 | | |
Територія, на якій розташований монастир, сьогодні входить до села Бакаївка Золотоніського району Черкаської області. А колись це був великий пустир, на якому, згідно з переказами, оселився наприкінці XVI ст. чернець-пустельник, який прийшов на нинішню Черкащину з далекої Візантії. Пагорб, де було засновано обитель, в народі називали „красною гіркою”, бо навесні ця місцевість вкривалася рожевим плющем. Через це і монастир отримав назву Красногорського.
Біля підніжжя гори, на якій стоїть монастир, протікає невеличка ріка з романтичною назвою Золотоношка. Існує багато версій щодо походження такої назви. Найвідоміша з них розповідає про скарби, що їх у далекі часи нібито заховали козаки на дні річки. Але історики переконують в іншому: ріка отримала таку назву через невеликі шматочки слюди, що знаходилися на дні і з берега дуже нагадували золото.
З моменту свого заснування і до кінця XVIІІ ст. обитель функціонувала як чоловіча, а з 1790 року її перетворили на жіночу. Першими насельницями стали інокині київської Іоанно-Богословської обителі. 1922 року у Красногорському монастирі згасла лампада чернечої молитви. Натомість у його стінах було розміщено Центр інвалідів, а більшість святинь передано до Черкаського міського музею. Близько двадцяти років монастир не діяв.Відродилося чернече життя на початку Великої Вітчизняної війни в листопаді 1941 року. Відтоді інокині обителі безперервно звершують тут свій чернечий подвиг.
Монастир зберігає пам’ять про відомого українського архітектора Івана Григоровича-Барського. Саме за його проектом у 60-х роках XVIІ ст. був зведений Спасо-Преображенський собор, що став визначною пам’яткою українського бароко. У роки Великої Вітчизняної війни Преображенський храм було наполовину зруйновано. Після війни собор не вдалося відновити відразу: радянська влада не дозволила навіть перекрити його дах. У такому жалюгідному стані він простояв аж до кінця 1980-х років, коли храм було нарешті передано Церкві. Тепер ця перлина вітчизняного храмового зодчества знову прикрашає не лише монастирську територію, але й всю околицю. Другий храм монастиря – Покровський – був побудований у ХІХ ст. Недавно всередині церкви провели реставраційні роботи, після чого ззовні скромна церква стала особливо святковою.
З історією Красногорської обителі тісно пов’язано ім’я святителя Софронія, єпископа Іркутського – відомого православного подвижника і проповідника XVIІІ ст. Саме цей монастир став першим місцем молитви і чернечих подвигів цього великого угодника Божого і православного місіонера. До речі, завдяки фінансовій допомозі єпископа Софронія в обителі було зведено і Спасо-Преображенський собор. Після праведної кончини цього Божого угодника його стали вважати небесним заступником і покровителем Красногорської обителі. Монастирське джерело, що знаходиться на березі Золотоношки, носить ім’я святителя.
Особливістю монастирських будівель є те, що всі вони, крім собору, побудовані на насипаному ґрунті. Свого часу це створювало значні перешкоди при розширенні території.
— Лише собор наш стоїть на природній землі – розповідає настоятелька монастиря ігуменя Агнія. — А всі інші споруди – на насипній. Потрібно нам було побудувати гараж – ми сто машин привезли землі. Постане потреба в іншому будинку – те ж саме. І так, скільки живемо – стільки і насипаємо.
З недавнього часу будівельних турбот у сестер додалося, адже в 2003 р. обителі повернули її колишню територію, де до революції розміщувалося монастирське училище для дітей духовенства і сиріт.
Молитвами Божої Матері та Її заступників, на цьому святому місці також відродилося чернече життя. Сьогодні тут діє монастирський скит. У першому відновленому корпусі відразу було освячено невелику домову церкву в ім’я святителя Софронія. Крім цього, недавно розпочалися роботи по зведенню величного храму в ім’я апостола і євангеліста Іоанна Богослова.
Сьогодні у монастирі функціонує велике господарство: це і присадибна ділянка, і пекарня, і пасіка. Завдяки невтомним трудівницям-інокиням Красногорська обитель може щодня годувати приблизно півтори сотні насельниць та паломників. А монастирський хліб випікається за старовинною рецептурою і обов’язково в печі на дровах.Робота кипить і на присадибній ділянці. Кожен клаптик монастирської землі навесні засаджується. Смиренні інокині говорять, що не лише молитвою, але і працею спасається людина.
Кожен, хто сьогодні торкається до цієї святині, може відчути не лише велич і силу нинішнього православного чернецтва, але й глибину його духовного коріння. Саме в таких духовних оазах сучасна людина може краще пізнати і світ, і його Творця, присвячуючи себе Богу. І саме в цих духовних криницях ми можемо безперервно черпати сил та енергії для несіння свого життєвого хреста. |