Для розуміння того, як насправді функціонує Система, недостатньо вивчити письмові положення. Також важливо розглянути практику та інтерпретації, які накопичились протягом 5 років іноді бурхливого перебігу. Це створило нові, неписані правила, які насьогодні є такими ж важливими, як і вихідні, писані. Деякі з них торкаються фундаментальних, конституційних аспектів Системи, інші – її управління. В комплексі вони створюють значно більше відмінностей Європейської Валютної Системи від режиму Бретон Вудз, як того напочатку очікували більшість спостерігачів і , можливо, також засновників.

Насамперед, центральні курси було перелаштовано у більш своєчасний і прагматичний спосіб, ніж за режиму Бретон Вудз. Суперечність, органічна із фразою „колишок, що легко регулюється”, була вирішена у досить врівноважений спосіб. Занадто розтягнутий у часі захист паритетів не був характерний для системи. В деяких випадках перелаштування було затримано, даючи таким чином привід для спекуляції, але затримка ніколи не була затяжною, і, загалом, дозволяла дозріти умовам, сприятливим для прийняття заходів з адаптації. Досвід „змії” був у цьому відношенні дуже корисним, оскільки він продемонстрував, що система колишку, що регулюється, може керуватись з достатньою гнучкістю, при цьому зберігаючи вірогідність.

Другим, і, на нашу думку, найбільш важливим аспектом конституційної практики є те, що встановлення нових центральних курсів у ЄВС було дійсно колективним рішенням. Важливість цього важко переоцінити. Основною метою системи, такої як ЄВС, є ніщо інше як усунення обмежень на отримання торгових привілеїв шляхом одностороннього врегулювання курсу обміну валют. За минулу історію було здобуто значний досвід такого процесу колективних рішень. За Системи Бретон Вудз рідкі зміни в центральних курсах в основному визначались зацікавленою країною, в той час як роль інших країн та МВФ практично зводилась до формальної ратифікації. У „змії” лідерство Німеччини було таким сильним, що місця для переговорів не залишалось.

Перелаштування в ЄВС поступово стало колективним рішенням. Перше, у вересні 1979р., здебільшого повторювалась модель „змії”: одна країна, Німеччина, виступала з ініціативою скликати міністерську зустріч, на якій вона презентувала повний огляд нових курсів. Згодом зрозуміли, що цей метод не спрацьовує вдруге, оскільки кількість сторін за столом та їх відносна важливість дуже відрізнялись від „зміїних”. Подальші два перелаштування (Данія, листопад 1979р. та Італія, березень 1981р.) були суто односторонніми і обмежувались курсами обміну валют: зустрічі не скликалось, лише одна валюта була задіяна і ніяких політичних заходів не презентувалось і не обговорювалось, дії Співтовариства зводились до такого собі „багатостороннього ухвалення” рішення, прийнятого одним членом. Після цих трьох перелаштувань процедура набула колективного рішення, наблизившись до інших сфер Співтовариства, таких як торгівля та сільське господарство, потім до валютної співпраці. Дійсний результат засідань з приводу перелаштувань рідко цілковито відповідав запитам країн-членів; країни завершували переговори з дещо іншими отриманими паритетами, ніж ті, яких вони очікували на початку.

Третій інституційний аспект Системи, що сформувався з практикою, полягав у тому, що зміни у паритетах співпали з прийняттям істотних політичних заходів. Це, звичайно, завжди було частиною духу системи колишка, що легко регулюється, і часто підкреслювалось теоретиками. Однак досвід виправдав певний ступінь скептицизму щодо здатності країн-членів дотримуватись цієї лінії. І дійсно, як ми і згадували, перші перелаштування були в цьому відношенні незадовільними. Проте все більше зміни у паритетах ставали частиною основних політичних змін, що також означало, що політика національної адаптації дедалі більше обговорювалась Співтовариством в результаті роботи ЄВС.