Фото | Новини | Проекти | Форум | "Вісник"
Ганна Осадко
2008.02.29
16:39
Тому що
Тому що – не спати до ранку. Тому що – кохання.
Сніг білогарячково лізе під ноги трамваю.
Тому що тебе, як пароль укрнету, щодня забуваю,
а потім – пригадую раптом. І гірко, як Таня
за м’ячиком плачу…Та він не потоне, звичайно,
Така от чудова властивість – у річці не тоне…
І риси прозорі, і ризи тонкі, як в ікони…
І дивом, і паром до пари вгортається чайник…
Тому що – мовчати. І в тиші померти неначе,
Бо слово знайоме – як вітер і віра – зникоме.
…Бо кому поставиш, а потім не скажеш нікому
Про протяг на кухні.
Про руки холодні.
Про м’ячик.
Григорій Слободський
2008.02.29
16:24
Сон
Після подорожі на морі,
Захотілося поміж зорі.
Якось на покосі
Заснув під копицю,
І приснилося, що лечу
На якусь зірницю.
І куди, на яку не знаю
І в нікого не спитаю.
Від землі я відірвався
І сам не знаю,
Що за юду обнімаю
Дуже сильно, щось трясе
і кудись у вись несе.
Очі вниз я опустив
Іншу землю тут відкрив.
Кругом каміння, високі гори,
Золотиться якесь море.
Не пахне повітря тут
І не знаю чи живуть,
Люди чи тварини
Нема домів, ані людини,
нема дощу ні краплини.
Холодно: трясуться губи,
Ноги мерзнуть, скрипнуть зуби
Кругом себе подивився
Догадався.
Я ж на місяці опинився.
Сиджу на його рогах,
не повірити, сильний страх
охопив .
Руки зразу опустив,
знову мене понесло
оте чортове зло.
Несе мене поміж зірниці,
А між ними темнота.
Стало страшно, в тілі
Одна пустота.
Подався на милість божу .
Лечу у вись лечу,
Можить на якусь планету
Я все ж таки примчу.
Угледів я світло
Через темінь ту
І згадав наземну
Усю красоту.
Понесло мене до світла
І куди
Я сам не знаю…
Можливо дальше був би знав
Та дід вила в сіно впхав.
На тій вила я вколнувся
І зразу проснувся
Захотілося поміж зорі.
Якось на покосі
Заснув під копицю,
І приснилося, що лечу
На якусь зірницю.
І куди, на яку не знаю
І в нікого не спитаю.
Від землі я відірвався
І сам не знаю,
Що за юду обнімаю
Дуже сильно, щось трясе
і кудись у вись несе.
Очі вниз я опустив
Іншу землю тут відкрив.
Кругом каміння, високі гори,
Золотиться якесь море.
Не пахне повітря тут
І не знаю чи живуть,
Люди чи тварини
Нема домів, ані людини,
нема дощу ні краплини.
Холодно: трясуться губи,
Ноги мерзнуть, скрипнуть зуби
Кругом себе подивився
Догадався.
Я ж на місяці опинився.
Сиджу на його рогах,
не повірити, сильний страх
охопив .
Руки зразу опустив,
знову мене понесло
оте чортове зло.
Несе мене поміж зірниці,
А між ними темнота.
Стало страшно, в тілі
Одна пустота.
Подався на милість божу .
Лечу у вись лечу,
Можить на якусь планету
Я все ж таки примчу.
Угледів я світло
Через темінь ту
І згадав наземну
Усю красоту.
Понесло мене до світла
І куди
Я сам не знаю…
Можливо дальше був би знав
Та дід вила в сіно впхав.
На тій вила я вколнувся
І зразу проснувся
Олександр Некрот
2008.02.29
15:25
Тема N8: ХОККУ
За мною в постіль
Мужчину пропустила
Вляглася зверху
***
Закляк чекати
Свою Лоліту з ванни
Води немає
***
Не в позі щастя
Шалієш - схлипи, схлюпи
А ти ж на спині
Мужчину пропустила
Вляглася зверху
***
Закляк чекати
Свою Лоліту з ванни
Води немає
***
Не в позі щастя
Шалієш - схлипи, схлюпи
А ти ж на спині
Антоніна Мілян
2008.02.29
14:49
Самотній відчай
Роздерті пакунки. Малюнки в дарунки.
