Володимир В'ятрович

ПОЗИЦІЯ ОУН ЩОДО ПЕРСПЕКТИВ ТРЕТЬОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Із закінченням Другої світової війни уклалися нові геополітичні умови не тільки в Європі, але й у цілому світі. Перш за все, мілітарна поразка Німеччини надовго відсунула цю країну назад у її змаганнях за гегемонію на європейському континенті. Із розряду світових держав фактично випала Франція, що потерпіла поразку ще на самому початку війни. Навіть Великобританія, котра не зазнала ні окупації, ні значних руйнувань своїх територій, і, зрештою, була членом союзу переможців, не могла повернутися на свої довоєнні позиції: вже через кілька років після 1945 р. її ослабленість обернулася фактично розвалом колоніальної імперії. За результатами війни найбільшими були здобутки двох держав, які до 1939 року не могли претендувати на світову гегемонію — США та СРСР. Обидві країни як союзники стали переможцями в цій війні. Вони разом з Англією визначили післявоєнне обличчя світу на конференціях в Ялті та Потсдамі.

Проте вже незабаром, після капітуляції Німеччини та Японії, між союзниками почали виникати суттєві розбіжності в принципових політичних питаннях. Нестримні апетити Москви, яка намагалася використати момент для поширення своїх впливів не лише на Східну і Центральну, але тепер уже й на Західну Європу та Азію, викликали спротив у США та Великобританії. Протистояння виливалося не тільки в жваві дипломатичні суперечки, а й у локальні військові конфлікти.

Безперечно, всі ці події не залишалися поза увагою керівництва українського національно-визвольного руху. Ось як описує міжнародну ситуацію наприкінці 1945 року в своєму огляді Василь Галаса: “Ще не пригасли (і не пригаснуть) вогнища ворожнечі між двома таборами — англо-американцями і СССР — в Европі, по упадку Німеччини, а вже наросли такі ж, а навіть більші, вогнища ворожнечі в Азії, що останнім часом зачинають розгортатися до розмірів воєнної пожежі. В Китаї ведеться війна між комуністами й армією Чан-Кай-Шека, така ж сама боротьба розгоряється в Ірані (Персії); англійці, голяндці і французи воюють з народами Індокитаю та Індонезії; араби б'ються з жидами, а жиди з арабами й англійцями. Крім того, нотуємо на протязі останніх трьох місяців ще й такі випадки як: зірвання конференції міністрів п'ятьох держав (Англія, США, СССР. Франція і Китай) по причині агресивних домагань СССР, заворушення в Аргентині (спричинені большевиками), 24-ри годинну революцію в Бразилії, спричинені большевиками масові страйки в США і Англії, крізи урядів в Греції і Італії та інші. Коли додамо до цього всего ще й завзяту протибольшевииьку боротьбу поневолених народів, то матимемо загальний образ світових відносин”.¹ Досліджуючи причину нестабільності в міжнародному житті, автор вказує на те, що в результаті війни не вирішено позитивно цілий ряд важливих питань міжнародного життя та побудови нової системи міжнародних відносин, опертої на принципі самовизначення націй. В “Декларації Проводу ОУН після закінчення другої світової війни в Европі” констатовано: “З усього, що зараз діється на міжнародньому терені, виходить, що багато основних політичних проблем залишилося ще нерозв'язаними в цій війні. Великі ідеї стали крамничним товаром на світових базарах, а на засобах німецького терору і поневолення змінено лише вивіску”.²

Наростаюче напруження врешті переросло в так звану “холодну” війну між колишніми союзниками і, здавалося, готове ось-ось вилитися у Третю світову. Український визвольний рух, опинившись в нових геополітичних умовах, змушений був реагувати на їх зміну. Якими були орієнтири в цій ситуації, як ставилися його учасники до ймовірної війни між СРСР та Заходом, де бачили своє місце в цьому конфлікті? Мета даної статті полягає саме у з'ясуванні цих питань — вкрай важливих для відтворення міжнародної стратегії ОУН та УПА після 1945 року.

Хотілося б спростувати донині існуючу хибну думку, наче керівництво воюючої України будувало свою стратегію на союзі із Заходом у його конфлікті, а також ймовірній війні із Москвою. Коріння цієї тези, очевидно, проростають із намагань радянської пропаганди зобразити українських повстанців спершу як вислужників Гітлера, а потім як “слуг імперіалістів” США та Великобританії.

