КІЛЬКІСТЬ ПЕРЕВТІЛЕНЬ – НЕОБМЕЖЕНА

Михайло Бриних
Електронний пластилін

Життєвий досвід, або те, що найчастіше під ним розуміють, насправді вчить лише того, що нічого не вчить. Ну хіба, що додає цинізму і ще трохи терпіння, а все інше, можливо, просто від утоми?
І тоді ти можеш з легким серцем послати все подалі й сам собі податися також кудись подалі, де, втім, все буде все так само. Правда, декому щастить якнайдовше зберегти у собі здатність дивуватися. І не лише самому не переставати дивуватися, ну, скажімо, навіть якісь дурничці, на кшталт снігу у грудні, а й заряджати цим інших Такі найчастіше і стають письменниками, і їхнього полку, як не дивно, все ще прибуває.
Киянин Михайло Бриних, дотепер більше відомий як журналіст та літературний критик, ну і, можливо, ще трохи як телеведучий однієї жахливо інтелектуальної опівнічної програми на “1+1” (якщо ще хтось таке пам’ятає), нещодавно також видав роман. Зазвичай, якщо у такого зрілого чоловіка виходить перша книга прози, то все той же життєвий досвід підказує, що це або дуже добре, або лайно, чогось середнього майже не буває. І не важко здогадатися, що у дев’яносто дев’яти із ста виходить саме те, друге. На щастя, “Електронний пластилін” М.Бриниха, що цієї осені з’явився у знаменитій серії “exceptis excipiendis” київського видавництва “Факт”, вийшов іншим.
Це роман начебто у новелах, що начебто продовжують, а чи виростають одна з одної. А “начебто” тому, що тут ні в чому не можна бути впевненому, все це й справді нагадує пластилін. Той пластилін від якого лише крок до пластикової вибухівки.
Як на мій погляд, авторові вдалося поєднати непоєднуване. З одного боку динамічну, як б сказав пружну та смачну, і до того ж вельми стильну оповідь, з іншого – трагізм самотності, всю цю нудьгу невлаштованості, нереалізованості так званої “маленької людини”. Яскраво виписані персонажі й персонажики, кожен з яких має свою власну історію: чи то на рівні анекдоту, а чи притчі – це вже з якого боку дивитися, а найчастіше – суміш притчі з анекдотом. Кількість перевтілень і справді необмежена. І все це з іронією, з постмодерністською легкістю та й водночас напрочуд реалістично, з майстерно виписаними діалогами, чого часто якраз і бракує нашим “штатним” постмодерністам.
Книга зручна ще й тим, що її можна читати, починаючи з будь-якого місця, і далі все одно буде цікаво. А потім обов’язково виникне бажання ще раз повернутися і до того місця з якого почав, і далі – аж до самого початку. Відтак, кайф не лише, коли читаєш, а й коли перечитуєш. Про що це свідчить? Здається, у сучукрліті нарешті з’явилася та книга, якої давно всі чекали, і подобається це комусь чи ні написав її саме Михайло Бриних, і називається ця книга “Електронний пластилін”.

Коментарі

Залиште коментар