Та й решта дарунків смішного гатунку:
Сервізи, шкатулки, кераміка, вази,
Вазони та рамки, брутальні прикраси.
Косметика, одяг та затхлі парфуми.
І книги ледь цілі, принесені з ГУМи.
Товсті сувеніри, вітальні листівки...
Моменти одчаю, зазняті на плівку...
Усе ніби ГАРНЕ...
усе ніби ТРЕБА...
Але все без серця...
І вже не від тебе!..
Та й решта дарунків смішного гатунку:
Сервізи, шкатулки, кераміка, вази,
Вазони та рамки, брутальні прикраси.
Косметика, одяг та затхлі парфуми.
І книги ледь цілі, принесені з ГУМи.
Товсті сувеніри, вітальні листівки...
Моменти одчаю, зазняті на плівку...
Усе ніби ГАРНЕ...
усе ніби ТРЕБА...
Але все без серця...
І вже не від тебе!..
Світлана Кльось
2008.02.29
14:30
"ВАРТО ЧИ НІ" О. Пономарьова (англомовний переклад С. Кльось)
ВАРТО ЧИ НІ
(Я ЛЮБЛЮ ТІЛЬКИ ТЕБЕ)
(Слова О. Пономарьова)
Варто чи ні
Жити без тебе,
Я б полетів
З тобою в небо,
Я повернув би час назад
І сказав би так:
Приспів:
Я люблю тільки тебе,
Богом дану мені.
Моє серце палає
У вогні, що ти дала мені,
Богом дана одна,
Моя лебідко кохана.
Варто чи ні
Жити лиш згадками?
Спомини в сні,
З холоду в жар,
З подиху в біль…
Я повернув би час назад
І повторив би так:
Приспів (2р):
Я люблю тільки тебе,
Богом дану мені.
Моє серце палає
У вогні, що ти дала мені,
Богом дана одна,
Моя лебідко кохана.
Я люблю тебе.
WHY DO I HAVE?
(I LOVE ONLY ONE YOU)
(Lyrics by O. Ponomariov)
Why do I have
Without you living,
I’d take a wing
To the blue with you,
I would return the time to us
And utter the words:
Refrain:
I love so only one you
Left by heavens for me,
My heart’s set to burning
In the fire that you gave it to me
Left by heavens for me,
Oh, my goddess of ardor.
Why do I have
Live by the memories
Mem’ries in dreams
From cold to heat,
From sigh to pain.
I would return the time to us
And again say the words:
Refrain (2 times):
I love so only one you
Left by heavens for me,
My heart’s set to burning
In the fire that you gave it to me
Left by heavens for me,
Oh, my goddess of ardor.
I love only you.
(Я ЛЮБЛЮ ТІЛЬКИ ТЕБЕ)
(Слова О. Пономарьова)
Варто чи ні
Жити без тебе,
Я б полетів
З тобою в небо,
Я повернув би час назад
І сказав би так:
Приспів:
Я люблю тільки тебе,
Богом дану мені.
Моє серце палає
У вогні, що ти дала мені,
Богом дана одна,
Моя лебідко кохана.
Варто чи ні
Жити лиш згадками?
Спомини в сні,
З холоду в жар,
З подиху в біль…
Я повернув би час назад
І повторив би так:
Приспів (2р):
Я люблю тільки тебе,
Богом дану мені.
Моє серце палає
У вогні, що ти дала мені,
Богом дана одна,
Моя лебідко кохана.
Я люблю тебе.
WHY DO I HAVE?
