Фото | Новини | Проекти | Форум | "Вісник"
Юрій Лазірко
2008.01.03
21:36
Calmness is near
Wind is eager to break its record -
throwing calm-ward flaked-frosted air,
like a shuffler for swapping deck cards
or awaken by hunters bear.
Every gust sticks with hundreds needles,
slightly breath through the scarf is taken,
winter’s twiddles, as fiddles’ tweedles,
crunchy sound leaves path forsaken.
Don’t look back, when you hear calling!
Death is howling, spills icy tears,
its intentions are justly holy
breathless kisses lust free of fears.
Short as stops, long as shutting visions
blood is palpably plods through vessels,
ear harks to precise incisions
of the flaked-frosted-calmness wrestles.
3 December 2008
throwing calm-ward flaked-frosted air,
like a shuffler for swapping deck cards
or awaken by hunters bear.
Every gust sticks with hundreds needles,
slightly breath through the scarf is taken,
winter’s twiddles, as fiddles’ tweedles,
crunchy sound leaves path forsaken.
Don’t look back, when you hear calling!
Death is howling, spills icy tears,
its intentions are justly holy
breathless kisses lust free of fears.
Short as stops, long as shutting visions
blood is palpably plods through vessels,
ear harks to precise incisions
of the flaked-frosted-calmness wrestles.
3 December 2008
Михайло Рудик
2008.01.03
19:40
Сумна казка
Повз височезний огорожі мур палаців короля
Старець утомлений ішов повільною ходою.
Враз зупинився в світлі ліхтаря
Й тихо постукав в браму кволою рукою.
Вмить відчинилась вадка брама золота.
Сторожа вийшла в латах – гордовита
І строго запитала в старця – жебрака –
Чого у пізній час тривожиш короля і принца?
Дізнався я, що юний принц тяжко слабий,
Що знемагає від хвороби на смертній постелі.
Знаю, що журиться бідний король старий
Й велике горе крає серце нещасній королеві.
Та не зумів раніш поспіть до замку я,
Хоч намагався швидко йти старечими ногами…
Та час не жде! Ведіть мене до короля!
Я буду радити йому, як принца врятувать від ями.
Вже через мить старець казав владиці – королю –
Якщо щасливі люди є в твоїй державі,
Якщо ти підданим усім давав любов свою
І чесно дбав про всіх – по совісті і правді…
Тоді гінці твої, направду, скоро віднайдуть
Щасливого в твоїй державі чоловіка
Й з нього сорочку принцу в замок привезуть.
Надіне її принц слабий і – вмить одужа.
Негайно розіслав король швидких гінців
На терени великої своєї і багатої держави,
Щоб віднайти щасливих в ній мужів
І щоб мужі оті на зцілення сорочку принцу дали.
Та не судилося знайти гінцям мужів щасливих
Посеред бідних і злиденних, статних і багатих.
Посеред юних, посеред зрілих і старих
Не було уповні щасливих й благодатних.
Багатих мучив чомусь страх, вони тривожно спали.
Бідні безправними були – не мали захисту в державі,
Багаті й владні, їх бездушно до нитки обікрали
Й нових грабунків бідні повсякчас, з тривогою, чекали.
Не мали віри юні у щасливе майбуття.
Старці журились, як їм, хворим, віку доживати…
Тяжке й несправедливе у його підданих життя –
Не може у його країні ніхто щастя мати!
Об’їхали царські гінці уздовж і впоперек усю країну,
Шукаючи щасливого – благого чоловіка вперто, безупинно…
Надію втративши знайти для принца цілющу сорочину
Із розпачем везли чесні гінці до короля сумну новину.
І тут зустріли біля смітника молодика-бомжину.
Він їм сказав – щасливим я себе із малечку вважаю,
Бо не зробив нікому зла і совість чисту маю
Сорочку б принцу дав, та я сорочки, навіть латаної, не маю.
Старець утомлений ішов повільною ходою.
Враз зупинився в світлі ліхтаря
Й тихо постукав в браму кволою рукою.
Вмить відчинилась вадка брама золота.
Сторожа вийшла в латах – гордовита
І строго запитала в старця – жебрака –
Чого у пізній час тривожиш короля і принца?
Дізнався я, що юний принц тяжко слабий,
Що знемагає від хвороби на смертній постелі.
Знаю, що журиться бідний король старий
Й велике горе крає серце нещасній королеві.
Та не зумів раніш поспіть до замку я,
Хоч намагався швидко йти старечими ногами…
Та час не жде! Ведіть мене до короля!
Я буду радити йому, як принца врятувать від ями.
