається. Вона всесильна, забирає його у свій вимір, дає змогу наблизитись до себе, а потім відштовхує, виштовхує назад у сірий морок. Переконує у справедливості першого враження про себе... «Володарка. Справжня володарка».

 

Бачення Дєні

 

«Треба щось робити. Ні – однозначно треба щось робити. Зовсім життя не має – цілими днями мерзну тут, як собака, життя – не життя. Треба сканувати на Батьківщину. Думаю там уже кіпеші вляглись – пора би вже... Нє, тре щось робити»,- засинаючи думав Дєня. Лежачи у своїй кіптерці і зустрічаючи перший день літа, Дєня, як завжди, обдумував план «втечі з курятника».

 

В житті Дєня був схильним до романтики, проте надзвичайно невезучим і одночасно гіперневідповідальним парубком. Тому вроджена кмітливість і винахідливість постійно ставала у пригоді. Також у пригоді ставала спонтанність і недалекоглядність. Але ж фак, гіперневідповідальний романтик-невдаха, хіба то не діагноз?

 

Отак, лежав колись Дєня у себе вдома на Гданщині і думав про своє майбутнє. І надумав, що він уже дорослий хлоп і пора би вже одружуватись. Тільки кандидатури підходящої – зась. Закинув він тоді торбину за плечі, поклав у торбину все необхідне (пляшку самогону) і пішов у хрестовий похід в «клюб» на дзіскацєку, шукати великого і світлого кохання.

 

Не буду вдаватись у подробиці, та скажу, що видно не він один щось шукав у той вечір. Прокинувся він на стріху підсобного приміщення клюбу. Прокинувся від дикого хропіння, що гуділо йому безпосередньо у вухо. Обернувся і був шокований, побачивши свою Джульєтту у всій красі – з ефектним обструганим волоссям, розмазаною по всьому писку помадою і з невідомого походження жовтими плямами на футболці, що слугувала їй, власне, всіма атрибутами одягу одночасно. І чим ж ти думала, Джульєтто?

 

Все було б досить навіть ніштряково, якби, прокинувшись, Джульєтта не оголосила свої скромні вимоги: «Або весілля, або стаття за ...». І чим ж ти думав, бля, Ромео?

 

«Вершина нелюбові до себе самого – дати цій козі заволодіти ситуацією»,- подумав собі Дєня і мовив: «Нє вапрос. Ти мені теж сподобалась. Чекай в суботу сватів. Тільки адресок закинь і відрекомендуйся, будь ласка. Я – Дєня...». На цьому і домовились.

 

Поки наша недороблена Джульєтта марила весіллям і виконувала всі необхідні для сватання приготування, Дєня працював над планом «втечі з курятника». «А німа тут що працювати! Сьогодні вночі перейду лісом у братню державу Україну, а там вже як вітер подує». Сказано – зроблено. Головне творчий підхід до справи. Місяць поневірянь у містах дикого західну України і Дєня має роботу охоронця у комп’ютерному клубі плюс мінімальну (метр на два) хату.

 

«Нє, тре щось робити»,- засинаючи думав Дєня.

 

«Тре щось ро...»,- смачно приплямкуючи, Дєня занурився з головою у справжній міцний сон, котрий тільки буває тільки у сторожів та авіадиспетчерів (ну і ще у представників деяких непильних професій). Подолав сон Дениса хвилин так на пів години... Солодкий ранковий сон.

 

Давно таких змістовних марень не бачив Дєня. А переглянув він за ці півгодини цілу історію з життя якогось там Падре, що ніби у їхньому клубі адміністратором працює, і ніби ночує він там часто, і ніби лажає він постійно, двері забувши закрити, і ніби глючить його по життю, і ніби чайники якісь, плінтуси, штопори... «І Аля... Ото гоніво». Реальне гоніво. Тобто реалістичне гоніво. Настільки реалістичне гоніво, що Дєня аж змусив себе встати і відкрив двері в кімнату з компами, перевірити чи не спить там бува якийсь Падре. Звісно нікого там не було. «Ото криє...», - подумав Дєня.

 

Бачення Котлєти

 

П’ята година ранку. Всесильний сушняк змушує прокинутись і піти на кухню в пошуках води. Чайник пустий.

 

Ночь коротка, цель далека,

 

Ночью так часто, хочется пить,

 

Ты выходиш на кухню, но вода здесь горька,

 

Ты не хочеш здесь спать,

 

Ты не хочеш здесь жить,

 

Доброе утро, последний герой...

 

«Доброє, доброє...»,- відразу пригадалось Котлеті. І де мене вчора чорти носили? Уг-г-г... Ой, а чьо в мене руки і ноги такі покоцані...

 

Когда я перестану пить, совершенно,

 

Все скажут: «Как же он хорош, какая милашка,

 

Как мы могли не замечать, не обращая вниманья,

 

Он на Киркорова похож, такой же чебурашка...»

 

Та... Складається враження, ніби Котлета є втіленням розпіздяйського героїзму (героїчного розпіздяйства?). Кожен день, як останній день. Не відкладай на завтра те, що можеш випити сьогодні. І не те що б алкоголь був сенсом життя, не те щоб він його страшно любив, скоріше навіть не любив, терпіти не міг, але алкоголь любив Котлету і при першій ліпшій нагоді намагався проникнути у глибини його травної системи, звідки через кровоносні судини дібратись до Мекки алколоїдного світу - геніального двоядерного мозку Котлети. Скажу відверто – алкоголь регулярно займався таким паломництвом.