(I LOVE ONLY ONE YOU)
(Lyrics by O. Ponomariov)
Why do I have
Without you living,
I’d take a wing
To the blue with you,
I would return the time to us
And utter the words:
Refrain:
I love so only one you
Left by heavens for me,
My heart’s set to burning
In the fire that you gave it to me
Left by heavens for me,
Oh, my goddess of ardor.
Why do I have
Live by the memories
Mem’ries in dreams
From cold to heat,
From sigh to pain.
I would return the time to us
And again say the words:
Refrain (2 times):
I love so only one you
Left by heavens for me,
My heart’s set to burning
In the fire that you gave it to me
Left by heavens for me,
Oh, my goddess of ardor.
I love only you.
Світлана Кльось
2008.02.29
14:25
Вже вечоріє
Повільно сутінки умить
Крізь комиші пливуть рікою:
І міняться, мов вогник, що бринить,
Й палають тишею дзвінкою.
Мов стоголосий зорепаду гув,
Так мимохіть сузір’я лине стороною,
І вітер пролітав, і буревій десь був,
Що в хвилях ночі плакав наді мною.
Печаль бува, а сліз уже нема,
Бо ж сум той зник за ніччю чарівною,
А серце мліє, бо ж володарка-зима
Іде розкішною тепер стежкою.
Крізь комиші пливуть рікою:
І міняться, мов вогник, що бринить,
Й палають тишею дзвінкою.
Мов стоголосий зорепаду гув,
Так мимохіть сузір’я лине стороною,
І вітер пролітав, і буревій десь був,
Що в хвилях ночі плакав наді мною.
Печаль бува, а сліз уже нема,
Бо ж сум той зник за ніччю чарівною,
А серце мліє, бо ж володарка-зима
Іде розкішною тепер стежкою.
Світлана Кльось
2008.02.29
14:24
Вечір
Сховалось сонце уві сні,
І гаснуть почали всі зорі,
А темрява з’явилась вдалині,
Немов буруни в синім морі,
Котре віщує, мов чародій,
Незламність заповітних мрій.
А темрява прийшла, і ніч
Сльозою впала на долоні,
І, наче вітер, пліч-о-пліч
Злегка накрила мої скроні,
А вітер лине, наче птах,
Що в темряві лежить, як прах.
І у безодню сонце впало вмить,
Як чорні хмари, що летять угорі,
А промінь ночі у очах на мить
Засяє у цій пізній порі,
Хоча та щирість ще буде,
Що зорею вечірньою веде.
І гаснуть почали всі зорі,
А темрява з’явилась вдалині,
Немов буруни в синім морі,
Котре віщує, мов чародій,
Незламність заповітних мрій.
А темрява прийшла, і ніч
Сльозою впала на долоні,
І, наче вітер, пліч-о-пліч
Злегка накрила мої скроні,
А вітер лине, наче птах,
Що в темряві лежить, як прах.
І у безодню сонце впало вмить,
Як чорні хмари, що летять угорі,
А промінь ночі у очах на мить
Засяє у цій пізній порі,
Хоча та щирість ще буде,
Що зорею вечірньою веде.
Світлана Кльось
2008.02.29
14:19
Завірюха
Як промінь місяця впаде
На ту стежину сніжну-білу,
В лісну галявину прийде
Містерія без сліду.
Легенький вітерець завиє,
Зорі попадають на сніг,
А завірюха вмить прилине,
Неначе оленя той біг.
А сніг впаде, мов помилково,
І вітер також хоче жить,
Здійметься в танок загадково
Із завірюхою умить.
Ялини взимку – як до печі,
І сосни вмить всі поховались,
Лише дуби стоять міцні –
Від завірюхи не втомились.
Січень, 2001
На ту стежину сніжну-білу,
В лісну галявину прийде
Містерія без сліду.
Легенький вітерець завиє,
Зорі попадають на сніг,
А завірюха вмить прилине,
Неначе оленя той біг.
А сніг впаде, мов помилково,
І вітер також хоче жить,
Здійметься в танок загадково
Із завірюхою умить.
Ялини взимку – як до печі,
І сосни вмить всі поховались,
Лише дуби стоять міцні –
Від завірюхи не втомились.
