Проблема відміни депутатської недоторканності, згідно з даними соціологічних опитувань, ніколи не входила до числа найактуальніших для пересічного українця.

Проте якщо під час виборчої кампанії усі політичні сили пообіцяли, що в перші ж місяці роботи новообраної Верховної Ради імунітет парламентарів буде обмежено, то він міг принаймні сподіватися, що хоча б це питання в суспільно-політичній дискусії таки буде закрито раз і назавжди. Однак політики вкотре розчаровують: те, що відбувається навколо проблеми недоторканності зараз, не дає надії на її якнайшвидше вирішення

Недоторканність як вона є

Нинішній недоторканний статус народного депутата України складається з двох частин. Згідно з нормами Конституції, кожен нардеп, по-перше, володіє матеріальним імунітетом: він не несе відповідальність за свою суто політичну діяльність – результати голосувань та висловлювання у парламенті (за винятком образи і наклепу). По-друге, народний депутат має формальний імунітет: без згоди Верховної Ради його не можна притягнути до кримінальної відповідальності (тобто проти нього не можна порушити кримінальну справу), затримати чи заарештувати. А ще – конкретизує Закон про статус народного депутата – обшук нардепа, огляд його речей чи транспорту або порушення таємниці кореспонденції можливі теж виключно з дозволу парламенту.

Під час останньої виборчої кампанії ціла низка політиків – представників різних політичних сил – стверджували, що недоторканність вітчизняного парламентаря є необмеженою і абсолютно не відповідає політичній практиці демократичних країн Європи.

Насправді ж називати імунітет вітчизняного розливу необмеженим – велике перебільшення. Прецеденти позбавлення депутатів недоторканності у новітній історії України є. За час незалежності парламент «здав» чотирьох «своїх», а значить притягнути депутата до відповідальності хоч і важко, але можливо.

А от чи настільки безпрецедентна недоторканність українського парламентаря на тлі його європейських колег – можна зрозуміти, проаналізувавши, як же «доторкаються» до депутатів у демократичному світі.

Імунітети європейського зразка

У всіх без винятку країнах Євросоюзу депутати користуються матеріальним імунітетом – вони можуть не боятися відповідальності за сказане чи «проголосоване» ними у своїх парламентах. Причому в деяких країнах – приміром, у Данії чи Німеччині – це правило діє тільки для діяльності депутата власне в парламенті та його комітетах, а в Чехії та Франції – розповсюджується і поза межі законодавчого органу. Таким чином, тамтешній парламентар не відповідає за сказане ним, наприклад, у телеефірі чи на зустрічі з виборцями.

Затримати депутата чи, тим більше, посадити його за ґрати у європейських країнах теж досить важко. Лише в кількох державах – у Голландії, Ірландії, на Мальті та Кіпрі – парламентар не має імунітету від затримання та арешту. Щоправда, ірландський депутат певну недоторканність таки має – його не можна заарештувати у будівлі парламенту, а також в дорозі туди і звідти. У Бельгії та Люксембурзі депутати «застраховані» від буцегарні лише під час парламентської сесії, а на міжсесійних канікулах вони цей привілей втрачають.

У решті ж країн ЄС для того, щоб обмежити свободу депутата, правоохоронці мають отримати згоду від парламенту або палати, до якої належить підозрюваний. У деяких державах для цього потрібно отримати не просту більшість голосів, а кваліфіковану. Скажімо, у Польщі за це мають проголосувати дві третини колег звинуваченого депутата, а у Фінляндії – аж п’ять шостих усіх членів парламенту.

Якщо згоди на затримання парламентаря правоохоронцям отримати не вдається, вони можуть ще раз взятися за його справу після того, як він втратить свій мандат. Виняток із цього правила становлять Чехія і Словаччина – там, якщо депутати відмовляться позбавляти імунітету свого колегу (тобто фактично визнають невинним у злочині, в скоєнні якого його підозрюють), то і поліція не зможе переслідувати його за цією справою після втрати ним мандату.

Утім, у законодавстві практично всіх країн ЄС передбачена можливість затримання чи арешту депутата без отримання згоди на це з боку парламенту. Це стосується затримання депутата у момент скоєння ним злочину (а у Німеччині – навіть наступного дня після цього). У Польщі депутата можуть затримати, якщо за даних обставин це було необхідно для забезпечення нормального ходу слідства. Проте в будь-якому разі про обмеження свободи народного обранця негайно має бути поінформований спікер парламенту або глава палати, до якої належить затриманий.

Таким чином, ключова відмінність у недоторканності українського парламентаря від статусу його пересічного європейського колеги полягає в тому, що у демократичних країнах Європи ніщо не перешкоджає правоохоронцям розслідувати діяльність нечистого на руку депутата. Українська ж міліція та прокуратура повинні питати дозволу у Верховної Ради навіть для того, аби порушити справу стосовно конкретного нардепа. І це справді дуже обмежує вітчизняних правоохоронців у можливостях розслідувати злочини, до яких причетні народні обранці.