Вже через мить старець казав владиці – королю –
Якщо щасливі люди є в твоїй державі,
Якщо ти підданим усім давав любов свою
І чесно дбав про всіх – по совісті і правді…
Тоді гінці твої, направду, скоро віднайдуть
Щасливого в твоїй державі чоловіка
Й з нього сорочку принцу в замок привезуть.
Надіне її принц слабий і – вмить одужа.
Негайно розіслав король швидких гінців
На терени великої своєї і багатої держави,
Щоб віднайти щасливих в ній мужів
І щоб мужі оті на зцілення сорочку принцу дали.
Та не судилося знайти гінцям мужів щасливих
Посеред бідних і злиденних, статних і багатих.
Посеред юних, посеред зрілих і старих
Не було уповні щасливих й благодатних.
Багатих мучив чомусь страх, вони тривожно спали.
Бідні безправними були – не мали захисту в державі,
Багаті й владні, їх бездушно до нитки обікрали
Й нових грабунків бідні повсякчас, з тривогою, чекали.
Не мали віри юні у щасливе майбуття.
Старці журились, як їм, хворим, віку доживати…
Тяжке й несправедливе у його підданих життя –
Не може у його країні ніхто щастя мати!
Об’їхали царські гінці уздовж і впоперек усю країну,
Шукаючи щасливого – благого чоловіка вперто, безупинно…
Надію втративши знайти для принца цілющу сорочину
Із розпачем везли чесні гінці до короля сумну новину.
І тут зустріли біля смітника молодика-бомжину.
Він їм сказав – щасливим я себе із малечку вважаю,
Бо не зробив нікому зла і совість чисту маю
Сорочку б принцу дав, та я сорочки, навіть латаної, не маю.
Михайло Рудик
2008.01.03
19:29
Сумний художник
Сумний художник картину писав...
Він краєвид достименно вивчав:
Над горизонтом – небокрай голубів,
На горизонті - синя смуга лісів.
Нижче розкинулись жовті поля –
Золотом повнилась щедра земля.
Ближче стояли зелені садки,
А поміж ними – ошатні хатки.
На плані переднім дівчина була.
Голівка її дивним цвітом цвіла,
На голові був квітучий вінок,
А погляд її, закликав у танок.
Сумний художник картину писав.
Він зранену душу в неї вкладав:
Над горизонтом гриміла гроза,
На сині ліси чорна смуга лягла.
Нижче розкинулись бурі поля…
Золото щезло. Заснула земля…
Сумна фарба покрила зелені садки.
Стоять поміж ними сірі хатки.
На плані переднім – дівчина сумна.
В погляді розпач, болить її душа.
На голові зів’ялий вінок,
Нікого не кличе вона у танок.
Сумний художник картину писав...
Він зранену душу в неї вкладав.
На очі лягла пеленою сльоза –
В небі дощем зайшлася гроза...
Він краєвид достименно вивчав:
Над горизонтом – небокрай голубів,
На горизонті - синя смуга лісів.
Нижче розкинулись жовті поля –
Золотом повнилась щедра земля.
Ближче стояли зелені садки,
А поміж ними – ошатні хатки.
На плані переднім дівчина була.
Голівка її дивним цвітом цвіла,
На голові був квітучий вінок,
А погляд її, закликав у танок.
Сумний художник картину писав.
Він зранену душу в неї вкладав:
Над горизонтом гриміла гроза,
На сині ліси чорна смуга лягла.
Нижче розкинулись бурі поля…
Золото щезло. Заснула земля…
Сумна фарба покрила зелені садки.
Стоять поміж ними сірі хатки.
На плані переднім – дівчина сумна.
В погляді розпач, болить її душа.
На голові зів’ялий вінок,
Нікого не кличе вона у танок.
Сумний художник картину писав...
Він зранену душу в неї вкладав.
На очі лягла пеленою сльоза –
В небі дощем зайшлася гроза...
Михайло Рудик
2008.01.03
19:25
Перша любов
Перша моя любов, жадана й п'янка –
Це юнка золотокоса і , як лань струнка,
Що появилася, немов сарна
У лісах наших, край села…
Я в неї ніжно закохався.
На її образ милувався –
Вона, мов квітка польова,
Немов лелійна чистота,
Немов хмаринка в небі синім,
Немов смерека в лісі дивнім,
Немов росинка на траві,
Немов пташинка у горі...
Понад ставами ми гуляли –
Нас верби вітами ласкали,
А ми, узявшися за руки,
Немов і душами зливались...
Наша любов була чарівна.