Січень, 2001
Світлана Кльось
2008.02.29
14:17
Сонце
Проміння полум’ям вдихає,
Що йде крізь землю, крізь усе,
Наздоганяти хвилі має,
Що в крилах океан несе.
Однак не варте те терпіння,
Котрому світ так промовля:
Воно усюди, наче вміння,
Котре породжує земля.
Пече, мов вогник, не згасає,
Бо ж вмить зійдуться небеса.
Багато світла та зоря має,
Й вона ніколи не згаса.
Світлана Кльось
2008.02.29
14:13
Вірш про дружбу
* * *
Що на шляху дорожчим є –
Найбільше ми його цінуєм,
Якщо в устах лиш правда промайне –
Ту цінність разом ми відчуєм.
Мов камені коштовні, все життя
Тим діамантом постає єдиним,
І Ти один в стихії правди та буття
Залишишся тим діамантом милим!
Що на шляху дорожчим є –
Найбільше ми його цінуєм,
Якщо в устах лиш правда промайне –
Ту цінність разом ми відчуєм.
Мов камені коштовні, все життя
Тим діамантом постає єдиним,
І Ти один в стихії правди та буття
Залишишся тим діамантом милим!
Світлана Кльось
2008.02.29
14:03
Школо, прощавай
Ось випускний востаннє
Летить, неначе білий дим, і, як
Еліта, може, як той неофіт,
Наш шкільний вирій полетить у світ,
Колись, мабуть і хтось згадає дорогі роки,
А будемо все пам’ятати назавжди.
1999
Летить, неначе білий дим, і, як
Еліта, може, як той неофіт,
Наш шкільний вирій полетить у світ,
Колись, мабуть і хтось згадає дорогі роки,
А будемо все пам’ятати назавжди.
1999
Світлана Кльось
2008.02.29
13:51
М. Рильський "Франко" (англ. переклад С. Кльось)
Максим Рильський
Франко
Син Яця-коваля, Іван рудоволосий,
Рибалка і мудрець, поет і каменяр,
Не надився на блиск і на позверхній чар,
На Чайльд Гарольдів плащ, на Лорелеї коси.
Заглиблений у книг нових і давніх стоси,
Він слухав голоси з низин і з-понад хмар,
І хоч хитався він, та мав високий дар
Гніт ненавидіти і люд любити босий.
Дорога у житті самотньому тяжка;
Навколо – ворогів закрадливість лукава,
Панки, що „люблять Русь” для ласого шматка...
Та ранив тяжко він беркута і удава,
І поміж нас живе ясна і чиста слава
Малого Мирона, великого Франка.
Maksym Ryl’s’kyi
Franko
The son of Yats’-the smith, red-haired Ivan,
A fisher and sage, a stone crusher and poet,
He grasped neither luster nor mirth,
Nor Childe Harold’s cloak and Lorelei’s plaits.
Deep in a pile of the new and old mates,
He heard the voices from the height and depth.
Though was he in two minds, but had a rare bent
To loath oppression, and love his brethren as the sun.
His solitary life was not pliant;
All ‘round was a roguish perfidy of all his foes
And landlords who liked Rus’ to get just more...
He wounded both the erne and then the boa,
And among us so brightly always goes
The fame of a little Myron, Franko the Great.
Франко
Син Яця-коваля, Іван рудоволосий,
Рибалка і мудрець, поет і каменяр,
Не надився на блиск і на позверхній чар,
На Чайльд Гарольдів плащ, на Лорелеї коси.
Заглиблений у книг нових і давніх стоси,
Він слухав голоси з низин і з-понад хмар,
І хоч хитався він, та мав високий дар
Гніт ненавидіти і люд любити босий.
Дорога у житті самотньому тяжка;
Навколо – ворогів закрадливість лукава,
Панки, що „люблять Русь” для ласого шматка...
Та ранив тяжко він беркута і удава,
І поміж нас живе ясна і чиста слава
Малого Мирона, великого Франка.
