статья размещена в номере 23/1 за декабрь 2007 года, на стр. 68

Синдром емоційного та професійного вигорання у лікарів

тематический номер: НЕВРОЛОГИЯ, ПСИХИАТРИЯ, ПСИХОТЕРАПИЯ

Як наслідок реакції організму на тривалу дію професійних стресів різної інтенсивності може виникати синдром емоційного вигорання (СЕВ). Особливо це стосується альтруїстичних спеціальностей, до яких, без сумніву, належить професія лікаря. Сучасна психологічна наука розглядає СЕВ як процес поступової втрати емоційної, когнітивної та фізичної енергій, що проявляється відповідними симптомами виснаження і втоми, а також відстороненням особистості та зниженням задоволення від виконання професійних обов'язків.

З історії питання 
У Міжнародній класифікації хвороб (МКБ-10) СЕВ віднесено до рубрики Z73: «Проблеми (стреси), пов'язані з труднощами підтримки нормального способу життя». Перші дослідницькі праці з цієї проблеми з'явилися в США. Цей феномен у 1974 р. описав американський психіатр H. Frendenberger, давши йому назву «burnout» (з англ. – вигорання, знемога, виснаження). Цим терміном учений характеризував психологічні стани здорових людей, які перебували в емоційно напруженій атмосфері в момент надання професійної допомоги, тобто інтенсивно та тісно спілкувалися з клієнтами або пацієнтами. Через кілька років американський психолог К. Maslac визначила цей стан як синдром фізичного та емоційного виснаження: розвиток негативної самооцінки, негативного відношення до роботи, втрата розуміння і співчуття по відношенню до пацієнта чи клієнта. 
Спочатку під СЕВ фахівці розуміли стан знемоги і виснаження, поєднаний із відчуттям марності зусиль і власної непотрібності. Однак із часом симптоматика цього синдрому значно розширилася за рахунок психосоматичних компонентів. Сучасні дослідження дедалі частіше пов'язують СЕВ із психосоматичним самопочуттям, а відтак, станом, що передує хворобам. 
З одного боку, цей синдром є механізмом психологічного захисту особистості, що проявляється повним або частковим вилученням емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. У цьому випадку «вигорання» можна розглядати як функціональний стереотип, оскільки як захист він дає змогу дозовано використовувати емоційні ресурси, а отже, це надбаний стереотип професійної поведінки. 
З іншого боку, внаслідок конкретних обставин одночасно можуть виникати і дисфункціональні наслідки. У такому разі «вигорання» негативно відбивається на виконанні професійної діяльності й ставленні до оточуючих чи колег, тому в літературі цей синдром часто називають «професійним вигоранням». Такий підхід дає змогу розглядати характерну симптоматику в межах особистої деформації, що розвивається під впливом професійних стресів. 

Етіологія і діагностика
Своїми поглядами на зазначену проблему поділилася старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, доктор психологічних наук, професор Наталія Юріївна Максимова.
– Безумовно, існує тісний зв'язок між змінами стану психічного здоров'я лікаря та характером його професійної діяльності. Слід мати на увазі, що діяльність лікаря тісно пов'язана з відповідальністю за здоров'я, життя і навіть долю пацієнта. Серед основних професійних чинників, що зумовлюють результати дії тривалого стресу, можна виділити значне емоційне насичення актів взаємодії з пацієнтами. 
Крім того, лікар працює в умовах обов'язкового дотримання встановленого режиму. Специфіка фаху поглиблює стресогенність ситуації, оскільки спілкування з хворими триває годинами і повторюється щоденно протягом багатьох років. Слід наголосити, що реципієнтами є хворі з тяжкими хворобами, сама наявність яких викликає страхи, тривогу, посилені душевні страждання. Всі свої особисті негаразди пацієнт свідомо чи несвідомо перекладає на лікаря. 
Звичайно, для пацієнта добре, коли лікар має високий рівень емпатії, тобто здатності до співчуття, поставити себе на місце іншої людини. Проте якщо лікар не має змоги щоденно поповнювати витрачену душевну енергію за рахунок зміни виду діяльності, активного або пасивного відпочинку, можливості так чи інакше відволіктися, то з часом його спіткає психологічне і душевне виснаження – те саме «вигорання», тяжкість якого додатково поглиблюється відсутністю тривалого відпочинку протягом року.
Отже, головною причиною виникнення СЕВ є порушення стану рівноваги у лікаря, коли вимоги (внутрішні та зовнішні) протягом тривалого часу домінують над ресурсами особистості (внутрішніми та зовнішніми). Звідси випливає ключовий компонент синдрому «вигорання» – невідповідність між особистістю і вимогами, які до неї висуваються. 
Окрім високої емпатії, розвитку стресового стану в лікаря сприяють такі особливості особистості, як високий рівень емоціональної лабільності, високий самоконтроль (особливо, коли лікар намагається придушити або стримати прояви негативних емоцій), раціоналізація мотивів своєї поведінки, схильність до підвищеної тривоги і депресивних реакцій, ригідність структури особистості. 
Відносно діагностики СЕВ то на сьогодні в спеціальній літературі виділено досить багато симптомів, пов'язаних із цим синдромом. Проте особливу увагу слід звернути на три характерні прояви. По-перше, досить часто СЕВ передує синдром хронічної втоми, для якого типовими є скарги на зниження працездатності, прогресуючу втому, м'язову слабкість та біль у м'язах, головний біль і порушення сну, роздратування і нездатність переносити звичні професійні навантаження, зниження концентрації уваги та розумової діяльності.
По-друге, з часом виникає відсторонення особистості: в разі накопичення емоційної втоми у лікаря може змінюватися рівень співчуття до пацієнта, зменшуватися зацікавленість професійною діяльністю, жодні обставини не викликають емоційного відгуку. Байдужість до пацієнта може доходити до того, що сама його присутність викликає роздратування. 
По-третє, ознакою розвитку СЕВ є втрата лікарем власної ефективності як спеціаліста або зниження самооцінки. Лікар перестає бачити перспективи своєї професійної діяльності та втрачає віру в свої професійні можливості. 
Таким чином, розвитку СЕВ у лікарів із високим рівнем емпатії передує період, коли фахівець, повністю заглиблений у роботу, забуває або ігнорує власні потреби. Згодом настає період байдужості – виснаження емоційних і фізичних ресурсів, що проявляється відчуттям перенапруження і втоми, що не проходить після короткочасного відпочинку та нічного сну. 

