http://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/474b4a233dd25/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською? Tue, 27 Nov 2007 00:35:15 +0200 Можна, звичайно, політкоректно викреслити з нац. гімну давній рядок про "бій кровавий від Сяну до Дону". Можна забути історію колонізації того краю нашими козаками-чорноморцями, і розкішну "кубанську" прозу В.Мови-Лиманського (обожнюю!) й М.Старицького, і книжку нарисів Докії Гуменної 1930 р. – документальне свідчення, що до початку колективізації Кубань ще офіційно трактувалася в СРСР як український ареал, і Харків тримав над нею "культурне шефство"... Все можна забути – людська пам'ять і взагалі коротка, а коли її цілеспрямовано одбивати, то й поготів. Фантастично інше – те, як примудрився цей ареал упродовж 200 років законсервуватись і "тримати оборону" своїм традиціям у чисто середньовічній – військовій, козацькій – стилістиці, яку хіба тільки з давніх літописів нині і впізнаєш... І голодомор не вбив того духа, і введена по ньому переселенська "демографічна ін'єкція" – не переломила. (Пам'ятаю, як ще в кінці 1980-х деякі наші молоді літератори спеціально їздили "на Кубань по мову" і хвалилися, що такого джерельно чистого, від 19-го ст. практично незайманого "грінченківського словника", як там, в УРСР уже не збереглося). Ось як це запам"ятав Померанц (взято звідси, підкреслення мої): В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. "Так вы русская?" – "Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду". – "Отчего же не выучили дочку своему родному языку?" – "Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!" Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю. Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936-1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали Якщо полтавсько-черкасько-київських дядьків-"повстанців" 1920-х рр. ми собі вже уявити негодні ніяким напруженням уяви, то після цих "казачат" 1950-х починаєш краще розуміти "товаріща Сталіна со боярє", – таки ж не брехали наші класики 19-го ст., грізною силою мусило бути українське село з його "казачьим самосознанием"! Вічною зачаєною вибухівкою, якій тільки й бракувало – підпалу... Так підпал і усунули ще в 1930-му – пустивши під ніж українську інтелігенцію, числом не багато, не мало – 30 тис. по одному тільки процесу СВУ... І нудно, їй-богу, слухати сьогоднішніх софістів – обстоювачів теорії "негеноцидного голоду" й "перегибов на местах"... Не дурили б уже самі себе – війна це була, шановні. Війна. І не просто за "колективізацію сільського господарства" – а за владу в Україні. Війна з тим, хто від віку вважав себе тут господарем, за логікою аграрної цивілізації, яка витримала натиск Степу: ти, приходню, як прийшов, так і підеш, а мій хутір/станиця – моя держава. І якщо ти, суко, прийшов до мене розказувати, що мені сіяти, що будувати, якою мовою говорити і яким богам молитися, то одержиш від мене "по зубам". І так воно й велося століттями – аж до 1933-го (померанцевські "казачата" – це вже відблиск мертвої зірки). А після 1933-го "нові господарі" змогли одержати "по зубам" – вже тільки на Заході України... http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/474b4a233dd25/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/474479ec10213/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Тут така справа виникла. Є в Польщі блискуча актриса – Катажина Фігура. Славу вона собі здобула в кіно ще на початку 1990-х як "польська Шерон Стоун", але, як усі по-справжньому добрі актори, охочіше працює в театрі. І є в неї хітова (уже 4-й сезон у Варшаві аншлаги) моновистава – Badania terenowe nad ukrainskim seksem, – за однойменним романом вашої покірної. І оголошуються в Києві Дні Варшави (агов, кияни, хто-небудь із вас про них чув?). І присилає, значить, Варшава в подарунок Києву цю виставу – жест красивий, навіть елеганцький: вашим добром – вам же чолом, мир-дружба-співробітництво, словом, повне благолєпіє і во чоловіцех благоволєніє. А далі починаються речі, яких я не розумію.