Maksym Ryl’s’kyi
Franko
The son of Yats’-the smith, red-haired Ivan,
A fisher and sage, a stone crusher and poet,
He grasped neither luster nor mirth,
Nor Childe Harold’s cloak and Lorelei’s plaits.
Deep in a pile of the new and old mates,
He heard the voices from the height and depth.
Though was he in two minds, but had a rare bent
To loath oppression, and love his brethren as the sun.
His solitary life was not pliant;
All ‘round was a roguish perfidy of all his foes
And landlords who liked Rus’ to get just more...
He wounded both the erne and then the boa,
And among us so brightly always goes
The fame of a little Myron, Franko the Great.
Світлана Кльось
2008.02.29
13:48
Павло Тичина "Голод" (англю переклад С. Кльось)
Голод
Хоч би світало... – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати –
навік заснуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув!.. недавно десь тут жінка
зварила трьох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
Hunger
If the light would grow... – Mummy, bread!
And father rose: shut up!
Beside the fire in the carriage the tired
hungry runaways are breathing their last.
The smoke’s irritating their eyes.
The cold’s piercing their bones.
Behind the carriage peals out shout and noise,
some barter, trade and rows.
Dressed in the rags the mother bent
with grief and pain. She’s wrapping
her baby, that’s all. Then sleep –
if it would sleep for ever!.. My living!
We came, the hunger followed us.
No men among the men are now.
Heard you! A woman’s recently boiled
the three her children somehow.
And father went appalled: You mad!
Hush! Hush! For what is it, yes?
The mother leapt aside and yelled,
her husband spat into her face.
Хоч би світало... – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати –
навік заснуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув!.. недавно десь тут жінка
зварила трьох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! Мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
Hunger
If the light would grow... – Mummy, bread!
And father rose: shut up!
Beside the fire in the carriage the tired
hungry runaways are breathing their last.
The smoke’s irritating their eyes.
The cold’s piercing their bones.
Behind the carriage peals out shout and noise,
some barter, trade and rows.
Dressed in the rags the mother bent
with grief and pain. She’s wrapping
her baby, that’s all. Then sleep –
if it would sleep for ever!.. My living!
We came, the hunger followed us.
No men among the men are now.
Heard you! A woman’s recently boiled
the three her children somehow.
And father went appalled: You mad!
Hush! Hush! For what is it, yes?
The mother leapt aside and yelled,
her husband spat into her face.
Світлана Кльось
2008.02.29
13:44
Павло Тичина "Ви знаєте, як липа шелестить..." (англ. переклад С. Кльось)
Павло Тичина
Ви знаєте, як липа шелестить...
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
„Я твій”, - десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Pavlo Tychyna
Do You Know the Linden’s Rustling…
Do you know the linden’s rustling
On a white spring night? –
The dear’s resting, the dear’s resting,
Make her wake up, buss at sight,
The dear’s resting…
You’ve just known the linden’s rustling.
Do you know the dream of the old vales? –
They notice everything through the fogs.
Here’s the moon, the stars, the nightingales…
“I’m yours” – somewhere hear the old oaks.
And the nightingales!..
You’ve just known the dream of the vales!
Ви знаєте, як липа шелестить...
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
„Я твій”, - десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Pavlo Tychyna
Do You Know the Linden’s Rustling…
Do you know the linden’s rustling
On a white spring night? –
The dear’s resting, the dear’s resting,
Make her wake up, buss at sight,
The dear’s resting…
You’ve just known the linden’s rustling.
Do you know the dream of the old vales? –
They notice everything through the fogs.
Here’s the moon, the stars, the nightingales…
“I’m yours” – somewhere hear the old oaks.
And the nightingales!..
You’ve just known the dream of the vales!