Недоторканні перипетії

Здавалося б, якщо депутати справді мають бажання обмежити власну недоторканність, то алгоритм їхніх дій не має викликати сумнівів. Оскільки для виконання цього завдання необхідно вносити зміни до Конституції, то коаліція та опозиція повинні були б разом напрацювати єдиний варіант законопроекту – адже поодинці ані парламентська більшість, ані, тим більше, меншість «протягнути» неузгоджений документ не зможуть.

Проте, жодних консультацій на цю тему між представниками коаліції та опозиції не проводилось. Як результат – більшість і меншість подають до Апарату Верховної Ради власні проекти обмеження недоторканності нардепів, які принципово відрізняються поміж собою.

Представники Партії регіонів зареєстрували у ВР проект змін до Закону про статус народного депутата, який пропонує дозволити правоохоронцям порушувати кримінальні справи проти нардепа без дозволу парламенту. Звертатися ж до Ради за дозволом на арешт чи затримання парламентаря Генпрокуратура зможе тільки після винесення стосовно нього звинувачувального вироку. Це ж положення повторюється у запропонованому регіоналами проекті внесення змін до Основного Закону, який буде зареєстровано у ВР найближчими днями. Проте у своєму «конституційному» проекті регіонали на цьому не зупиняються – вони пропонують так само обмежити і недоторканність Президента.

«Насправді, питання обмеження недоторканності в Україні турбує лише одну людину – Президента, – пояснює міністр юстиції опозиційного уряду і один з авторів «регіональних» законопроектів Олександр Лавринович. – Ми підемо йому назустріч, але зробимо це так, щоб кожен в Україні відчував відповідальність за порушення законів».

Проти «пакетного» обмеження недоторканності глави держави і нардепів одразу виступила ціла низка «нашоукраїнців», яких називають близькими до Банкової. Не влаштовує коаліціантів і сам спосіб постановки опозиціонерами питання про недоторканність. «Законопроект опозиції пропонує зберегти фактично ту ситуацію, що є нині, – каже Павло Жебрівський з блоку НУНС. – У ньому зберігається найголовніше – корпоративний дух депутатського корпусу, а нам треба перебудовувати свідомість людей».

Можливо, саме тому представники більшості пропонують вирішити проблему депутатської недоторканності радикально. Зареєстровані ними проекти змін до Закону про статус народного депутата та Конституції передбачають, що у парламентаря залишиться лише його матеріальний імунітет – тобто неможливість притягнення до відповідальності за парламентські висловлювання та голосування. Від формального ж імунітету у вітчизняному законодавстві не лишиться й сліду: нардепа можна буде обшукати чи затримати у такому ж порядку, як і кожного з нас, – без будь-якої санкції на те з боку ВР.

Як не дивно, у необхідності ухвалення цього законопроекту сумніваються навіть представники коаліції. «Я б не перегинав палицю у цьому питанні, – каже БЮТівський нардеп і юрист Святослав Олійник. – Наша правоохоронна система ще не набрала належного рівня професіоналізму і культури. Із повним зняттям недоторканності вона може стати інструментом для вирішення політичних питань шляхом позазаконного тиску, проведення обшуків, зібрання інформації, тиску на родину депутата. Недобре ставити політичні процеси в залежність від керівництва правоохоронної системи».

Сам Олійник, проте, голосувати за запропонований коаліцією проект буде: «Недосконалість проекту – не привід для невиконання політичних зобов’язань». Утім, вважає він, триста голосів на свою підтримку коаліційний законопроект не збере – на його ухвалення ніколи не піде опозиція.

Олександр Лавринович повністю погоджується з Олійником і називає пропозиції коаліції «спрямованими на утвердження в Україні тоталітарної влади». «Я ніколи не проголосую за такий законопроект, перебуваючи у здоровому глузді», – переконує він і каже, що його точку зору поділяють і однопартійці.

А ось Павло Жебрівський сподівається, що зібрати триста голосів на підтримку коаліційного проекту буде складно, але таки можливо. Він не вважає запропонований колегами по більшості документ надто радикальним: «Радикальним я його вважав би у 2004 році, коли справді були політичні переслідування. А сьогодні вони, на моє глибоке переконання, неможливі».

Утім, те, що при «просуванні» обох законопроектів через сесійну залу Верховної Ради виникнуть проблеми, видно вже зараз. Опозиціонери навідріз відмовляються голосувати за коаліційний законопроект, називаючи його наступом на демократію в Україні, а представники більшості не збираються підтримувати напрацювання опозиції, вважаючи неприйнятним сам її підхід до вирішення проблеми депутатського імунітету. Однак без порозуміння між двома частинами сесійної зали законопроект про зміни до Конституції приречений...

Тож зараз замість початку консультацій, на яких можна було б виробити спільне бачення внесення можливих змін до законодавства, обидва політичні табори звинувачують один одного у небажанні «виконувати наказ виборців». Чим це закінчиться – бачимо вже нині. Депутати не встигають розглянути «недоторканні» законопроекти до кінця першої сесії ВР, а значить вони залишаться «при імунітеті» ще принаймні на півроку. Тож виникає закономірне запитання: а, може, не так їм насправді й хотілося «обрізати» свою недоторканність?

[right]Святослав Хоменко[/right]