Питанням перспектив Третьої світової війни керівниками ОУН і УПА було приділювано багато уваги. На їх думку, цю війну слід було використати для реалізації головної мети визвольних змагань — побудови Української Самостійної Соборної Держави. Дуже чітко охарактеризоване ставлення керівництва українського визвольного руху до ймовірного збройного конфлікту в уже цитованій “Декларації Проводу ОУН”: “В можливій війні західніх альянтів проти СССР ми заінтересовані остільки, оскільки вона несе ще один шанс поневоленим народам визволитися від всякого імперіялізму”.³ Війна була способом руйнування встановленого у світі порядку, порядку у якому не було місця для України, порядку який легітимував поневолення Москвою народів Центральної і Східної Європи. Тому в українських підпільних публікаціях читаємо: “Кожна людина в цих країнах (українець, поляк, чех, словак, серб, хорват, болгарин, румун, мадяр і інш.) молиться до слова — війна. А такі настрої мають свою вимову, тим більше тоді, коли мільйони цих людей пережили усі жахіття попередньої війни, а мимо всего прагнуть її нового вибуху. Розуміється у вірі, що ця війна принесе смерть большевизмові і справедливий мир для всіх народів світа”.⁴ Однак, немає жодних підстав говорити про стратегічну спрямованість боротьби ОУН та УПА на нову війну між англо-американським та радянським блоками. Торкаючись цієї справи, ще в 1944 році, Йосип Позичанюк писав: “Ми боротьбу з большевизмом (тобто за УССД) не узалежнюємо остаточно від зовнішнього втручання, воно в ліпшім випадку може полегшити справу, а в гіршім утруднити, як німецьке втручання”.⁵

Впливовим на позицію ОУН чинником в наростаючому протистоянні була невизначеність позиції західних держав щодо поневолених СРСР народів. Керівники українського визвольного руху уважно спостерігали за розвитком конфлікту, вичікуючи з'ясування позиції Заходу. В аналізі міжнародної ситуації за 1949 рік, підпільний автор проводить порівняння сил СРСР та країн Заходу. Він відзначає, що, з утворенням НАТО, фактично завершилося формування західного блоку, який, відповідно, суттєво посилився. Перевага блоку також зумовлювалася конфліктом в протилежному таборі — розірвання відносин між СРСР та Югославією. Проте й позиції західних держав були не бездоганні: “Слабим місцем в морально-політичних позиціях західних держав є їхнє неясне становище в питанні про права народів, і особливо — в питанні про право народів на самостійне державне існування (відсутність у їхньому ідейно-політичному арсеналі ідей визволення і національно-державного самовизначення народів, поневолених большевицькою Москвою, незаторкування ними в їхній протибольшевицькій пропаганді національного питання в СССР, дискусія в питанні про національно-державний суверенітет і про права народів). Все це заставляє поневолені народи ставитися з недовір'ям до цілей західних держав”.⁶

Чергове загострення конфлікту між колишніми союзниками вилилося в 1951 році у війну в Кореї. Міжнародна ситуація, як ніколи близько, підійшла до можливості збройного розв'язання конфлікту між утвореними блоками. Проте навіть тепер Захід не подав чітко визначеної позиції щодо можливостей розчленування СРСР на незалежні держави, а отже, й про підтримку визвольних рухів на радянській території. Зважаючи на це, у вказівках із пропагандистської роботи, на цей рік серед головних завдань зазначається необхідність “довести наше становище до противників СССР у підготовці світової війни (від чого його узалежнюємо), імовірний противизвольний харктер підготовлюваної війни також збоку великодержав (теперішні погляди провідних кіл цих держав у питанні майбутнього ладу на Сході Европи); агітація за перетворення майбутньої війни у війну національно і соціально-визвольну, освідомлення якнайширших мас українського народу про обов'язок українських патріотів боротися в наступну війну за відокремлення України від Росії, за побудову незалежної і соборної української республіки із справедливим і передовим політичним і суспільно-економічним устроєм”.⁷ Українські підпільники у 1951 році розтиражували і поширили цілий ряд роз'яснювальних листівок стосовно