Останні надходження: 7 днів | 30 днів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

Автори /
Кремінь Дмитро /
Рецензія критики
Валерій БОЙЧЕНКО - БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ
Мені здається, що новобранець поетичного полку вже там, у Казанці, був певен, що в його ранці (себто, учительському портфелі) лежить маршальський (шевченківсько-лауреатський жезл! Навіть певен, бо Дмитро Кремінь – поет з народження, врешті, поет від Бога. Працюючи викладачем у Миколаївському педінституті, кореспондентом та заввідділом молодіжної газети, керівником обласної літстудії „Джерела”, він робить головне у своєму житті – творить свої поезії, викарбовує свій власний стиль, виростаючи саме у Миколаєві до рівня кращих поетів та есеїстів України. Саме тут він стає лауреатом літературної премії ім. Василя Чумака, культурологічної – імені Миколи Аркаса, а з 1999 р. – лауреатом найвищої нашої премії – Державної (нині – Національної) премії України імені Тараса Шевченка. Того самого року він стає у Миколаєві „Городянином року” в номінації „Культура”. Нині Дмитро Кремінь працює заступником головного редактора обласної газети „Рідне Прибужжя”, професором філології Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв і Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, керує літстудією молодих авторів „Борвій”.
Тією верховиною української поезії, яка відзначена Шевченківською премією, стала шоста збірка Дмитра Кременя „Пектораль”, видана у Миколаєві, в 1997 р. В ній автор – гостро-сучасний поет з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому як в часових візіях від Адама та від Христа – через ольвійські й скіфські та козацько-бароккові епохи – до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів.
У цьому контексті згадується випадок (тепер вже майже легенда), який стався тоді, коли з уламків армії імперської болісно творилася армія, яка мала стати Українською. Тоді в десантній дивізії офіцер-хохол відмовився присягати Українській державі, й офіцер-росіянин, явно розуміючи вирішальність моменту для молодої держави, своєрідно порятував його від того безчестя: він підійшов до хохла і вдарив його по обличчю – явно не рукавичкою, як то було прийнято колись в офіцерському середовищі. Щось подібне, вже поетичним текстом, чинить поет у вірші „Купальська ніч”: „Пропаща ця пора! Та й інших не було... Я розгорну тебе, мов спалений сувій, і в серце ти проб’єшся попелом Клауса... Міняй же український прапор свій на безпрапор’я папуаса”! Відчуваєте, читачу, як сучасний український поет, уже майже фізично розіп’ятий синками-центуріонами, в останній надії на пробудження нашої національної й людської гідності, б’є нас по обличчю білою рукавичкою українського офіцера?!
Є в українській історії імена та образи, які наче втілюють її трагічні акценти, - й вони час від часу, іноді наче мимохідь, несподівано – озвучуються, являються в поезії Дмитра Кременя; як криваві плями на чистому снігу – і половці-печеніги, і спалені собори, і гайдамацькі ножі, а особливо криваві кати російської імперської ідеї – царі Петро та Катерина, Меншиков та Потьомкін, катастрофа при Полтаві та окупантська осатанілість спалення жінок і дітей у Батурині.... „Голови на храмі.... Кричати їм німо в космос понад чужими полками...” Або „Меншиков. Батурин. Чорні жерла тих гармат, що п’яні без вина... І співати мало „Ще не вмерла...” (тут уже відверте звернення в сучасність!). Сучасна ж тут і „кварцяна сволота”, омонище „п’яне” („Б’ють мою Україну...”) викликає з вікової пам’яті нищення Москвою української державності й культури та абсолютно конкретні часові й оціночні вироки:
Постало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
...Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко. Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві.
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.
Поетичні видіння Дмитра Кременя вриваються у звичні, глянцеві образи „міста корабелів” (згадаймо „над лиманом парус белый…”, „белой акации гроздья душистые”) аж зухвалими, видається часом, рядками його поезії „Холера в Миколаєві”. Вірш постає із всеукраїнської нашої долі, фокусуючись раптом на центральній площі міста:
То половці, то печеніги,
Нардеп із лицем холуя...
Кому я писав свої книги?
Прощайте! Будь проклят і я.
Прощайте! – хай інтер-гетерам
Прибуде самців у момент.
