Автори / Оркеstр Янки Козир / В Україні немає ні політики культурної, ні політики молодіжної. Розмова з Олександром Литовкою, музичним продюсером

Молода українська музична формація «Оркестр Янки Козир» тривалий час залишається «на плаву» серед мінливих хвиль вітчизняного шоу-бізнесу. Цікавий склад, суміш сильного жіночого вокалу й епатажного сценічного перформенсу, який нагадує справжню міні-виставу, дозволяє групі не втрачати завойованих позицій.

«Оркестр Янки Козир» уперше серйозно заявив про себе перемогою на всеукраїнському фестивалі «Перлини сезону-2001». Відтоді «ОЯК» часто перемагає в різноманітних музичних конкурсах або просто є яскравим учасником не тільки українських, а й закордонних музичних фестів: «ОЯК» нерідко відвідує з концертною програмою Польщу, а 2004 року колектив став учасником світового фіналу фестивалю рок-музики в Лондоні The Global Battle Of The Bands. Того ж 2004-го здобув титул «Найкращий новий гурт України». Великий внесок у розвиток групи зробив її продюсер Олександр Литовка, який докладно розповів про колектив кореспондентові «Газети» під час останнього «Мазепа-фесту».

– Насамперед хотілося б дізнатися про ваші враження від цьогорічного фестивалю «Мазепа-фест»?

– Чесно говорити? (сміється). Що я можу сказати? Полтава – це супермісто, суперглядачі. До речі, ми тут уже вдруге. Вперше приїжджали 2005 року. Пам’ятаю, був дощ, але люди на нього не зважали, забавлялись і насолоджувалися музикою. Все чудово. Єдине зауваження маю до організації. Є дуже багато недоліків, і я постійно говорю про них організаторам. Це по-перше. По-друге, головний режисер має бути трошки культурнішим. Не можна переривати музикантів, коли вони грають. Треба ставитися до них із повагою. А загалом це класний фестиваль, він повинен бути. Втім організація бажає кращого.

– ОЯК виступає не тільки в Україні, а й за кордоном. Де вам більше подобається?

– Не можна говорити однозначно, бо будь-який фестиваль – це передусім обмін енергетикою між артистами та глядачами. Як правило, є вади і в Україні, і за кордоном. Але в принципі, за кордоном більше порядку: є чіткі межі, за які не можна виходити. І це стимулює бути професіоналом. На жаль, в Україні залишилося ще багато «совєтської» неорганізованості, яка заважає нашим музикантам. Але я можу сказати, що публіка і там, і тут сприймає нормально, адекватно. Все залежить насамперед від музикантів, а не від того, який менталітет чи ще щось.

– Що мають робити музиканти, щоб публіка перейнялася їхнім виконанням?

– Віддавати свою енергетику, щоб отримати енергетику публіки. Все залежить від обміну енергетичними полями: що більше віддаєте, то більше отримуєте, й навпаки.

– Після виходу другого альбому «ОЯК» «Мати» ви в одному інтерв’ю казали, що це «своєрідний моноспектакль пошуку себе в неспокійному світі любові та печалі, віри і надії». Тобто «ОЯК» уже знайшов себе, і це є той стиль, в якому ви працюватимете?

– Це ще не результат. Це пошуки. Якщо порівняти «Оркестр Янки Козир» 2001-го, 2004-го та 2007 років, то бачимо, що стиль залишається тим самим, але він розвивається. Нині він став глибшим. Якщо стоятимемо на місці, деградуємо, нас випередять кращі. Тому постійно йдемо вперед. Шукаємо нові шляхи, нові форми, шукаємо себе в цьому житті, оточенні, щоб нас зрозуміли. Щоб люди задумалися над тим, що співаємо, показуємо, чому ми зробили так, а не інакше.

– До речі, про костюми: хто займається дизайном, хто створює такі феєричні сценічні образи?

– Дизайнер – це Янка Козир. Вона все моделює, все шиє. До того ж її колекція «Нова Україна» 2005 року посіла одне з призових місць на «Перлинах сезону».

– За яким принципом відбираєте народні пісні до репертуару?

– Принцип один: подобається чи не подобається.

