В метричних книгах Іллінської церкви м. Суми за 1886 рік є запис про народження Павла Івановича ЗАЙЦЕВА. Обряд його хрещення здійснено 26 вересня 1886 р.
Як розповідає директор Державного архіву в Сумській області Геннадій ІВАНУЩЕНКО, котрий досліджував життя і творчість нашого земляка, батько майбутнього вченого — Іван Арсенович — був помічником класних наставників Сумської Олександрівської гімназії, в якій і довелося навчатися майбутньому шевченкознавцю. За свідченням ще одного учня цієї гімназії — Дмитра СОЛОВ`Я, в ній існував підпільний український гурток. Гімназисти-учасники гуртка вивчали твори українських класиків та допомагали дорослим розповсюджувати серед населення Сум на найближчих сіл листівки, так звані «метелики».

Гімназію Павло Зайцев закінчив у Сумах в 1904 р., після чого вступив до Петербурзького університету, приїхавши туди в бурхливий революційний час 1905 р. В Петербурзі тоді існувала українська громада, яку складали педагоги, журналісти та студенти.

"Павло Іванович Зайцев, — писав про нього один із видатних українських діячів Олександр ЛОТОЦЬКИЙ, — не тільки подавав літературні надії, але вже і справджував їх, особливо в українській літературі. У товариському житті він піддержував бадьорий, веселий настрій, оповідаючи гумористичні анекдоти та виявляючи неабиякий талант перейнятливості".

На педагогічній і міністерській ниві

У 1909 р. Павло Зайцев продовжив навчання на історично-філологічному факультеті, який закінчив у 1913 р. Викладав російську, польську, латинську, грецьку, згодом і українську мови в середніх школах Петрограда, українську літературу — на нелегальних українських університетських курсах. Розпочав і наукову діяльність, зокрема й працю усього свого життя — дослідження життя й творчості Тараса Шевченка.

З вибухом революції 1917 р. Павло Зайцев був обраний членом Виконавчого комітету української народної ради в Петрограді. Але в цьому місті Зайцеву вже не сиділося, його вабила Батьківщина, де почали відбуватися вікопомні події.

Навесні 1917 р. він уже в Києві, входить до ЦК партії соціалістів-федералістів. Починає викладати в Науково-Педагогічній академії. Водночас він — член Центральної Ради, стає також начальником канцелярії Генерального секретаріату освіти. За гетьмана Скоропадського він — директор департаменту загальних справ Міністерства освіти, водночас не покидав педагогічної та видавничої діяльності, зокрема був редактором видавництва «Друкар», журналу «Наше минуле».

У 1919 р. учений змушений був покинути Київ. У 1920 р. він — начальник культурно — освітнього відділу Армії УНР, у 1921 р. — член Ради УНР в Тарнові.
З 1921 р. живе у Варшаві: спершу як секретар дипломатичної місії УНР, а в 1922–1924 рр. — як секретар Українського Центрального комітету. Водночас викладає українську мову та історію мови у Варшавському університеті (в 1921–1939 рр. стає співробітником Українського наукового інституту, одного з визначних українських культурних осередків на еміграції, що працював у Варшаві (був заснований 1930 р. та існував до 1939 р.).

Відомий шевченкознавець

У 1934–1939 рр. Павло Зайцев почав видання творів Тараса Шевченка в 16 томах, яке мислилося бути повним, але встигло вийти до 1939 р. лише 13 томів. Сюди мали входити не лише всі писання Т. Шевченка, але й їх переклади на чужі мови, а російськомовні повісті подавалися і в перекладі українською мовою. Видання супроводжувалося докладними коментарями й статтями Павла Зайцева, що надало йому особливої наукової вартості.

Авторитет Павла Зайцева як шевченкознавця стояв тоді високо — в 1938 р. його було вибрано головою комісії шевченкознавства Наукового товариства імені Т. Шевченка, а також дійсним членом цього поважного товариства. З 1941 р. земляк переїхав до Німеччини, в Берлін.

У 1948 р. Павло Зайцев пережив одне з найбільших життєвих потрясінь: напередодні нового 1948 р., 28 грудня, з англійської зони окупації Берліна було викрадено його рідного брата, журналіста Олександра Зайцева з дружиною Вірою. Невідомі в поліцейській формі увірвалися в будинок, зв`язали їх, загорнули в ковдри і винесли на вулицю — відстань до Бредовштрассе, до зони радянської окупації, складала не більше кількасот метрів. Невдовзі прибула англійська військова поліція, але було пізно… Такі випадки були непоодинокими, бо радянські спецслужби полювали на відомих людей у всій західній зоні окупації.

Із 1958 р. вчений включився у працю Українського вільного університету, а з 1963 р. він — декан філософського факультету. З 1965 р. він став тут протодеканом.
"Останні роки життя Павла Івановича були тяжкі, — писав відомий історик Н. Полонська-Василенко. — Він був цілком самітній, він помітно втрачав сили. У 1964 р. він дістав тяжке поранення ноги в автомобільній катастрофі, в 1965 р. удруге був ранений ( потрапив під трамвай) і вже не позбувся травми, яку дістав при тому. Але розбитий, у шпиталі, Павло Іванович не втрачав бадьорості і не «угасав духа». Помер учений 2 вересня 1965 р. в Мюнхені. 6 вересня його поховано на українському цвинтарі Вальдфрідгоф, де покоїться чимало видатних людей.

Сьогодні повертаються з небуття імена багатьох уславлених наших земляків, тіла яких знайшли вічний спочинок на чужині, але душі яких завжди були в Україні. До речі, його ім`я, зауважує Геннадій Іванущенко, могла б носити і гімназія, де він навчався, і одна з вулиць нашого обласного центру. Потрібно лише наше бажання і сприяння з боку влади, для того, щоб наші діти ходили вулицями українських героїв, і вчилися на їх прикладах.