Палка і ніжна, якась дивна,
Ніби небесна – неземна,
І благородна, і сумна .
З'явилася, немов веселка,
Лиш на одну життєву мить
І, згасла в небі чистім,
Перейшла в блакить...
Це юнка золотокоса і , як лань струнка,
Що появилася, немов сарна
У лісах наших, край села…
Я в неї ніжно закохався.
На її образ милувався –
Вона, мов квітка польова,
Немов лелійна чистота,
Немов хмаринка в небі синім,
Немов смерека в лісі дивнім,
Немов росинка на траві,
Немов пташинка у горі...
Понад ставами ми гуляли –
Нас верби вітами ласкали,
А ми, узявшися за руки,
Немов і душами зливались...
Наша любов була чарівна.
Палка і ніжна, якась дивна,
Ніби небесна – неземна,
І благородна, і сумна .
З'явилася, немов веселка,
Лиш на одну життєву мить
І, згасла в небі чистім,
Перейшла в блакить...
Ірина Заверуха
2008.01.03
19:17
Гордощі-гори-дощі
Гордощі-гори-дощі –
Карі патлаті Карпати
Чи бачили, ви ,глядачі,
Як Педро пере коло хати?
Ранок – раптовий дзвінок
Ще тільки прасуються хмари
Мультидвері на мультилок –
Рефлекс бувалої Клари.
Поруччя – поруч хлопча
Малює на стінах „стійнах!”
Заплачеш, а кіт калача
Вже місить на твоїх колінах...
Карі патлаті Карпати
Чи бачили, ви ,глядачі,
Як Педро пере коло хати?
Ранок – раптовий дзвінок
Ще тільки прасуються хмари
Мультидвері на мультилок –
Рефлекс бувалої Клари.
Поруччя – поруч хлопча
Малює на стінах „стійнах!”
Заплачеш, а кіт калача
Вже місить на твоїх колінах...
Тетяна Рибар
2008.01.03
18:59
ПАРАСОЛЬКИ
Рано-вранці на квасольку,
Сіли білі парасольки,
Вітер теплий завівав,
Насінинки розганяв.
Розбрелись малі заброди.
До сусідів на городи,
А з городів на поля
Й до сусіднього села,
А з села до лісу,
Де росла меліса.
Мандрували ціле літо
І засіяли півсвіту.
Юля Смаль
2008.01.03
18:31
Киця
Киця визирає вовком -
дістається бідній киці,
Тягнуть хвіст, підкравшись збоку,
Ще й дивуються, що злиться!!!
Заховалась, бідолаха,
У куточку під диваном,
І зіщулилась від страху -
Бо виходити ще рано.
Біла киця і пухната,
Наче іграшка м'яка
Тільки почина сичати,
Коли бачить хлопчака.
дістається бідній киці,
Тягнуть хвіст, підкравшись збоку,
Ще й дивуються, що злиться!!!
Заховалась, бідолаха,
У куточку під диваном,
І зіщулилась від страху -
Бо виходити ще рано.
Біла киця і пухната,
Наче іграшка м'яка
Тільки почина сичати,
Коли бачить хлопчака.
Олесь Холодний
2008.01.03
18:17
***
Шукати долю, гукати згубу,
Так гірко вкотре стулити губи,
І не бороти лихого пана,
І не кричати, немов востаннє...
Не було так, та навіщось буде.
Здурив серденько вельможа розум,
Ще й давнім мріям одміряв дозу.
Сную сповитий чужими снами,
Сную упитий брехні губами.
Боюся правди. Прийняв погрози.
Утік у гори, чи полонини.
Вони ж бо радо приймають сина
Чи то бруківки, чи то асфальту,
Або ж героя, що жив шпальтах.
Та не навіки. Лишень на днину...
Так гірко вкотре стулити губи,
І не бороти лихого пана,
І не кричати, немов востаннє...
Не було так, та навіщось буде.
Здурив серденько вельможа розум,
Ще й давнім мріям одміряв дозу.
Сную сповитий чужими снами,
Сную упитий брехні губами.
Боюся правди. Прийняв погрози.
Утік у гори, чи полонини.
Вони ж бо радо приймають сина
Чи то бруківки, чи то асфальту,
Або ж героя, що жив шпальтах.
Та не навіки. Лишень на днину...