Обдарованість людяністю 
Якщо людина вибирає професію лікаря за покликанням, довіряється природній обдарованості серця і розуму, то внутрішні емоційні переживання професійної діяльності – це велична людська драма. Такий філософський погляд на медичну проблему висловив директор Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України, академік АПН України, доктор психологічних наук, професор Сергій Дмитрович Максименко. 
– Якщо поглибити питання СЕВ і говорити про емоційні переживання, то це вже сфера проблеми внутрішнього стресу, який відбувається щоразу під час контакту лікаря і пацієнта. У справжнього лікаря душевна драма – це драма професійна, що вступає у протиріччя з особистістю. Адже лікувати і не переживати – це однаково, що не лікувати, не бути вплетеним у живу тканину взаємодії хворого і лікаря. Існує своєрідний трансфер, що переноситься від хворого на лікаря, який «вбирає» негативні переживання і мусить вивести пацієнта зі стану тривоги, страху смерті, паніки. Лікар, який це розуміє, стає на «одну бігову доріжку» з хворим. У цьому – його велич і драма, оскільки емоційно лікар сам себе веде до стресу, який сприяє розвитку СЕВ. Іншими словами, лікар «вигорає» професійно, знищуючи себе емоційно. 
Існує тісна взаємодія між професійним «вигоранням» і мотивацією діяльності. В такому контексті до психічного перенапруження найбільше схильні люди, які працюють із високою самовіддачею та відповідальністю. З огляду на це СЕВ розглядається як результат розрядки стресу на робочому місці. При цьому слід зазначити, що професійна специфіка відбивається на певному рівні стресогенності окремих чинників. Наприклад, якщо йдеться не про терапевтичну кардіологічну допомогу, а роботу кардіолога-хірурга, то акценти фахівця зміщуються на необхідність збалансовано підходити як до пацієнта, так і до самого себе. Душевні сили спрямовуються на блокування особистістю негативних переживань, сконцентрованість на тверезості суджень, раціональність вчинків, – все це допомагає прийняти адекватне рішення і досягти конкретної мети кардіооперації.
У ситуації, що розглядається, негативними є переживання, пов'язані з недосяжністю «внутрішнього стандарту». Переживається не сам професійний стан операційного періоду, а вже пережитий стан. Такий подвійний рівень емоцій призводить до напруженого психічного стану, коли переживається не те, що відбулося, а те, як усе відбувалося: рефлексія відносно помилок, того, що могло статися, що можна було зробити краще і т. д. 
Тривалий стрес призводить до виразних симптоматичних порушень у психічній, соматичній і соціальній сферах життя, тому профілактика, лікувальні й реабілітаційні заходи мають бути спрямовані на усунення дії стресора: зниження й усунення робочої напруги, підвищення професійної мотивації, встановлення балансу між витраченими зусиллями й отриманою винагородою. Пильну увагу слід приділяти і зниженню негативного впливу основних організаційних чинників, що суттєво впливають на тривалість і глибину стресу лікаря. Окрім високого робочого навантаження, до них належать відсутність або незадовільна якість соціальної підтримки з боку керівництва та колег, неналежна винагорода праці, неможливість впливати на прийняття важливих професійних рішень, некоректні та неоднозначні вимоги, одноманітна праця протягом тривалого часу без повноцінного відпочинку тощо. 
Відносно індивідуального рівня особистості, то тут допомога психолога або психотерапевта мусить бути спрямована на те, щоб лікар м'яко пережив стрес. Для цього слід обов'язково зважати на психологічну конституцію і реакції особистості, наявність хвороб.

Система взаємодії людина – людина
Фахівці-психологи наголошують на цілісності та стійкості структури особистості людини, якій властивий пошук шляхів захисту від деформації. СЕВ – саме один із таких способів психологічного захисту, профілактика якого охоплює значно ширшу сферу системи взаємодії людина-людина, ніж суто медичну проблему.
Щоб лікар не став заручником хворобливого стану пацієнта, слід поступово змінювати парадигму мислення пересічного громадянина в цілому. І пацієнт, і лікар мусять усвідомлювати, що суттєва роль у боротьбі з хворобою і відповідальність за життя і здоров'я належить насамперед самому пацієнту. Це вже інша установка, інше зміщення акцентів лікувального процесу між двома суб'єктами. 
Основні рекомендації, дотримання яких може допомогти запобігти СЕВ або знизити ступінь його прояву:
• визначити короткострокові й довгострокові цілі;
• використовувати перерви і відпочивати від професійної діяльності;
• опанувати навички саморегуляції;
• розвиватися професійно і займатися самовдосконаленням;
• не брати участі у конфліктних ситуаціях та уникати непотрібної конкуренції;
• підтримувати належний фізичний стан та не зловживати засобами, що стимулюють або пригнічують діяльність нервової системи;
• культивувати впевненість у власних силах, розуміння і сприйняття себе як особистості.

Підготувала Ольга Бут

статья размещена в номере 23/1 за декабрь 2007 года, на стр. 68