Цитата (див. нижче) – це прецікавий спогад рос. філософа Г.Померанца з часів його вчителювання на Кубані. Вирішила поділитися після того, як потрясла мене "до основанья" вістка, що голодомор – то явище "общесоюзне", позаяк був він "не тільки в Україні, а й на Кубані" (!). Тобто, темно було "не тільки в домі, а й у кімнаті". Древні софісти відпочивають. Чи й справді, при наших суцільних провалах пам'яті, Кубань уже сьогодні настільки не сприймається українською?

Читати далі...

Тут така справа виникла. Є в Польщі блискуча актриса – Катажина Фігура. Славу вона собі здобула в кіно ще на початку 1990-х як "польська Шерон Стоун", але, як усі по-справжньому добрі актори, охочіше працює в театрі. І є в неї хітова (уже 4-й сезон у Варшаві аншлаги) моновистава – Badania terenowe nad ukrainskim seksem, – за однойменним романом вашої покірної. І оголошуються в Києві Дні Варшави (агов, кияни, хто-небудь із вас про них чув?). І присилає, значить, Варшава в подарунок Києву цю виставу – жест красивий, навіть елеганцький: вашим добром – вам же чолом, мир-дружба-співробітництво, словом, повне благолєпіє і во чоловіцех благоволєніє.

А далі починаються речі, яких я не розумію.Як багато чого не розумію в нашій "зоні культурного лиха" (спасибі братам Капрановим за цю влучну формулу, вона куди вдаліша од моєї "гуманітарної катастрофи", дуже сподіваюся, що приживеться!).

Читати далі...

Леонід Плющ знову покидає Україну. "А хто це?" – безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше 30-ти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував був керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (м.ін., саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), – про його від'їзд також у вітчизняних газетах не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік "залізної завіси"... І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Л.Плюща місця не знайшлося. Втім, не тільки для нього, – в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960-1980-х: "иных уж нет, а те далече", і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались "далече", – чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його "адвокат від КГБ" Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну "десятку", навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, – не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в останній своїй розвідці -"Людиноненависництво" – Л.Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КГБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот – не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися – як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своих стукачів?

Читати далі...

Це не Янукович з Азаровим придумали – платити "масовці" за стояння на мітингу. І не Тимошенко, якій частенько приписують це відкриття. Як кажуть в Одесі, "ви будєтє смеятца", але цю "технологію" (і цю також!) насправді успадковано нашим політичним класом від покійного СРСР, і "копірайт" у неї – ще сталінський.

Читати далі...

Це питання виникає в мене щоразу, коли виїжджаю за межі країни – чи то на чергову книжкову презентацію-виступ, чи надовше, з лептопом, щоб спокійно попрацювати. Але мобільник-то однаково всюди, як "мой сурок со мною", а 80% дзвінків, які я отримую, походять від українських журналістів. І кілька разів денно відбувається той самий діалог – дослівно:
- Пані Оксано, добрий день, це газета така-то (телеканал, радіо і т.д.), Ви не могли б відповісти на кілька запитань...
- Перепрошую, я зараз у Греції (Швеції, Індії і т.д.), а роумінг – штука коштовна.
- Ой, вибачте. А коли Ви будете в Києві?
Найсмішніше, що взнати, де я зараз є і коли буду в Києві, можна за один клік – зайшовши на мій офіційний сайт. І заощадити таким чином і собі, й мені часу й грошей. І я ще не зустрічала жодного українського журналіста, який би такою можливістю скористався.
Так само, як не зустрічала жодного шведського, німецького, швейцарського, навіть польського (перелік можна продовжити...), який би нею не скористався. Який, наприклад, з'явився би брати в мене інтерв'ю, не провівши попередньо пошуку в мережі (ну, й не прочитавши, що в його країні з-під мого пера видано, але то вже само собою...). Що вдієш – не привчені наші журналісти "на автоматі" сягати по інтернет для своїх прямих професійних потреб. І підозрюю, що не лише журналісти.
Підозрюю, що в українців взагалі не виробилося звички ставитися до інтернету функціонально. Не "зависати" в ньому для віртуальної "плавби" (таких знаю десятки!), а просто ефективно використовувати – як "вид інформаційного транспорту". Так, як це переважно й робиться в тих країнах, де доступ до мережі має кожен другий. А український сектор інтернету, знов-таки нічого не вдієш, усе ще розвинений слабо. В ньому можливі навіть такі казуси, як на два дні "задубілий" сайт провідної авіакомпанії (!): свідчу як людина, що якраз тоді стояла в "Аеросвіті" на waiting list (гаразд, що їхній офіс від мого дому за кілька кварталів, а якщо хтось живе в Вінниці чи в Луганську?). Яка вже тут ефективність...
А в такому разі див. перше питання: для чого ми вживаємо інтернет? Не знаю, чи проводилися якісь соціологічні дослідження на цю тему, але шалено цікаво було б довідатися: які, власне, потреби в житті українців він задовольняє?

Про цю книжку я почула одразу від кількох своїх західних перекладачів. Ewa M. Thompson. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism. Мої американці, канадці і “разниє прочиє швєди” були в захваті: бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, - словом, одна з тих рідкісних книжок, які “нарешті пояснюють все”. Знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нерозв’язні.

Що ж, полізла я на amazon.com замовляти Imperial Knowledge. І вже була зібралась клікати де слід, але професійна письменницька цікавість узяла гору, і я тицьнулася ще трохи понишпорити в Гуглі по відгуках і рецензіях (всі вони вторували захопленим оцінкам моїх знайомих). І, на свій превеликий подив, у списку перекладів цієї праці іноземними мовами ледь не першим натрапила… на українське видання: Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. Київ: Основи, 2006. Серпрайз, серпрайз, як кажуть ті-таки американи.

Читати далі...