– А яку українську народну пісню «Оркестр Янки Козир» ніколи не заспівав би?

– Чесно кажучи, навіть не знаю. Я дуже люблю народні пісні, тому не знаю, якої з них не можна заспівати.

– Окрім того, що є продюсером групи, ви ще й автор текстів до багатьох пісень. Чи не виникають між учасниками групи суперечки щодо творчого процесу?

– Звичайно, деякі розбіжності виникають, тому що в колективі працюють різні люди з індивідуальними характерами й особистим світоглядом. Але завжди шукаємо компроміс, хоча останнє слово залишається за мною, бо я відповідаю за групу.

– Зважаючи на досвід і перемоги, чи може «ОЯК» назвати себе професійним гуртом?

– Із моменту створення групи намагалися бути професіоналами. Всі знають, що коли «Оркестр Янки Козир» кудись приїжджає, то спочатку відпочиває, знайомиться з новим містом, а потім готується до виступу. У нас високі вимоги та дисципліна. Заборонено вживати перед виступом алкоголь, що собі часто дозволяють деякі гурти. Відповідально музиканти ставляться і до самого виступу: що краще виступимо, то більше задоволення отримає публіка. А для нас глядач дуже цінний, бо «не розкручуємося» на радіо чи на телебаченні. Тому дуже важливим є живий контакт.

– Мене цікавить ваша суб’єктивна думка як музичного продюсера: що потрібно українській альтернативній музиці, щоб вийти на якісний рівень розвитку й очиститися від псевдомистецтва та непрофесіоналізму в роботі?

– По-перше, музиканти повинні визначитися, для чого вони зібралися і що хочуть тим довести. А по-друге, це залежить і від самих організаторів концертів, є дуже багато різних речей, які впливають на розвиток певної групи. Не можу давати конкретних порад. Головне – поставити перед собою завдання, наприклад, бути першими в Європі, дотримуватись дисципліни для його втілення. Все залежить від людини, кожен музикант повинен визначитися, ким хоче стати, як має намір розвиватися і для чого робить це. Він буде професіоналом, якщо чітко знатиме всі критерії своєї роботи.

– У якому місті ви хотіли б виступити найближчим часом?

– Цього року зірвалася поїздка на Всесвітній фестиваль фольк-рок-музики до Африки. Не вдалося вирішити певні організаційні проблеми. Хотілося б побувати знову в Лондоні, поїхати в Америку. А взагалі було б добре потрапити на якийсь дуже серйозний форум і показати, що Україна справді найбільш співоча нація, що наші музиканти (я кажу не тільки про «ОЯК») можуть заткнути за пояс чимало зарубіжних гуртів. Але наших колективів ніхто не чує – і це найбільша проблема.

– Як думаєте, чия це проблема: продюсерів, музикантів чи нашої країни?

– Можу сказати, що все залежить від культурної політики держави. В Україні немає ні політики культурної, ні політики молодіжної. Міністри, які приходять на кілька років, насправді нічого не вирішують, а підлаштовують усе під себе. Проте державної стратегічної політики в справах молоді та культури немає. Прийшов один – пішло ліворуч, прийшов другий – пішло праворуч. Відсутня позиція на 20—50 років. А якби вона була, українська культура розросталася б і поширювалася. У нас було б більше фестивалів, бо їх мало. Існувала б не тільки попса, що лунає з усіх боків, а й джазові фестивалі, фольклорні, фестивалі духовної музики. На цьому повинна рости наша молодь, такі заходи єднають. Мені дуже сподобалася полтавська молодь: вони всі різні, але вони об’єднані українською музикою.

– А які ваші враження від фольклорного фестивалю «Етноеволюція», що відбувся понад місяць тому в Космачі на Івано-Франківщині?

– Дуже гарні спогади, дуже колоритне гуцульське село. Я знову кажу: такі фестивалі повинні бути, тому що вони мають виховне значення. Ти відчуваєш себе українцем, відчуваєш гордість за те, що причетний до цієї багатої самобутньої культури. Шкода, що все це роблять за підтримки приватних інвесторів, а не в рамках державної політики.

Розмовляла Ольга Ткаченко, «Львівська газета»

Додав Art-Vertep 23 червня 2007