Як багато чого не розумію в нашій "зоні культурного лиха" (спасибі братам Капрановим за цю влучну формулу, вона куди вдаліша од моєї "гуманітарної катастрофи", дуже сподіваюся, що приживеться!). Wed, 21 Nov 2007 20:33:16 +0200 Ні, я, звісно, розумію, що моновистава вимагає малої сцени, – я бачила Badania на театральному фестивалі в Любліні в залі на 300 душ, і то була якраз оптимальна місткість для "театру одного актора", – втім, Гришковець, приїжджаючи з Москви, отримує в Києві зали й на 500 душ, і нічого, не нарікає... Правда, Москва для нас – то все ще "ближче" зарубіжжя, ніж Варшава, ну, та хай уже – приймімо як засновок, що вистава "не для широкої публіки". Як розв'язує таку ситуацію департамент культури будь-якого європейського міста? Елементарно, Ватсоне, – віддає приїжджу "зірку" місцевій театральній школі. Тобто: партер – фахівцям (режисерам, акторам, критикам), гальорку – студентам, відеозапис вистави – театральній бібліотеці, для використання на заняттях із акторської майстерності, а зараз-таки по виставі – обговорення, порядком імпровізованого майстер-класу. Нормальна практика. Здається, логічно було б і в Києві вчинити так само – в нас же, нівроку, купа молоді в трьох театральних закладах навчається (помагайбі їм, сердешним!), то не все ж їм у Поплавського вчитися?... Але Київ – не Париж і не Варшава, в нас свої "департаменти культури", із своєю логікою, якої мені не збагнути. Не знаю, хто придумав надати Фігурі "домашньо-салонову" (і досить-таки незручну для модерних декорацій!) сцену театру "Сузір'я", ані хто й за яким принципом поширював запрошення, – мене при тому "не стояло", та й взагалі в ці дні в Києві не було... Знаю, що якась сотня киян, тулячись "по троє на два стільці" (!), як то було оголошено перед початком вистави, Катажину Фігуру в її "коронній" ролі в неділю ввечері все-таки побачили, – "мєропріятіє" відбулося. В кращих традиціях українського гламуру – як у нічному клубі, де вхід за запрошеннями. І ще знаю, що жодного впливу на наше мляве й сонне театральне життя така "закрита гастроль" видатної актриси мати не буде: як приїхала, так і поїхала, хто бачив – молодець, скільки вкусили, те й ваше... (А хто не бачив – звиняйте, молоді люди, є ще "Корнети" по телевізору, і взагалі, в кожного українського актора є шанс знятися в російському серіалі, на що вас, в принципі, і вчать...) І якісь подібні сюжети в нас трапляються повсякчас. Відколи Україна трохи привідкрилася до Заходу, для фахівців, гріх нарікати, відкрилися й можливості з перших рук прилучатися до світового мистецького "мейнстріму" в його цілком-таки першорядних зразках – і нове покоління митців ростити вже на інших стандартах, без провінційних комплексів. І я, хоч убийте, не розумію, чому ці можливості щокрок так легковажно марнуються. І де та "консерваторія", в якій треба щось "помєнять" (c), щоб було інакше. Я не розумію, чому, коли в Україну приїздить Жерар Депардьє, армія наших журналістів гасає за ним із телекамерами, розпитуючи його "про все для таблоїда", – від його стосунків з ВАЮ до вмісту винового льоху в його маєтку, – але жоден співаючий ректор не тягне його до майбутніх творців укр. кіно й театру для професійної розмови, – чи не знайшлось би про що поговорити, крім карти улюблених вин?... Я не розумію, чому Кшиштоф Зануссі, приїхавши на запрошення Богдана Ступки ставити в Києві "Маленькі подружні зради" Е.Шміта, півмісяця вештався по Хрещатику без діла, хоч залюбки провів би з українськими студентами майстер-клас, як він робить у кожній країні, де буває навіть із коротким візитом. Тимчасом студенти з Карпенка-Карого нудилися через дорогу на своїх звичних парах, і реально з роботи Зануссі в Україні скористали хіба що безпосередньо зайняті в спектаклі "франківці"... Що ж, може, хоч вони тепер розкажуть молодшим колегам, як довго й трудно "ламав" Зануссі їхню радянсько-"станіславську" школу гри (за якою в нас вчать і досі) та волав на репетиціях із своїм чарівним акцентом: "Это не Чехов! Чехова здесь нет! Антон Павлович отсюда вышел, вышел, забыли!..." Я не розумію, і ніколи не зрозумію, – чому це все нікого не обходить і не шкребе: коли справді великі митці сучасності ходять нашими вулицями, і, не виключено, зустріч із ними могла б змінити чиюсь творчу долю, – а ми навіть не знаємо, як їх "використати за призначенням"? По губах тече, а в рот не попадає. Вхід за запрошеннями, дякуємо, приїжджайте ще. Інфраструктури нема? Чи належного культурного менеджменту? А чи, може, страх сказати – професійного мистецького середовища, котре справді б потребувало перемін? http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/474479ec10213/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4718aaf062258/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Леонід Плющ знову покидає Україну. "А хто це?" – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше 30-ти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував був керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (м.