* Загалом в травні 1951 року видруковано 23 види листівок підписаних “Українське визвольне підпілля”, це зокрема летючки: “Українці!” (8 видів), “Українські робітники!”, “Українська молодь!”, “Українські чоловіки!”, “Українські чоловіки й жінки!”, “Українські селяни, робітники, інтелігенти!” (2 видів), “Українські селяни, робітники, інтелігенти! Всі українські патріоти!”, “Українські інтелігенти!” “Українські селяни! Українські колгоспники і колгоспниці!”, “Українці – ті, які перебуваєте або будете перебувати в рядах совєтської армії!”, “Українці – бійці і командири совєтської армії!”, “Українці! Всі підсовєтські народи!” (2 види), “Українці! Всі поневолені народи СССР!”, “Українці! Всі народи СССР!”. Див. ці документи в Збірці відділу визвольних змагань України Львівського історичного музею.

позиції ОУН в холодній війні,^* де основну увагу зосерджено на викритті справжньої імперської суті СРСР - основної причини майбутньої війни. Українців та представників інших пригноблених народів закликалося не проливати свою кров за московського окупанта, а вступити у слушний час у ряди повстанців. Тут міститься застереження й до представників Заходу: в разі, якщо у майбутній війні з СРСР будуть заперечуватися справедливі національні та соціальні вимоги українського та інших поневолених народів, вони сприйматимуть цей конфлікт як чергову імперіалістичну бійню й намагатимуться використати її для розгортання свої визвольної боротьби. Кожного ж, хто виступатиме проти визвольних змагань українського й інших поневолених народів, буде потрактовано як ворогів.⁸

Провідний ідеолог ОУН Петро Федун-“Полтава” так визначає головні завдання українського народу на момент початку Корейської війни:

1. “Не дати себе обманути будь-якій імперіалістичній пропаганді, а зокрема пропаганді московсько-більшовицьких окупантів, мати і зберегти свій власний незалежний погляд на теперішні міжнародні відносини, в побудові цього погляду завжди виходити зі справедливих визвольних інтересів українського та інших підрадянських народів;

2. Не дати зробити з себе сліпе знаряддя будь-якої імперіалістичної політики конкуруючих блоків, не дати себе зіпхнути до ролі тільки сліпого постачальника гарматного м'яса та сліпої робочої сили в ім'я перемоги будь-якого імперіялізму;

3. Як дотепер, так і на майбутнє зберегти незалежгий характер української визвольної політики та її підметність;

4. Продовжувати активну боротьбу за збереження та дальшу розбудову своїх власних визвольних сил на своїх рідних землях як єдиної надійної гарантії нашої перемоги у нашій вивзвольній боротьбі, як основи української визвольної політики”.⁹

Не особливо змінилася ситуація і в наступному 1952 році. В “Короткій оцінці політичної ситуації” за цей рік, оглядач ОУН й надалі особливу увагу приділяє діям обох блоків, спрямованим на підготовку та мобілізацію допоміжних сил на підрив противника із середини. При цьому вказується, що радянська сторона доволі зухвало використовує у цій боротьбі легальні компартії, профспілки, комітети миру, товариства дружби з СССР, нелегальні, підпільні, диверсійні організації на теренах держав Західного блоку. З боку останнього зафіксовано наступні несміливі кроки в цьому напрямку: сприяння різним еміграційним партіям і рухам, вороже налаштованим до СРСР, створення різноманітних еміграційних антирадянських організацій на зразок “Союз освобождєнія Росіі”, “Комітетів свободи”, “Вільної Європи”. “Все це, — зазначає автор огляду, — одначе діється тільки на еміграції, і тільки з еміграції пропагандою намагаються вони підірвати позиції большевиків внутрі СССР. Проте наскільки серйозно готує Західний блок еміграційні сили різних народів до активних дій проти СССР і його сателітів може послужити ось такий факт. На вимогу представників українського визвольного руху за кордоном, щоб офіціяльні круги Західного блоку видвигнули справу боротьби українського народу і його підпільних визвольних організацій, відверто про цю боротьбу заговорили (у пресі, радіо, на конференціях і т.п.), і її політично піддержали, між іншим заявили, що цього вони робити зараз не можуть, бо це занадто може “дразнити” СССР, а навіть деякі інші держави того ж західного світу можуть це розцінювати як свідоме намагання викликати війну з СССР”.¹⁰

Цікаво проаналізоване питання стратегічної орієнтації ОУН в період “холодної” війни у маловідомому документі “Проблеми нашого визволення”. Автор цієї роботи проводить порівняння між можливими орієнтаціями ОУН на західний блок (в документі - на Англію) чи на власні сили. Перший варіант призвів би до наступних наслідків:

“а) звуження нашої боротьби проти імперіалістів, а саме до боротьби тільки проти СССР (Англія є також імперіалістом).

