Заручники «Закону Ірода»
Михайло Іллєнко— Дефакто вирішальною в оцінці фільмів є політика. Ви згадали про заборону «Бората». Очевидно, що в цьому замішана чиясь політична амбіція. Так мені здається. І таких прикладів багато. Не треба далеко йти: «Молитва за гетьмана Мазепу» попала в цей політичний фільтр. В Росії фільм був не рекомендований для масового перегляду, що декларував міністр їх культури, Міхаїл Швидкой. І це сильно вплинуло на показ «Мазепи…» в Україні. Дефакто його заборонили. Про що не проголошувалося, на відміну від того, як це робилося раніше, — фільм просто мовчки поклали на полицю.
ШО Але «Мазепа…» чи не перша українська стрічка, що мала сякийтакий, але прокат: його показували — не без рекомендації згори, звичайно, — у комерційно налаштованих, приватних кінотеатрах…
— В Україні — так. А в Росії цей «вприск» був короткочасний. Тобто відразу після початку прокату відбувся скандал, і на горі були зроблені певні висновки. Вирішили, що ТАК Петра I показувати неможливо, і почалася багатоходова кампанія, направлена проти фільму. Бо так просто і швидко припинити показ картини — важко. До того ж картини, що знята — подобається це комусь чи ні — відомим режисером, який зробив великий внесок в кінематограф.
Але у заборонах фільмів велику роль відіграє не тільки політичний чинник, а й, як це не дивно, складова комерційна — конкуренція. Зараз практично все національне українське кіно підпадає під тиск цих потужних аргументів. Лише варто задатися питанням: імпортованому кіно — все і одразу, а власному продукту — зась?! Може, я й маніяк, але як зрозуміти, що такий дорогий фільм, яким був мій «Фуджоу», — а він на той час був дуже дорогим, — не мав жодного комерційного показу? Іноді він випливає у телеефірі. Проте які з цього прибутки? «Фуджоу» «проліз» на телебачення, і це виняток. А картини моїх колег? Вони нікому не відомі. Про них не знають навіть студенти кінофакультетів. Особливо гостро я це відчуваю через фестиваль «Відкрита ніч». Все ж таки десять років пройшло, є велика колекція фільмів. Кожний автор залишив свою анкету з біографією, свій фільм. Потроху це перетворюється на «червону книгу українського кіно». Я зараз склав все докупи, можна видавати, тільки назвати її треба на кшталт «Нюрнберзького процесу». Бо ж не вкладається в голові ця шалена кількість людей, яких на ходу зупинили, ба навіть гірше — їх всіх поклали на полицю такого собі моргу. Я багатьох з них знаю. Це симпатичні, талановиті люди… Якщо раніше закривали, клали на полицю окремі фільми, то тепер таке зробили з цілим кінематографом… Через фестиваль «Відкрита ніч» протягом всіх років його існування пройшло приблизно 350-400 фільмів. З них, об’єктивно, на перший план вийшло назв сто. У одного фільму у здобутку є призи, навіть з десяток, у іншого — розголос, бо він був ґрунтовно проаналізований у пресі. Час від часу я з цією колекцією їжджу Україною — Львів, Полтава, Дніпропетровськ, передавав VHS у Колумбійський університет до Сполучених Штатів, до Польщі, Росії, Беларусі. Серед цих фільмів є дуже цікаві, гарні роботи, а про їх авторів ніхто нічого не знає. І я вкотре запитую себе: який механізм їх зупиняє на кожному з етапів — на рівні задуму, сценарію, пошуку грошей, виробництва, прокату, на рівні тиражування фальшивої інформації про те, що у нас немає кінематографічної молоді. Навіть всупереч факту, що молодь — це основне джерело поповнення країни міжнародними призами. Бо жодна продакшн¬студія, жодний телеканал не може навіть мріяти про таку кількість і якість призів, як наш факультет, а його зараз лають більше, ніж будь-коли до цього.
ШО Ви кажете, є гарні фільми… А як визначити — гарний фільм чи поганий? І хто взагалі має право судити?