ін., саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд також у вітчизняних газетах не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік "залізної завіси"... І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Л.Плюща місця не знайшлося. Втім, не тільки для нього, – в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960-1980-х: "иных уж нет, а те далече", і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались "далече", – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його "адвокат від КГБ" Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну "десятку", навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в останній своїй розвідці -"Людиноненависництво" – Л.Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КГБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот – не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своих стукачів? Fri, 19 Oct 2007 16:02:40 +0300 Але грець з ними, зі стукачами, – я про інше. Про те, що по 12-ти роках відсутності Леонід Плющ знову приїхав в Україну – для презентації на Львівському книжковому ярмарку своєї капітальної, 800-сторінкової студії про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць – не завважений особливо ані журналістами ("А хто це?"), ні викладачами-істориками (які мали б принаймні його класичний мемуар "У карнавалі історії", свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами – для яких Плющева монографія "Екзод Тараса Шевченка" (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала б бути одною з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями – ані з пресою та телекамерами... Звісне діло, "мы ленивы и нелюбопытны", – ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту... А тут якийсь Плющ – так у нас уже один був, "Блок Костенка-Плюща" називався... (Вкотре не перестаю дивуватися: Господи, як же ми вміємо спускати в трубу свою історію – в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, – як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!) Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистості він належить до тої "зоряної" східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків, – з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають – і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й непорівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню? Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції – країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому домику в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю – над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля... Як у всякого, справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні – дарма що вона про це поки що не здогадується. Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-ті ще можна було отримати строк, і недавно завершена "Його таємниця, або "Прекрасна ложа" Хвильового". А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома. Я знаю, що він читає "УП". Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість "Я, Мілена", де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистості, розповів мені, як він один час, за його словами, "був Міленою" – коли за ним ганялися всі європейські медіа, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічності на живу душу). Тому я старалась писати цей пост якомога стриманіше – не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо – мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим... Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала б сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: – Повертайтеся, чуєте? Обов'язково! http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4718aaf062258/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46f7b3155a2f5/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Це не Янукович з Азаровим придумали – платити "масовці" за стояння на мітингу. І не Тимошенко, якій частенько приписують це відкриття. Як кажуть в Одесі, "ви будєтє смеятца", але цю "технологію" (і цю також!) насправді успадковано нашим політичним класом від покійного СРСР, і "копірайт" у неї – ще сталінський. Mon, 24 Sep 2007 15:52:37 +0300 Нещодавно мені трапилась під руку історія одного такого "проплаченого Майдану" – з 1950 р. (!) Ясна річ, відбувся він не в СРСР – своїм-бо громадянам пощо було платити, коли їх і так зганяли з підприємств куди треба "в єдиному пориві" (витрачаючись хіба що на утримання репресивного апарату)! А діло було в Австрії, яка на той час лишалася розділеною на окупаційні зони між військами союзників. Позаяк же СРСР страшенно не любив виводити своїх військ звідки-небудь, куди вони вже увійшли, то 1950 р. в радянській зоні Відня відбулася спроба комуністичного перевороту та приведення до влади "народно-демократичного уряду" – за відомим сценарієм, "на вимогу трудящих". Спроба провалилася, але трудящі на вулицях таки були. І не лише ті, хто вийшов вимагати збільшення продовольчого раціону (карточки ще не було скасовано) й сном-духом не уявляв, до якої "масовки" його запрошують. Були й інші – ті, хто чудово знав мету акції, бо одержував гроші напряму від офіцерів радянських спецслужб. Про це писала тодішня австрійська преса, були відповідні розслідування. Оприлюднені були й ціни: за день мітингу – 200 шилінгів. Щедро. Навіть дуже. Я надибала цей сюжет у Ельфріди Єлінек. І зробилося сумно: згадались родинні історії з того страшного 1950-го року – голодного, тюремного... Скільки ж золота, оплаченого життями наших батьків і дідів, пішло на той червоний прапор, що кілька днів помайорів над Віднем?... І захотілося почути: а в скільки ж, цікаво, обійшовся отой "голубий вокзал", що ним було так нещадно запаскуджено Київ цієї весни? І з чиїх кишень було вийнято ці гроші – на які впродовж квітня-травня валили до столиці на свої 100 гр. денно заробітчанські состави? Питання, зрозуміло, риторичне – притомної відповіді на нього суспільство найближчим часом навряд чи дочекається (от чому ми "не Європа" – де влада сумлінно звітується перед громадянами за кожен витрачений цент!). І я би взагалі не стала згадувати про ці бридкі гримаси нашого "політичного процесу" – цур їм, пек, куди радніше написала би про похорон Бергмана або про Львівський книжковий ярмарок, – тільки ж, словами Й.Бродського мовлячи, "плохая политика портит нравы, /а это уже по нашей части", і сьогоднішня новина з самого раночку просто-таки ошелешила: Майдан знову "зайнятий"! Перефразовуючи вже радянського класика – червоно-сині знамена затріпотіли на станції знов... Тільки й лишається розвести руками: – Пацани! (сказати "панове" на адресу наших "червоно-синіх кукловодів" якось язик не повертається). Та невже ж ви до такої міри нездатні нічого навчитися?! А може, це в них біологічна програма така – від самого 1917-го року не вимкнена і не "перезавантажена": тупо перти наперед себе, не рахуючись ні з чим, підгрібати під себе все, що рухається, й обертати на руїну? Як у народному прислів'ї – "лиха іскра поле спалить і сама щезне". Щезнути то вона, звичайно, щезне, як видно на прикладі того-таки СРСР... Але "поле", котре ще не до кінця обернулось на згарище, – це, як-не-як, наша країна. І на що вони здатні її перетворити, можна буде навіч пересвідчитися, прийшовши на Майдан, коли ці "кукловоди" приберуть із нього свою "масовку". "Куплений" ними Майдан – це саме метафора країни: такої, якою вони хочуть її зробити, бо іншою нездатні. І яку відмивати й провітрювати від морального смороду – ох як же непорівнянно довше, ніж від клозетних калюж на асфальті та перекочуваних під ногами пустих пляшок... http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46f7b3155a2f5/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46c88edb21850/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Це питання виникає в мене щоразу, коли виїжджаю за межі країни – чи то на чергову книжкову презентацію-виступ, чи надовше, з лептопом, щоб спокійно попрацювати. Але мобільник-то однаково всюди, як "мой сурок со мною", а 80% дзвінків, які я отримую, походять від українських журналістів. І кілька разів денно відбувається той самий діалог – дослівно: - Пані Оксано, добрий день, це газета така-то (телеканал, радіо і т.д.), Ви не могли б відповісти на кілька запитань... - Перепрошую, я зараз у Греції (Швеції, Індії і т.