б) Англія — буржуазна країна, і державний лад України мусів би бути також буржуазним; в такому випадку, Східна Україна і інші народи СССР не підуть за нами. Боротьбу треба було б обмежити тільки на ЗУЗ, де ще є залишки буржуазного ладу”.¹¹ На думку автора документу, суттєвими недоліками цієї концепції є наступні моменти:

“а) Війна Англії з СССР не є конечною, лише одною з догідних ситуацій під революцію.

б) Шкідливе було б звуження боротьби, жодний імперіаліст ще нікому самостійної держави не дав.

в) Небезпека стати прихвостом одного з імперіалістів (Англії) без гарантій, і тоді маси стратять до нас довір'я.

г) Немає розв'язання соціяльного питання.

д) Перехід з революційних позицій на позиції політичних спекулянтів – торгуємо народом.

е) Затрата духовних і фізичних сил”.¹²

Зважаючи на ці недоліки, автор переконаний в більшій прогресивності і прийнятності для підпілля раніше діючої стратегії орієнтування на власні сили.

Таким чином, війна розглядалася лише як, більш чи менш вдала, обставина для реалізації ОУН її стратегічних завдань - визволення українського та інших поневолених більшовизмом народів. “На випадок вибуху третьої світової війни, або будь-якої іншої війни, що в ній братиме участь більшовицький СРСР, — писав “Полтава”, — історичне завдання українського народу полягатиме в тому, щоб використати таку війну для свого повного національно-державного й соціального визволення, для повалення московсько-більшовицького панування в Україні, а також у всьому СРСР”.¹³

Як важливий аспект в реалізації своєї мети оцінювали українські підпільники атмосферу перших років протистояння. Стан непевності в очікуванні війни підточував думку про незворушну стабільність СРСР. “Сподівання недалекої війни СССР з західними державами, — читаємо в статті Степана Бандери “Пропаганда

* Ця стаття пропонувалася як директивна до ознайомлення пропагандистам в уже цитовані й інструкції з 1951 року: Вказівки №1 щодо пропагандивної роботи на 1951 р. // ДА СБ України, Ф.13, спр.34б, том 10, арк.314-341.

визвольної революції на тлі війни”,^* — це реальний спонтанно діючий чинник, спроможний невтралізувати всепригнідаючу сугестію цілої підбольшевицької дійсности про незрушимість большевицького режиму і системи, про непереможність російської імперії. Пропаганда визвольної революції мусить належно оцінювати якість і силу цього фактора, щоб його мобілізувати й пляново направляти у русло активної боротьби […] Сподівання народніх мас на війну, як таран, б'є в стіну сугестій про непоборність большевизму. Треба оволодіти також тією махіною і вибивати нею виломи, щоб через них пробивалися вістки визвольної революції – визвольні ідеї, кличі, віра і запал до боротьби”.¹⁴ Поруч з тим, автор вказує на негативні наслідки панування в суспільстві настроїв очікування війни, які можуть призвести до пасивного очікування вирішення долі народу у ймовірному конфлікті. Тому завдання українських підпільників полягає в доводенні до мас, що війна тільки створює добру нагоду й пригожі можливості для визволення власною боротьбою.