А мерам, а віце-прем’єрам
Спасибі за їхній презент.
Що нас обминули – спасибі.
А ми проживем і самі
На гуманітарному хлібі,
На гуманітарній чумі.
Ранковим лікуймося бігом.
Он мерія. Площа. Ілліч.
Навік нас засипало снігом
І зорями в чорну цю ніч!
Я вже не кажу про образ нашого Степу в поезії Дмитра Кременя – він багатогранний і пронизаний історичними ремінісценціями Скіфії та Ольвії, і козацькою героїкою, і запорозькою смертю та жорстокістю прибульців від печенігів до Петра й Катерини... „Серед степу – убитий козак”, а орда тим часом „так і скаче донині, і скаче...”, а зі снігу прозирає „євразійський суворий божок...” Світліші картини – хіба що з часів Ольвії та Скіфії, проте й там постає образ спаленої Трої, троянського підступного коня та троянського вина...
„А ми п’ємо в чужім шатрі вино. На тризні України?” „Коли рідного слова у світі нема, хай навік нас поглине безмежна зима... І вже вийшли на лови стрільці і собаки”. „На цій землі, де ми були чужими, де є чужими на своїй землі...”(згадаймо Шевченкове „на рідній, не своїй землі”!). особливо ж вражає історичними узагальненнями та прозріннями (на жаль, болючими) „Елегія троянського вина” з однойменної книги:
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці.
І тут згадаймо не лише Тараса Шевченка з його гнівними антиімперськими інвективами. А й Івана Котляревського з його навчальною „Енеїдою”. Розгром Запорозької Січі, спланований і здійснений з ініціативи нових окупантів в особі російського князя Потьомкіна, став останньою стадією загибелі української державності. Є думка Валерія Шевчука, що приводом до написання „Енеїди” Іванові Котляревському „був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках ХVІІІ ст.”. І Котляревський виношував ідею відродження козацького війська як основи майбутньої української держави. Його герой – козак Еней – мандрує з побратимами в пошуках місця заснування нового Риму (себто, Української держави), і це йому тоді не вдається. І сьогодні, після проголошення держави Україна, поет мусить визнати: „ще не скоро допливе Еней” до нашого, українського Риму, себто, Української держави – з українською культурою, економікою, політикою, елітою...
Мені легше навіки у землю лягти,
І упасти у сніг, і сконати в снігу,
Ніж клясти мою землю, таку дорогу.
Я клянуся своїм многогрішним ім’ям:
Я топтати цю землю нікому не дам!
Увостаннє цілую її не клену.
Відчуваю свою і біду, і вину,
Що криваве сузір’я в очах моїх є,
Що із княжого черепа ворог мій п’є.
Крізь усі безнадії – рятує душу поета й людини одне:” до мене горнеться Мигія – моя земля, моя земля...” І та любов (варто тут пояснити: вона у всіх народів зветься патріотизмом і всі керівники держав – крім нашої сучасної – знають і розуміють її державотворчу й могутню силу), ота любов у чистому її прояві водить пером поета Дмитра Кременя, коли він пише своє провідницьке „Повернення буй-тура”.
Розсунувши ряди розлючених собак,
Здомашнених вовків, що з крові подуріли,
Це він іде, буй-тур! Не геральдичний знак,
Знак волі дикої іде на самостріли!..
Є у свободи вибір – і на смерть іти,
Коли така ця доля занапащена,
Коли встають з могил і кам’яні хрести,
Супроти смороду хліва – й хлібів зодомашнення...
...........................................................................
Ви чуєте? – і нас позвав на небесі
Буй-тур ієрихонською трубою!
І вже спокійно і впевнено, природно і лаконічно формулює поет нашу сьогоднішню долю і прийдешнє – аби лиш узяти їх до серця й до дії:
Потоп і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі,
Бо іншого у нас немає неба,
Бо іншої нема для нас землі.
Я хочу, аби ти мене любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави... А проте
Було в моїм житті твоє волосся...
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!