д.), а роумінг – штука коштовна. - Ой, вибачте. А коли Ви будете в Києві? Найсмішніше, що взнати, де я зараз є і коли буду в Києві, можна за один клік – зайшовши на мій офіційний сайт. І заощадити таким чином і собі, й мені часу й грошей. І я ще не зустрічала жодного українського журналіста, який би такою можливістю скористався. Так само, як не зустрічала жодного шведського, німецького, швейцарського, навіть польського (перелік можна продовжити...), який би нею не скористався. Який, наприклад, з'явився би брати в мене інтерв'ю, не провівши попередньо пошуку в мережі (ну, й не прочитавши, що в його країні з-під мого пера видано, але то вже само собою...). Що вдієш – не привчені наші журналісти "на автоматі" сягати по інтернет для своїх прямих професійних потреб. І підозрюю, що не лише журналісти. Підозрюю, що в українців взагалі не виробилося звички ставитися до інтернету функціонально. Не "зависати" в ньому для віртуальної "плавби" (таких знаю десятки!), а просто ефективно використовувати – як "вид інформаційного транспорту". Так, як це переважно й робиться в тих країнах, де доступ до мережі має кожен другий. А український сектор інтернету, знов-таки нічого не вдієш, усе ще розвинений слабо. В ньому можливі навіть такі казуси, як на два дні "задубілий" сайт провідної авіакомпанії (!): свідчу як людина, що якраз тоді стояла в "Аеросвіті" на waiting list (гаразд, що їхній офіс від мого дому за кілька кварталів, а якщо хтось живе в Вінниці чи в Луганську?). Яка вже тут ефективність... А в такому разі див. перше питання: для чого ми вживаємо інтернет? Не знаю, чи проводилися якісь соціологічні дослідження на цю тему, але шалено цікаво було б довідатися: які, власне, потреби в житті українців він задовольняє? Sun, 19 Aug 2007 21:41:31 +0300 http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46c88edb21850/ http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46af1ad1229ac/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Про цю книжку я почула одразу від кількох своїх західних перекладачів. Ewa M. Thompson. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism. Мої американці, канадці і “разниє прочиє швєди” були в захваті: бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, - словом, одна з тих рідкісних книжок, які “нарешті пояснюють все”. Знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нерозв’язні. Що ж, полізла я на amazon.com замовляти Imperial Knowledge. І вже була зібралась клікати де слід, але професійна письменницька цікавість узяла гору, і я тицьнулася ще трохи понишпорити в Гуглі по відгуках і рецензіях (всі вони вторували захопленим оцінкам моїх знайомих). І, на свій превеликий подив, у списку перекладів цієї праці іноземними мовами ледь не першим натрапила… на українське видання: Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Київ: Основи, 2006. Серпрайз, серпрайз, як кажуть ті-таки американи. Tue, 31 Jul 2007 14:19:45 +0300 Прошу ласкаво – і 110 дол. витрачати не треба: От за що я люблю своє отечество: у нас, як у Греції, насправді “все є”, тільки ніхто не знає, де шукати. Країна неміряних багатств, що валяються під ногами впереміж із сміттєвими відходами. Це, ясна річ, стосується не тільки книжки Еви Томпсон, про яку – звідки б я й мала дізнатися? З газети “Сегодня”? (підставте навмання будь-яку іншу). Українські ЗМІ клекотять, як відомо, зовсім іншими потугами інтелекту, і ті українські громадяни, яким для відчуття повноти життя недосить знати походження гудзиків Тимошенко або колір шкарпеток Януковича, приречені порпатися в неосяжному інформаційному смітнику світової павутини, по крихітці, по окрушинці видлубуючи звідтам поживу для ума. Як Коза-Дереза в казці - бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку… Я до чого це все? До того, що я “підписалася” провадити цей блог із єдиною метою – вряди-годи, по змозі (благо, жанр блогу ніяких жорстких графіків не вимагає, це не колонка в газеті!), вкидати в наш інтернет-простір один-другий „кленовий листочок” – із тих, якими живлюся сама. Так от, книжка Еви Томпсон якраз виявилася, справді, дуже “поживна”, і прочитати її варто кожному, хто згоден зі старим, іще дисидентським постулатом, що «давно пора, едрена мать, умом Россию понимать» :). Авторка “Трубадурів імперії” саме це й зробила – клікнула “умом” у потрібному місці. І перед читачем розгорнувся в усій повноті 200-літній пейзаж воістину епічної сили... Щоб зовсім просто пояснити – праця американської славістки належить до пост-колоніальних студій. Досі на Заході ці