Ще одним аргументом на користь тези, що Третя світова війна не розглядалася як стратегічна орієнтація українського визвольного руху, є той факт, що українські підпільники об'єктивно оцінювали можливості її постання. Аналізуючи міжнародну ситуацію в 1947 році, тобто в час різкого наростання напруження між колишніми союзниками, коли головною темою світових мас-медіа був початок нової війни, шеф Служби безпеки ОУН Микола Арсенич-“Михайло” писав у своєму листі до головного командира УПА Романа Шухевича: “Насправді всі аргументи політичного реалізму вимагають від багатьох держав відсунути конфлікт, що насувається, на час, достатній для заліковування ран, нанесених війною, збирання свіжих сил, остаточної і вигідної для себе кристалізації військово-політичних таборів».¹⁵ Василь Галаса наголошує у своєму аналітичному огляді на небажанні і неготовності з боку англо-американського блоку воювати. “Така тенденція англосакського світа, — вказує він, — має свої мотиви: все-таки певне виснаження попередньою війною, тяготіння до мирного споживання здобутого в цій війні, нахил чужими руками поборювати своїх противників та, на кінець, непевність, а, може, навіть страх перед нерозгаданим для них Сходом”.¹⁶ Ще більш зацікавленим у якнайдовшому відтягуванні конфлікту, на думку Миколи Арсенича, був Радянський Союз. Адже для нього було найбільш вигідно дипломатичним шляхом закріпити існуюче становище, краще підготувати військову промисловість, озброїтися, як англо-американський

* В США атомна бомба була з 1945 року, в СРСР винайдена щойно в 1949 році.

блок, атомною бомбою.¹⁷ В подальшому винайдення цієї зброї в Союзі^* утримувало міжнародну ситуацію впродовж десятиліть в стані напруженої рівноваги. В документі українського підпілля з 1950 року при аналізі геополітичної ситуації відзначено такі основні віхи: продовжує існувати мирна обстановка; холодна війна буденіє; надії на скору війну маліють; страх перед війною по обох сторонах доволі сильний.¹⁸

Отже, вибудовуючи стратегію діяльності українського національно-визвольного руху після завершення Другої світової війни, керівництво враховувало той чинник, що, не зважаючи на різке загострення відносин між СРСР та Великобританією і США, не варто очікувати на швидкий збройний конфлікт між обома блоками. Тому найбільш актуальною й надалі залишалася вироблена ще в роки війни стратегія орієнтації на власні сили та сили інших поневолених большевизмом народів. Зрештою, саме ця стратегія, як показала історія, виправдала себе. В кінці 80-х років, коли під ударами поневолених, в тому числі й українського, народів розвалилась радянська імперія, на її руїнах постала Українська держава, постала, не зважаючи на небажання окремих представників Заходу бачити її самостійною навіть у той час.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Савченко З. До характеристики міжнародних відносин. // Інформатор. – 1945. – Ч.6.: Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1987. – Т.16. – С.93.

[2] Декларація Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів.- Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С.125.

[3] Декларація… - С.129.

[4] Савченко З. До характеристики міжнародніх відносин… - С.98.

[5] Шахай Д. Тактика щодо російського народу. // Літопис Української Повстанської Армії – Торонто, 1980. – Т. 8. – С.209.

[6] До міжнародного становища. // ДА СБ України, Ф.13, спр.34б, том10, арк.54-69.

[7] Вказівки №1 щодо пропагандивної роботи на 1951 р. // ДА СБ України, Ф.13, спр.34б, том 10, арк.314-341.

[8] Українці! // Збірка документів відділу визвольних змагань України Львівського історичного музею.

[9] Полтава П. Підготовка Третьої світової війни та завдання українського народу. // Літопис Української Повстанської Армії – Торонто, 1994. – Т.10. – С.370-371.

[10] ДА СБ України Ф.13, спр.34б, том 10, арк.188-194.

[11] Проблема нашого визволення // Збірка документів відділу визвольних змагань України Львівського історичного музею.

[12] Там само.

[13] Полтава П. Підготовка Третьої світової війни та завдання українського народу. – С.370.

[14] Бандера С. Пропаганда визвольної революції на тлі війни. // Бандера С. Перспективи Української Революції. – Київ, 1999. – С.248-249

[15] Выдержки из донесения члена Центрального Провода руководителя СБ «Михайло» в адрес Шухевича основного пропидника ОУН на Украине. // Хрущёв Н.С. Мемуары. – Москва, 1999.- Т.2 – С.730.

[16] Савченко З. До характеристики міжнародніх відносин… - С.96.

[17] Выдержки из донесения… - С.730.

[18] Інструкції. Червень 1950 // ДА СБ України Ф.13, спр.34б, том 10, акр.69-84.