 

Просто так якось складалось. Ось, наприклад, вчора – нічого не натякало на паломництво, зранку встав, смачно поснідав голубцями, переглянув конспекти і пішов до репетитора, готуватись до вступу в універ. Ну скажіть, хто міг передбачити, що на сходовій клітці у квартирі напроти друг дитинства справлятиме останній день весни! Ну хто ж думав, що він там якийсь старовір і то в нього рахуй друге після останнього дня зими по величині свято в році. Ну погодьтесь, не гарно якось людині відмовляти. Та і до репетитора ще більше години лишалось!..

 

Так от і прокинувся у друга дитинства в коридорі на полу о п’ятій ранку. П’ятій ранку першого дня літа. Знайшовши таки живильну вологу (ціле відро живильної вологи стояло в ванній), літру залив в себе, дві вилив на себе. Поступово пам’ять почала повертатись... Та чомусь пригадувались не події попереднього дня, а надзвичайно змістовний, брєдовий сон (змістовно брєдовий - парадокс). Снився якийсь Павло, якийсь ніби одногрупник, але ніби і не одногрупник, якийсь чайник, Володарка, мля, японські мотиви якісь. «Шняйзе-шнязе-гавняйзе»,- переважно так він висловлював свої враження від подібних бачень.

 

«Я всьо зрозумів!», - подумав Котлєта, еврика, бля! Це ж типу якщо мені снились одногрупники, значить таки поступлю по-о-о-лю-ю-ю-бе-е-е! І нєчьо паритись з тою підготовкою...»,- такі оптимістичні висновки зрозобив наш розпізДруг і пішов шукати у квартирі корєша, котрого останній раз бачив вчора, рачкуючого в параші.

 

Бачення Амелі

 

- Мала, вставай! Досить тут відтопирюватись, йди вже додому!, - мовив високий білявчик з кінським хвостиком юній готичній бестії, що так мило сиділа на високому кафешному стільчику, обхопивши зігнуті ноги руками і опустивши голову між коліна. Її довге волосся дезово-чорного кольору гладкими хвилями стікало від колін і м’яко лягало на обшитий шкірозамінником стілець.

 

Обдовбане в три ковбаси травою, альмідолом і ще якоюсь недорогою гидотою, що минулого вечора наповнювала пластикові пляшки, падше янголятко ніяк не відреагувало на заклик охоронця і далі монотонно летіла, підхоплена вітром інтоксикації.

 

- Ми вже зачиняємось, тут треба провітрити. Тобто ми вже три години тому зачинились, вставай давай, - мовив уже серйознішим голосом охоронець кафе, підійшовши впритул до, на перший погляд, безневинної пташки.

 

Натомість вона підняла обличчя і направила холодний погляд на білявчика. Одного погляду виявилось достатньо, щоб кінськохвостий відступив, сів на землю і заплакав. По-дитячому щиро заплакав.

 

У цих очах було все. У цих очах було був Рай і Пекло. У цих очах, була Любов і Ненависть, тваринний Страх і неописанна людською мовою Невинність янгола.

 

Так вони і просиділи до п’ятої ранку дня сто п’ятдесят другого, року дві тисячі п’ятого: він захлинався чистими дитячими сльозами, вона далі, опустивши голову між коліна, подорожувала у астральному вимірі.

 

Прокинувшись, вона вже звичайним людським поглядом, заспаними зеленими очима подивилась на нього. Вона знала, чому він плаче, але вкотре не могла повірити у свої сили.

 

- Перепрошую, я вже, мабуть піду... додому, - мовила Амелі. З хрускотом у колінах по черзі спустила обидві занімівши від такого сидіння ноги з високого стандартного кафешного стільця на мертвий мармур підлоги і розсіялась у темряві коридору.

 

Бачення чайника

 

«Ще одна безнадійно втрачена мала... Володарка ночі... Де твій здоровий глузд? Сволоч ти Паша, сволоч... Ти хача би запірався... Щось задохуя питань... Що ж то в біса було? ЧАЙ ГАРЯЧИЙ? А НАВІЩО ЖИТИ? Треба звалювати з цього погребу... Який муділа придумав запаювати банки з хавкою? Відкривачок зважте на три гривні... А що ж тоді не ніштяк? Що то було? Пу-у-ух! Ну чому так не може бути завжди? Сенс життя у пошуку сенсу життя. Тримай естафету, сонце моє. Тішся, ти останній пошановувач способу життя несумісного з життям. Ух ти ж факін піс оф шіт! А яка реальність реальніша?... Ммм...»

 

«Жах! Але щось мені підказує, що саме так все і відбудеться. Бу-га-га-га... Я навіть знаю чим то всьо закінчиться...», - стікаючи краплями холодного електронного поту після перегляду дивного марева, котрі бувають тільки у справжніх чайників, думав наш електричний друг, стоячи на вітрині і чекаючи свого часу. Сьогодні він мав отримати собі господаря. «Хоча, по великому рахунку, нічого такого бути не може, бо нічого не може бути в принципі, так як нічого і немає, не було і не буде. Є тільки одне суцільне глобальне гоніво ніби десь щось є, а всі на то ведуться, як діти маленькі. І мене, скоріше всього, теж немає. Я лише витвір своєї уяви».