Оксана Барбак
2008.01.03
18:02
Боже(!)вільний (поема, ч.4)
Він сумно дивився
своїми сірими очима
у те сіре
колись благословенне небо
яке не так давно
вмивало Його
цілющим
прозрінним дощем
Увесь цей "жовтий"
меланхолічний маразм
розчавлював Його повільно
але безупинно
все життя майнуло перед Ним
Він згадав
що у веселки
не вистачає кольору його очей
може Там
веселки восьмикольорові
Він дивився
у це далеке
перепоясане дротами небо
неначе навмисне
по дорозі в Рай
поставили сигналізацію
а раптом якась "чортяча душа"
захоче майнути до ангелів
І звідки такі думки
у божевільних
Хоча
світ побудований на парадоксах
тому у "найдурніших" людей
думки найрозумніші
Як Йому не хотілося врятувати це місто
Він розумів
що це неможливо
За спиною
стояла Одноманітність
і чекала
чого
Його
Небо сердилося
і супилося
чого Він думає
от Божевільний
Він стискав у долонях краплини
бо до наступного дощу
часу майже нічого
Йому набридло
все це "жовте животіння"
На забери їх назад
Він крикнув
в обличчя буйнохмарого
сіроокого неба
але люди
почули лише грім
Він щосили кинув краплини
у це колись благословенне небо
але люди
побачили лише блискавку
Одноманітність
вже тягнула Його за руку
але Йому
раптом здалося
що в Нього
виросли крила
щось гаряче
війнуло у лице здавалося
температура сягала
тисячі градусів
знову цей сон
якісь голоси
Мана
у людей крил
не буває
І від болю
небо впало на коліна
схилилося аж до самої землі
І плакало слізьми
кольору його очей
А сльози
розбивались об асфальт глухо
і розливались в калюжах
восьмикольоровою веселкою
Боже(!)вільний
А тим часом
одноманітність
ковтала не прожовуючи
у своє ненаситне черево
випадкових свідків
сірих змерзлих ластівок
що вже ніколи
не полетять у вирій
Ранок звичайної людини
починався як завжди
ОДНОМАНІТНО
своїми сірими очима
у те сіре
колись благословенне небо
яке не так давно
вмивало Його
цілющим
прозрінним дощем
Увесь цей "жовтий"
меланхолічний маразм
розчавлював Його повільно
але безупинно
все життя майнуло перед Ним
Він згадав
що у веселки
не вистачає кольору його очей
може Там
веселки восьмикольорові
Він дивився
у це далеке
перепоясане дротами небо
неначе навмисне
по дорозі в Рай
поставили сигналізацію
а раптом якась "чортяча душа"
захоче майнути до ангелів
І звідки такі думки
у божевільних
Хоча
світ побудований на парадоксах
тому у "найдурніших" людей
думки найрозумніші
Як Йому не хотілося врятувати це місто
Він розумів
що це неможливо
За спиною
стояла Одноманітність
і чекала
чого
Його
Небо сердилося
і супилося
чого Він думає
от Божевільний
Він стискав у долонях краплини
бо до наступного дощу
часу майже нічого
Йому набридло
все це "жовте животіння"
На забери їх назад
Він крикнув
в обличчя буйнохмарого
сіроокого неба
але люди
почули лише грім
Він щосили кинув краплини
у це колись благословенне небо
але люди
побачили лише блискавку
Одноманітність
вже тягнула Його за руку
але Йому
раптом здалося
що в Нього
виросли крила
щось гаряче
війнуло у лице здавалося
температура сягала
тисячі градусів
знову цей сон
якісь голоси
Мана
у людей крил
не буває
І від болю
небо впало на коліна
схилилося аж до самої землі
І плакало слізьми
кольору його очей
А сльози
розбивались об асфальт глухо
і розливались в калюжах
восьмикольоровою веселкою
Боже(!)вільний
А тим часом
одноманітність
ковтала не прожовуючи
у своє ненаситне черево
випадкових свідків
сірих змерзлих ластівок
що вже ніколи
не полетять у вирій
Ранок звичайної людини
починався як завжди
ОДНОМАНІТНО
Останні надходження: 7 днів | 30 днів
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

Автори /
Слапчук Василь /
Рецензія критики
Євген Баран - Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран
Василь Слапчук. Укол годинниковою стрілкою: Вірші (Кн. Перша:Черевики Ван-Гоґа; кн. Друга: Малювання в темряві; кн. Третя: Крилатий чоловік). — Луцьк: ІНІЦІАЛ, 1988. — 176 с.
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…
Євген Баран
Василь Слапчук. Укол годинниковою стрілкою: Вірші (Кн. Перша:Черевики Ван-Гоґа; кн. Друга: Малювання в темряві; кн. Третя: Крилатий чоловік). — Луцьк: ІНІЦІАЛ, 1988. — 176 с.
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…