Олесь Бабій
ПIД СВИСТ КНУТА
(з поеми "Повстанці", 1956 р.)
Ой, Днiстре мiй, Днiстре...
. . .
Коли дiвчата йшли по працi
додому, при двiрськiй палатцi
i коло луга та левад
спинилися московськi стежi,
а за Днiстром на побережжi
явився танкiв довгий ряд.За мiст, за рiчку й за потоки
iшли киргизи косоокi,
iшла страшна чужа орда.
Втiкали дiти та жiнота
i, заглядаючи з-за плота,
шептали: – Ох, iде бiда!Iшли солдати без розмови,
мов душi їх, серця в окови
були закованi, нiмi,
мов гнав їх демон зла, тривоги,
а не бажання перемоги,
iшли, як волики в ярмi.Йшли тундри i тайґи синове,
жадiбнi добичi i крови,
нових пiдбоїв, жертв нових,
в шинелях сiрих, то пiвголi,
йшли гнанi полчища монголiв,
раби могутньої Москви.Iшли шляхами, по долинi,
як дух азiйської пустинi,
незбагнений, таємний дух,
як смерть, всесильний i понурий,
що не будує, але бурить
для розкошi сил i потуг.Iз дому жадного, iз хати
нiхто не вийшов привiтати
московських вiйськ, лише пiшов
Юрко Соснюк, Матвiй з Антоном
вiтати росiян поклоном.
Антiн так тiшився, немовприйшли визвольники-герої,
шинкар у святковому строю,
одягнений, мов на шабаш,
пiдбiг i закричав жидисько:
– Нехай живе росiйське вiйсько
й товариш Сталiн, батько наш!Рахеля, шинкарева доня,
повiсила на пiдвiконня
з червоної спiдницi стяг,
в шинку стара жидiвка Сара
гостила щедро комiсара,
що, гордий iз боїв, звитяг,оповiдав, брехав чванливо,
як у походi смiло, мстиво
стрiляв та убивав ляхiв,
а дяк шептав: – Брехня! Москвини
без бою i без стрiлянини
здобули Галич, Лук i Львiв!. . .
В селi запанувала влада
комунiстична. Та сiльрада,
щоб ущасливити людей,
забрала в них майно, дiдизну,
i вiру в Бога, i вiтчизну
та вирвала серця з грудей.Щоб слабших не гнобили дужчi,
та влада впоювала в душi
ненависть до панiв, попiв
i ненаситну хiть, жадобу,
лукаву, скриту, хитру злобу
i страх, покiрливiсть рабiв.Йшла пiмста з хати та до хати.
Гнобили злидарi багатих,
змiняли їх у жебракiв,
самi ставали жебраками,
а влада їхнiми руками
давила дукiв, кулакiв.Сп'янiлi злом, дурманом чаду,
хвалили всi московську владу,
аж глухнули вiд тих похвал;
голоднi, босi, iз наказу
брехню чинили, як заразу,
а правдою назвали – шал.Антiн, що був тодi все п'яний,
Так вiйтував, що всi селяни
тремтiли в страху перед ним.
Вiн паном був життя i смерти,
мiг кожного убити, стерти
з лиця землi слiвцем одним.. . .
Максим iз боязнi, тривоги
тодi зарiзав двi безроги,
щодня їв м'ясо, як ласун,
i говорив тихцем до Галi:
– Їж пацюка, щоби кат Сталiн
не з'їв, бо вiн страшний жерун!Коли село почало сварку
за ту колгоспну господарку,
прийшов росiйський батальйон
i, збудувавши за ставищем
з дощок бараки й таборище,
спiвав про Волгу i про Дон.. . .
В такi часи парафiяни
зiйшлися в церквi, i селяни,
що витерпiли вже без мiр,
молились щиро, бо людина
в найтяжчих у життю хвилинах
до Господа звертає зiр.Втирали сльози господинi
........................................