— Якщо вже підніматися до таких високих категорій — хто має право судити, — то на це має право лише час. Ми знаємо купу прикладів — типу «всесоюзная премьера», «Советсткий Союз потрясен»… А хто зараз згадає ці «потрясіння»? І навпаки. Я був на першому громадському перегляді «Тіней забутих предків» у МДУ. Це був розгром. Я, москвич, тоді у школі вчився, і мені було страшно: я розумів — зараз будуть бити. Клянусь, я не перебільшую! Параджанов — був людиною емоційною, брат (Юрій Іллєнко, оператор «Тіней…» — прим. ред.) — людина емоційна, і вони не збиралися просто так віддавати своє життя. Багато хто їх підтримував, але їх було менше, ніж вороже налаштованих людей. Вихований в інших, комсомольських стереотипах, я ніколи не міг би подумати, що ТАКЕ може бути через якийсь фільм. Я думаю, тоді мала місце провокація. Справа в тому, що Параджанов запропонував іншу систему цінностей — кінематографічних, естетичних, етичних, а вона була викликом тогочасній системі. Параджанов запропонував новий, четвертий вимір свободи, і зробив це так азартно, так яскраво, що імперія просто цього не пробачила — не пробачила створення іншої метрополії, іншого центру, іншої системи координат. До того ж Параджанов, завершуючи фільм, продекларував мовою, яку знав краще за українську: «Этот фильм будет звучать по-украински». І це при тому, що законом було озвучування фільму двома мовами — російською (для загального прокату) і мовою тої республіки, де фільм продукувався (для звіту). Це йому теж не пробачили. Він був, здається, перший, хто вимагав мономовності фільму. Тоді вирішили зробити громадські перегляди, аби продемонструвати, що «таке» показувати народу не можна. І один з перших переглядів відбувся якраз у МДУ на «Ленинских горах». Скандал був такий, що перекрив картині шлях. Скандал зформатували щирий. У чітко регламентованому радянському кіно, коли кожному було доведено до відома що треба, про що треба і як треба, з’явилася холера, виклик, абсолютно неадекватний тому часу. Там, на горі, на ідеологічному рівні крізь призму кіно дуже рельєфно і несподівано побачили загрозу конкуренції: раптом дуже дешевий, традиційний фільм, який мусив зробити маловідомий режисер на російськомовній кіностудії ім. О. Довженка — казка про гуцулів, — перевернув всю систему ієрархії. Поезія фільму, його літературне першоджерело, гуцули, режисер, оператор, група, актори — все склалося в критичну масу. Цей фільм канонізували згодом, а тоді — «без права листування з глядачем!». І, власне, саме тому комерційний чинник зараз не може дозволити, щоб якийсь там дешевий, хай навіть студентський фільм примусив зупинитися і подумати: та й у нас може бути кіно. І конкуренція працює безжально, нагадуючи закон Ірода: коли Ірода повідомили, що народився Цар (Бог) і він, за пророцтвом, буде правити замість Ірода, але невідомо, хто Він зпоміж тисяч немовлят, — чи його звати «Тіні забутих предків», чи якось інакше, але саме Він переверне свідомість мас, — вбий всіх. Комерційна конкуренція не може допустити іншого Бога, крім її власного. Це, звісно, не заколот: я хоч і маніяк, але не настільки. Це не заколот, це рефлекс. Це закон Ірода.
ШО В такому разі чи потрібно/непотрібно забороняти кіно? Ось у нас, в Україні, наприклад, за останні три роки заборонили три фільми.
— А які заборонили?
ШО Це все фільми жахів — «Техаська різанина бензопилкою», «Хостел» і «Країна мерців» Джорджа Ромеро.
— Каюсь, я не бачив цих фільмів. Мені кажуть: «Це ж культові фільми!» А мене більше цікавить культура, ніж культи. Може, звісно, такий фільм як «… різанина бензопилкою» (сміється) і врятує якась іронія… Але ж багатьом людям іронія не доступна.
От зараз в суспільстві мусується тема — «дублювати фільми українською чи ні»…
Полный текст интервью читайте в свежем номере журнала
ЯРОСЛАВ ПІДГОРА ҐВЯЗДОВСЬКИЙ
Фото: з архіву Михайла Іллєнка
Оставить комментарий