самі студії обмежувались виключно спадком “класичних” імперій – найчастіше британської й французької. Росію всі дружно й ніяково “виносили за дужки”, не знаючи, в яку “графу” вписати її “білі колонії”, “от финских хладных скал до пламенной Колхиды”. По-перше - “білі” ж, а це для колоній уже якось “неканонічнєнько”. По-друге - прилеглі до “метрополітальних” земель, що часто давало імперії змогу оголосити їх “історично своїми” (цей аргумент фігурував, м. ін., щодо країн Балтії під час “розборок” над мапою Другої світової…). Ну а по-третє, і найнезручніше – за своїм культурним та економічним рівнем ці “білі колонії” на час їхнього поглинання імперією стояли вище од метрополії (Українське Лівобережжя в 17-18 ст., Польща в 19-20 ст.), а це вже зовсім нікуди не годиться. Все одно як коли би британці, завоювавши Індію, скаржилися, що вони, британці, живуть гірше од цих невдячних індусів. І їх би співчутливо слухали, і вірили б їм – ті самі індуси… Крок за кроком, етап за етапом (Пушкін, Лермонтов, Толстой, Тургенєв, В.Шкловскій, Д.Ліхачов, Солженіцин, В.Распутін, - аж до сучасного “античеченського дискурсу”!) Е.Томпсон відстежує, як Російська імперія творила свій образ у слові. Образ, у який сама повірила – і переконала в його правдивості інших. Зокрема й ті, підкорені нею народи, які самі в цьому образі начисто “зникали”, позбавлялися свого власного голосу, права, як каже Е.Томпсон, «розповісти свою власну історію». От мелькає десь піврядочком у «Отцах и детях» згадочка, що у вітальні героя стоять крісла «зі спинками в формі ліри», які героїв батько, військовий лікар, «купив у польському поході» (1830 р. – придушення польського повстання), - і читач уже й не завважує, що в іншому місці роману той батько вирушив у “польський похід” без копійки за душею, а повернувшися (уже з кріселками!), зміг придбати й сяке-таке “імєньїце”, - за що ж “купив”?.. «Трофейная Япония, трофейная Германия, пришла страна Лимония – сплошная Чемодания», - співав незабутній В.Висоцький, - а в школах російським діткам і досі оповідають, що найтяжчих втрат у Другій Світовій зазнала Росія… Хвилиночку, а хто ж тоді в тій війні кого переміг? Хто волік до себе додому трофейну “Чемоданію” із дощенту розбомбленої Європи? Гм, а й справді, - чухає потилицю читач, - якось про те не думалося… І скільки ж несамовито цікавих речей відкривається, коли слідом за Евою Томпсон перечитувати російську класику отак “на світло”, з точки зору цього самого колонізаторського дискурсу, і яка ж задавнена вимальовується історія хвороби – література, в якій, на відміну від англійської чи французької, ніколи, жодного разу за два століття не закрався сумнів щодо моральної правомірності імперського “покорения пространств”… «Великая Россия» - будь-якою ціною. Хай Сталін, хай Путін, хай ГУЛАГ и “лютый ветр полярной преисподней” М.Волошина - “все поймем, все вынесем”, тільки імперії не руште, це – святе. Абсолют, що ніякій рефлексії не підлягає. “Империю жалко”, - сказав незадовго до смерті, мир душі його, не який-небудь непритомний закваснілий “русопят”, а зовсім-таки ліберал, і демократ, і дисидент, і “отсидент” – один із моїх улюблених російських поетів, Йосиф Бродський (про мої з ним “культурні непорозуміння” я вже писала у «Хроніках від Фортінбраса»). Тепер, по прочитанні Еви Томпсон, скрушно констатую: він говорив це – від імені двохсотлітньої літературної традиції. До якоїсь іншої реакції на падіння імперії та традиція його просто не підготувала. Книжка Еви Томпсон по-своєму трагічна – це історія двісті років послідовно вибудовуваного національного обману і самообману, тим трагічнішого, що працювали над ним люди талановиті, а не раз і геніальні. Історія літератури, яка лишила свого читача фатально безпорадним, інтелектуально й психологічно, перед лицем того простого факту, що жодна імперія не вічна. Як із цим фактом жити далі – це вже проблема сьогоднішніх російських письменників, моїх колег, - і дай їм Боже сили… Українському ж читачеві, надто вихованому радянською школою, можу тільки повторити слова Сартра, якими той свого часу передмовив першу в 20 ст. пост-колоніальну працю, на сьогодні вже класичну, - «Les Damnees de la Terre» Франца Фаннона: «Майте мужність прочитати цю книжку». Якщо, звичайно, знайдете її в книгарнях. Але це вже інша тема… http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/46af1ad1229ac/